Сокира політичного блуду: чому «зелена» монобільшість може становити загрозу нацбезпеці

От і закінчився високосний рік.

Якщо визначати такі роки як ви­пробування, то він став ще важчим іспитом та коронокорозією, ніж можна було собі уявити.

А загалом, високосність прожитих десятиліть для України — у втраті часу.

Вона могла мати сьогодні інше обличчя, іншу душу та іншу роль у світі.

Але тут українцям немає кого звинувачувати, окрім самих себе.

Фаза ідеального шторму

Тож із новим політичним роком! Йдемо далі. Чи зробимо роботу над помилками? Що там у нас із виборами — дочасними парламентськими? Офіційно — нічого. За лаштунками — чимало.

Про них знову чіткіше почали говорити наприкінці минулого року.

Щоправда, в новорічно-пандемічному хороводі цих голосів майже не було чути, але це не відміняє потреби перезавантаження.

Однак усі новини з офіційних джерел про парламент, його ймовірне дочасне перезавантаження, різновекторну монофракцію наразі виглядають так: «За неперевіреними даними, з неназваних джерел отримано непідтверджену інформацію, що побажала залишитись невідомою».

Тобто вона бажає залишитись невідомою, і монодепутати того ж бажають, і особисто лідер провладної фракції Давид Арахамія також невдоволено неодноразово заявляв, що жодних перемовин ні з президентом Володимиром Зеленським, ні з главою парламенту Дмитром Разумковим, ні з будь-яким іншим «важливим перцем» про дочасний розпуск парламенту не ведеться.

Проте політологи цю всю «малину» про спокій у депутатських лавах фахово перетирають і видають на-гора те, що, ймовірно, от-от нагряне.

Падіння економіки — й через непрофесійність чинної влади, й через пандемію — може спричинити в Україні масові протести вже на початку цього року, в січні-лютому. Ну, і на когось потрібно ж буде списувати всі ці невтішні економічні наслідки.

«Головне, щоб ми вибралися з пастки пандемії і не перебилися. Наразі складається сума факторів, які можуть привести країну до ідеального шторму — тобто коли багато несприятливих факторів накладаються один на інший і спричиняють ефект синергії: економічна криза нікуди не поділась і обіцяний січневий локдаун може призвести до масових протестів», — вважає керівник аналітичного центру Андрій Золотарьов.

Чинний парламент — загроза нацбезпеці

Так, можна було б перенизати на ту ж нитку уряд по-новому, ще раз, але, вочевидь, нинішній прем’єр-міністр Денис Шмигаль влаштовує основних гравців, у котрих декотрі державні керманичі виконують роль маріонеток. Це по-перше.

А по-друге, ще раз — уже втретє — провернути справу із заміною шила на мило без суттєвих рейтингових втрат для президента не вийде. А тому це ще одна причина, аби шукати інших винних, через це в зоні ризику може опинитися парламент.

І навіть якщо зважити на те, що тема дочасного розпуску Верховної Ради, спричинена низкою вибухових скандалів із монобільшовиками, на певний час ніби затихла, нікуди не поділись сили, які штовхатимуть провладну фракцію до розколу. А те, що трохи розрядилось, назагал не означає фактичного розквіту консенсусу. Бо, як показує досвід, тривалість цих домовленостей — основна проблема.

І головне — у перезавантаженні парламенту все більше стає зацікавленим громадянське суспільство.

Загрозу національній безпеці у подальшому функціонуванні нинішнього складу парламенту вбачає директор Агентства моделювання ситуацій Віталій Бала:

«У Верховній Раді більше не має бути так званої монобільшості, з парламенту мусять піти випадкові люди, вони не повинні більше ухвалювати рішення, які не відповідають ні національній безпеці, ні інтересам громадян. Інакше нічого хорошого на нас не чекає. Я сумніваюся, що ця влада здатна вивести країну з кризи, яку сама ж і влаштувала, плюс — навряд чи у неї вийде достойно організувати процес вакцинації від коронавірусу, яка має відбутися уже цього року».

Нагадаємо, що виворіт владно-парламентського мундиру «слуг» давно тріщить по швах,  явний розкол монофракції було продемонстровано публічно неодноразово. Досить показовим у цьому сенсі стало голосування за відставку генпрокурора Руслана Рябошапки. А це, окрім усього, означає, що з самого початку коаліція хоч і моновладна, але не була надійно збита й упакована взаємними гарантіями.

Звісно, йдеться про гарантії, необхідні для зміцнення і розвитку держави, а не забезпечення особистих «хотілок» ляльководів. Тема дострокових парламентських виборів актуалізовувалась неодноразово, вона ставала певною страшилкою для розкольників, але не надовго. Звісно, за умови постійних конфліктів в лавах СН, перевибори — це пошук виходу. А він там, де вхід.

І досить явно ці конфлікти активно педалювались зростаючим, погано завуальованим проросійським впливом у середовищі влади. Але є й інші, зазначені вище, критичні чинники національної безпеки, що вимагають перезавантаження парламенту.

Щодо призначення наступного після Рябошапки прокурора пані Венедіктової, то воно стало черговим ударом сокири по суку, що на ньому сидить монобільшість.

Це призначення політолог, науковий директор Фонду «Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва» Олексій Гарань назвав однією з програшних подій року: «Найгірші події року — це рішення Конституційного Суду, яке руйнує українську антикорупційну політику, а також призначення Ірини Венедіктової на посаду ген­прокурора. Моя особиста думка збігається з результатами опитування нашого Фонду».

