Такі різні пророки: у чому відмінність національних ідей Пушкіна і Шевченка

Хвала царю

Вшановуючи Олександра Пушкіна, сучасні росіяни називають його яскравим виразником національної ідеї Росії. На чому ґрунтується «національна ідея від Пушкіна» — давайте розглянемо.

Перше. На службі у царя Миколи І Пушкін був знайомий і дружив iз деякими декабристами. Після невдалої спроби скинути царя декабристів судили, а їхнiх лідерів повісили. При цьому цар iще до суду написав інструкцію, як судити і яким має бути вирок.

На Русі існував звичай, що коли у вішальника мотузка обривалась, його залишали жити. Вважалось, що небо не хоче смерті нещасного. Але імператор у інструкції до суду написав: «Если веревка оборвется — оную заменить».

І ось за декілька місяців після страти своїх друзів Пушкін пише: «Нет, я не льстец, когда царю хвалу свободную слагаю: я смело чувства выражаю, языком сердца говорю. Его я просто полюбил: он бодро, честно правит нами...» «Царь Николай остался совершенно доволен этим стихотворением, но печатать его запретил. Пушкин представил его в цензуру только в марте 1830 года», — пише А. Луначарський.

 Пушкін узявся писати історію Росії, імператор Микола І дозволив йому користуватись архівами, сподіваючись, що Пушкін після написання історії Петра І напише історію його (Миколи I) царювання. Збіднілий дворянин-кріпосник Пушкін старався вести аристократичний спосіб життя, але коштів катастрофічно не вистачало.

«Запутанность материальных дел... Необходимость обращаться к царю за денежной помощью» — було, як зазначає «Малая советская энциклопедия», все життя завданням Пушкіна. Цар дійсно допомагав матеріально Пушкіну, а коли його не стало, цар зі своєї казни виплатив 92 тисячі боргів сім’ї свого улюбленця.

Друге. Пушкін усіляко підтримував загарбницьку політику Росії. «Смирись Кавказ, идет Ермолов!», — писав поет, схвалюючи терористичні дії Росії проти Чечні, Дагестану та інших народів Кавказу. Як інформує «Малая советская энциклопедия», Єрмолов  О. П. (1772—1861), «яркий представитель колониальной политики царской России, заливший кровью кавказский народ».Уся  обстановка в Росії (як, зрештою, у всі часи і в наші дні) сприяла розвитку такого світогляду в поета.

Третє. Ідея світового панування, Москва — «Третий Рим». Офіційним придворним «співцем» царів до Пушкіна був Державін. Про могутність «Роса», тобто Росії, Державін писав: «О Росс! Шагни — и вся твоя Вселенна!... Шагнул — и царство покорил. Поля и грады — стали гробы».

Про вплив Державіна пізніше Пушкін скаже: «Старик Державин нас заметил и, в гроб сходя, благословил». Для московита, за висловом Державіна, «с веков начала война народы пожирала, Священ стал долг рубить и жечь».

Впоравшись із темою «собирания» Кавказу, Пушкін переходить до теми Польщі, яка у 1830— 1831рр. повстала проти окупантів. В оді «Клеветникам России» поет різко виступає проти поляків, які боролися за незалежність своєї Вітчизни. Бажання Пушкіна — Росія має проковтнути Польщу. «Славянские ль ручьи сольются в русском море. Оно ль иссякнет? Вот вопрос».

Пізніше, продовжуючи політику «собирания земель», Росія замахнулась на Стамбул (Константинополь), не вийшло. Росія ганебно програла війну коаліції європейських держав (Англія, Франція, Туреччина) у 1854 — 1856 рр., а покровитель Пушкіна Микола І наклав на себе руки. Ідея світового панування, про яку говорив К. Маркс, укотре зазнала краху.

Отже, Пушкін був серед тих, хто мріяв про світове панування. Він був частиною країни з початковою назвою Моксель, потім з’явилась назва Московія, а у ХVIII сторіччі Петро І звелів називати ту країну Росією.

Пізніше її народові, який європейці називали монголо-москалями, народу тюркського походження Катерина ІІ присвоїла найменування «русские». І ось цей народ, виконуючи волю своїх правителів, «шагни — и вся твоя вселенная», «відтяпав» у Японії Курили, у Китаю Сибір, у Грузії Абхазію та Осетію, в України Крим та Донбас, у Молдови Придністров’я, у Німеччини Кенігсберг, у Фінляндії 20% її споконвічної території.

Пушкін ніколи прямо не говорив про русифікацію, але всіма своїми діями, словами підтримував русифікаторську політику орди.