Зеленський на екваторі

Водночас у влади є потреба скинути баласт розчарованих у Зеленському наївних патріотів, котрі,без особливих роздумів повіривши йому, подалися в депутати саме в компанії «Слуг».

А тому не виняток, що після дочасних виборів до Верховної Ради лави «слуг народу» змішаються та суттєво зростуть за рахунок їхніх істинних сателітів за духом — «Опозиційною платформою — За життя!».

Крім того, нинішнього року виповнюється 30 років з дня набуття Україною Незалежності, а тому це час для глибоких, масштабних державотворчих переосмислень.

Ця кругла дата сама по собі наштовхне соціум на підбиття певних підсумків, вона впливатиме на прискіпливе ставлення громадян до політиків. І в цьо­му ж році президент Володимир Зеленський проходитиме екватором своїх повноважень — 2,5 року.

Це може вплинути безпосередньо на главу держави: він може зініціювати політичне перезавантаження, якісь глобальні зміни. Ну, і розпочати своєрідні торги за продовження присутності у владі.

І за таких умов хто б там як руками розмахував — пусте, мовляв, жоден парламент сук під собою не зрубає, — це не матиме значення. Бо хто ж його, парламент, запитає? І обставини можуть скластися так, що Володимир Зеленський без особливих роздумів увійде в смак «крово­пролиття». Та й те, що відбувається, фрагментами вказує, що йому таки подобається, — іменем народу бути істиною в останній інстанції й що він сам може усе імплементувати. Указом.

І що з того, що в 2020 році «Слуга народу» подала 51% від ініційованих депутатами і розглянутих у залі законопроєктів, ставши лідером серед парламентських фракцій, якщо все це відбувалось у турборежимі й альтернативні проєкти від демократичних фракцій не розглядали або ж узагалі не брали до уваги.

Це «ж-ж-ж» неспроста...

Є й інші чинники, що вказують на посилену підготовку в лавах посвячених до дочасних парламентських виборів.

Політична сила «УДАР» братиме участь в наступних виборах до Верховної Ради.

«Адже ми хочемо об’єднати людей та створити європейський рівень життя в кожному регіоні України», — про такі політичні амбіції в ефірі одного з телеканалів заявив мер міста Києва Віталій Кличко.

Зрозуміло, за розпуском чи нерозпуском парламенту стоїть «сірий кардинал» з офісу президента. Наразі йому вдалося на певний час утихомирити суспільні пристрасті довкола кадрової політики «слуг», яка не витримувала жодної критики.

Нагадаємо, наприклад, щодо Кабміну, то збій сценарію пішов з перших днів, перших заяв нових урядовців, що не додавало оптимізму режисерам кадрових перестановок. Згодом і там збалансувались притомність-непритомність інформаційних викидів у суспільство.

І зараз така монобільшість усе ще потрібна невидимим архітекторам повзучого повернення України до статусу країни, що втрачає державність. Аби виконати призначення замовників. Тобто підготувати законодавчу базу для сил реваншу. Та й у влади все ще передбачено: для чого ж міняли генерального прокурора? Але ж, з іншого боку, нагадаємо, в монобільшості розкол.

Відтак в обох випадках ми ходимо по лезу ножа. Щоправда, є сподівання, що в разі дочасних парламентських виборів переважна частина електорату, нарешті усвідомивши свою відповідальність за зроблений ви­бір, усе ж не віддасть свої безцінні голоси за тих, кому до влади в Україні апріорі не можна наближатись.

І не забуваймо, що одне з основних досягнень «слуг народу» — це земельний закон, що його ухвалення в нинішніх, не сприятливих для цього в Україні умовах можна назвати «земельною аферою».

І наслідки цього закону ще в стадії квіточок, а от ягідок краще не дочекатись. Бо невідомо, в чиїх руках у підсумку опиниться українська земля разом із селами та «кріпосними» душами.

Тому не лише економічне падіння, а й сповзаюча здача країни, зокрема заяви про скорочення армії у період війни, може перетворити нашу неопалювальну теплицю в спекотне ристалище.

Отже, доки на Банковій сидить Володимир Зеленський, перспективи для прориву в країні мізерні. А тому є пере­сторога, що навіть дочасні вибори до Верховної Ради нічого суттєво не змінять і все буде черговою суєтою суєт.

Й абсолютна банальність: краще жахливий кінець, аніж жах безкінечний — може підійти й до сьогоднішнього стану.

У нашій економіці й політиці немає інклюзії ринку, а є ринок, контрольований жменькою бізнесменів — напряму та через державні органи.

Вони в багатьох секторах економіки не особливо довго переконували владу ввести державні законодавчі обмеження для виходу на ринок нових просунутих західноєвропейських та американських агентів.

До таких секторів належать ЗМІ, земля, сільгоспвиробництво, тваринництво, залізо й сталь тощо.

Достатньо було створити в Україні хаос руками Кремля й останньому продовжувати регулювати наші економічні процеси. От лише впертого військового спротиву українських патріотів кремлівська інтервенція передбачити не змогла.

І тоді, ввімкнувши план «Б», запустили в свідомість українців руйнівного, кіношного Зе-голобородька.

Українцям не лише потрібно вміти робити правильний ви­бір, а й продовжувати вимагати звіт по кожному важливому державному кроку.