«В ХIХ в. Украина, как политический организм с самостоятельной внутренней жизнью, перестала существовать, будучи окончательно, по выражению Петра Великого, «прибрана к рукам» Россией», — пише академік Володимир Вернадський.

Шевченко жодним словом не згадував Пушкіна

А що ж Тарас Шевченко? Народжений у сім’ї кріпосного селянина на 15 років пізніше від кріпосника Пушкіна та переживши його майже на чверть століття, потомок лицарів-козаків, Шевченко був повною протилежністю «царскому любимцу».

Як говорив мені народний артист, Герой України, лауреат Шевченківської премії Анатолій Паламаренко, він прочитав усе, що написав Шевченко, але ніде він жодним словом не згадує Пушкіна, зате неодноразово дуже тепло пише про Лєрмонтова.

Микола І, якому Пушкін «хвалу свободную» складав, для Шевченка був катюгою, уособленням  того, що так гнітило поета. Написавши поему «Сон», де цар зображений, як п’яний ведмідь, що виліз із барлоги, а цариця — «тонке довгоноге, ще й на лихо сердешне хита головою», він висловив свою оцінку і Росії, і її правителям. Тим-то і сполошилася вся шовіністична зграя Орди—Московії.

Яскравий представник російських «революционеров-демократов» В. Бєлiнскiй писав: «Здравый смысл в Шевченке должен видеть осла, дурака и пошлеца, а сверх того горького пьяницу, любителя горелки по патриотизму хохляцкому. Этот хохляцкий радикал написал два пасквиля — один на Государя, другой на Государыню... Шевченку послали на Кавказ солдатом. Мне не жаль его, будь я его судьей, я сделал бы не меньше». Лукавить, очевидно, «революционер-демократ»! Не міг він змиритися з Шевченковим, яке, між іншим над­звичайно актуально звучить і зараз: «Борітеся — поборете. Вам Бог помагає».

Шевченко не міг не співчувати народам Кавказу, які в часи поета поневолювала Росія. Та Росія, яка свого часу поневолила Україну і зробила його батьків і його самого кріпаками. «Хмельницкий не из любви к Москве, а из нелюбви к Польше отдался царю. Москва или, лучше, Петербург обманули Украину и заставили ее ненавидеть москалей», — писав О. Герцен. Тому поет і мріяв про вільну Україну, де не буде «врага-супостата» — москаля, бо «москалі — лихі люди».

Шевченко знав, що до «воссоединения» з монголо–москалем у кожному селі в Україні була школа, а вже в ХІХ ст. сільське населення України не знало, що таке грамота. Шевченко бере участь в організації «недільних шкіл» для народу та видає «Букварь южнорусскій».

У листі до Платона Симиренка він пише: «Составил я и издал Букварь для наших сельских школ в количестве 10 000 экземпляров и продаю его в пользу тех же сельских школ».

Народний пророк

Життя невольника-кріпака, дикі умови солдатчини, де поет «жил оскорбляемый каждым невеждою, мог умереть он, конечно, под палками» (М. Некрасов), зробили свою справу. У 47 років поета не стало. І якщо цар після смерті Пушкіна віддавав його борги, то Шевченка ховав сам народ.

Прощаючись iз Тарасом, Пантелеймон Куліш говорив: «Нікого так, як тебе, на той світ не проводжали... Зібралися до тебе усіх язиків люди, як діти до рідного батька». М. Костомаров згадує: «Гроб Тараса несли студенты до самого Смоленского кладбища» (а це сім кілометрів шляху під снігом і дощем).
Григорій Честахівський згадував: «Винесли гроб, поставили на козацький віз, накрили червоною китайкою, а замість волів впрягли люд хрещений... Любі Канівські дівчата везли батька України добрих верстов вісім або й усі десять».

Честахівський розповідає далі: «Опустили біле тіло в гроб, і почав народ розходитися. Декотрі остались ночувати на Тарасовій Горі, і усю ніч огнище горіло, наче гайдамацтво ночувало в лісі з свяченими».

Окупаційна московська влада пильно стежила навіть за мертвим Шевченком. Канівський повітовий предводитель писав: «Народ толпами собирается на его могиле... почитают Шевченка как бы народным пророком своим, и каждое слово его заветом для народа».

Отже — пророк. Таким його знали не тільки українці, таким звали і вороги «раби подножки, грязь Москви». «Он поэт совершенно народный, такой, какого мы не можем указать у себя», — писав про Шевченка Микола Добролюбов.

«Когда Тарас Шевченко умер, — пише Марієтта Шагінян, — все парки и сады Украины, где бывал поэт, вдруг покрылись дивными памятниками ему. Их воздвигал народ. Куда бы вы ни заехали, вам показывают этот памятник, — «Любимый дуб Шевченко». Лучшее дерево в каждом из парков, кряжистое, раскидистое, липу, дуб или клен, народ объявлял Шевченковским и рассказывал вам, что под ним поэт сидел и писал. У Пушкина был любимый тополь в Крыму. А у Шевченко — десятки и сотни таких любимцев».

Мені неодноразово доводилось у службових відрядженнях бувати в Москві. Спустившись в метро на станції «Київська», я бачив велике панно зi смальти, на якому зображено Тараса Григоровича, котрий, як несміливий школяр, стоїть перед Чернишевським, Добролюбовим і Некрасовим і читає їм свої твори, а ті, як поважні професори, вислуховують та дають оцінку учневі.

Це при тому, що коли Шевченка арештували (а він на той момент був чи не найяскравішою фігурою у революційному русі Росії), Некрасову було 26 років, нікому не відомому Чернишевському — 19, а Добролюбову — 11 років. Але з картини було видно, хто є хто. Хто старший брат, а хто молодший.

«Для Чернышевского личная встреча с Тарасом Шевченком стала драгоценнейшей помощью, — читаємо у Марієтти Шагінян. — Чернышевский горячо искал встречи с Шевченко, расчитывал на нее и должен был (как и оказалось) много получить от этой встречи. Вот почему нити взаимоотношений этих двух великих людей пятидесятых годов надо прослеживать не от Шевченко к «Современнику», а от Чернышевского к Шевченко».

Після смерті поета по всьому світу споруджено понад тисячу пам’ятників Шевченку, Пушкіну — у рази менше. У США на кошти уряду цієї країни споруджено і відкрито 27 червня 1964 р. пам’ятник Шевченку.

Пушкіну відкрито пам’ятник у США, споруджений на кошти Росії, на півстоліття пізніше. Тисячі людей приїхали з Америки і Канади, Австралії і Європи, щоб бути присутніми при відкритті пам’ятника Пророку. І тільки з підневільної на той час України, загарбаної ненажерливою Моксель—Московією, не було жодної людини.

Я бачив пекло... там неволя
Робота тяжкая, ніколи
І помолитись не дають
Там матір добрую мою
Ще молодую, у могилу
Нужда та праця положила.

Принагідно додам, що мою матір нужда та праця у колгоспі (новий московський вид кріпосного права) положила у могилу в неповних 44 роки. Мені було тоді 9 рочків...
«Пекло не на Небі, — писав геніальний кіномитець Юрій Іллєнко, — пекло — в серці пітьми в самому центрі Земної кулі. Пекло в землі Моксель. Пекло в самому епіцентрі євразійського імперського шовінізму».

І в цьому — стрижнева опора національної ідеї, вираженої Шевченком, сформульованої Миколою Хвильовим — ГЕТЬ ВІД МОСКВИ!

ПОРІВНЯЙМО

Національна ідея у Пушкіна:

— Безмежна влада тирана (царя). За словами президента США Ейзенхауера, виголошеними ним при відкритті пам’ятника Шевченку, «Тиранія означає зосередження всієї влади в руках елітарної групи, урядового бюро, однієї людини».
— Придушення всякого спротиву народів, їхньої боротьби за незалежність. («Смирись Кавказ», «Мазепа — изменник» і для поляків «Отповедь клеветникам России»).
— Світове панування «третього Риму» («Славянские реки в русском море»).
— Тотальне зросійщення всіх народів.

Національна ідея у Шевченка:

— Воля свого народу («Поховайте та вставайте, кайдани порвіте»).
— Ненависть до завжди «п’яної, голодної, свинської Росії» («Москалі — лихі люди») та до тиранів («перший той, що розіп’яв нашу Україну, а вторая — доконала»).
— Безмежна любов до своєї Вітчизни («Я так її, я так люблю// Мою Україну убогу,// Що прокляну святого Бога, // За неї душу погублю!).
— Вшанування історичного минулого та її героїв («Брешеш, людоморе, за святую волю розбійник не стане»).
— Презирство до тих, хто служить Орді («Раби, подножки, грязь Москви»).
— Заклик до єдності («єдиномисліє», «обнімітеся, брати мої»).
— Вшанування мови свого народу («ну що, здавалось би, слова»).

Ось так, два геніальних поети, але різні світогляди і різні ідеї. Нескінченна боротьба непримиренних ворогів: тиранії і волі.

Борис ВАСИЛЬЧЕНКО,
учасник Другої світової війни