Михайло Наєнко: у 1963-му в Києві пошановували Лесю Українку ходою зі смолоскипами

Митці в усі часи були трохи попереду змін. Не виняток — наближення проголошення Незалежності України 24 серпня 1991 року. Тільки невігласи і маніпулятори можуть стверджувати, що її українцям піднесли «на тарілочці».

Незалежність виборювали перебуванням за ґратами десятки дисидентів-шістдесятників, а життя за неї поклали Алла Горська, Василь Стус, Юрій Литвин, Олекса Тихий й інші достойники, які боролися з радянською владою.

Продовжуючи проєкт «Україна молода: 30-й рік Незалежності», ми ведемо мову про те, як творча спільнота прямувала до поновлення державності, з Михайлом Наєнком, нині директором Центру літературної творчості Інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка, лауреатом Шевченківської премії.

«Здобули, а тепер би її якось утримати»

— Чим для вас у професійній діяльності і світоглядних орієнтирах став 1991 рік?

— Підготовка до проголошення Незалежності України для багатьох, зокрема й для мене, розпочалася не в 1991 році, а значно раніше. Свідомі українці насамперед почали подавати заяви про вихід із КПРС.

Я таку заяву написав ще 1989 року і передав її за місцем тодішньої роботи партійному секретареві Інституту літератури В’ячеславу Брюховецькому. Хоча пам’ятав, що та КПРС давалася мені нелегко. Я став її членом аж із четвертого разу.

У попередні три мене не приймали або з формальних причин (вичерпався ліміт прийому в партію інтелігенції в такому-то кварталі), або... за язик. Двічі мені ставили в вину, що я говорив те, що не збігається з лінією партії.

А вступати в неї змушували обставини: не затвер­джували на посаді навіть завідувача відділу в журналі, якщо ти безпартійний.

Коли почалася студентська революція на граніті, вийшов iз лав КПРС Олесь Гончар. Це був 1990-й. Московська «Литературная газета» (конкретно — її кореспондент Григорій Кіпніс) замовила мені статтю про знакові події в українській літературі саме того року. Я написав, що головним твором у ньому була... заява Олеся Гончара про вихід із партії.

Прочитавши таке в моїй статті «Что завтра?», яка вийшла на початку травня 1991-го, Олесь Гончар сказав по телефону: «Я розумію, що це іронія, але вона не без змісту. Я вступав у партію під час війни перед боєм, з якого міг не повернутися. Але виходжу з неї, бо не сила стерпіти, як молодих людей кинуто на холодний граніт, а серед них і моя внучка».

Трохи згодом я опублікував подібну думку і в журналі «Слово і час». А автор «Собору» занотував у своєму щоденнику: «Михайло Наєнко... серед найзначніших творів минулого року називає... «заяву Олеся Гончара про розлучення з КПРС».

— Чи запам’ятався Всеукраїнський референдум, на який було винесено лише одне питання «Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?»

— Референдум про українську Незалежність у 1991 році сприймався як найбільший Великдень. Іду я 2 грудня в Інститут літератури, і вже перед самим корпусом наздоганяю Михайла Трохимовича Яценка. Доктор наук, завідувач відділу класичної літератури (тоді ще — дожовтневої). Привітали один одного з Незалежністю, а він і каже: «Незалежність здобули, а тепер би її якось утримати». Мав він безперечну рацію: ми її досі утримуємо, захищаючи від посягань агресивного північного сусіда.

Шістдесятництво формувалося в червоному та жовтому корпусах університету

— Давайте згадаємо тих, без кого не було б Незалежності України у 1991 році — шістдесятників. Вам випало бути свідком знакових подій того періоду.

— Саме у студентському гуртожитку поширювалась заборонна та самвидавна література того часу: зокрема, роман «Сонячна машина» Володимира Винниченка, повість Булгакова «Собаче серце», машинописна «Конституція України», підписана президентом України Левком Лук’яненком, який на той час був ув’язненим, розсипана цензурою верстка збірки Ліни Костенко «Зоряний інтеграл».

Тоді розпочався рух шістдесятництва (вступив я до університету в 1961 році). Літературне шістдесятництво формувалося в червоному та жовтому корпусах університету: студент Іван Драч, аспірант Юрій Мушкетик, недавні випускники факультету журналістики Василь Симоненко, Борис Олійник, Микола Сом, інші.

Тоді несподівано з’явилася провокативна теза, що Шевченко навіть більше російський, ніж український поет — і в Кабінеті шевченкознавства Київського університету науковий співробітник Інституту літератури Іван Світличний проголосив саркастичну доповідь, а потім і написав статтю про тих, хто творчість генія вимірює... кілограмами: мовляв, російські твори в його виданнях важать більше, ніж українські.

В Інституті педагогіки Євген Сверстюк збирав молодь різних кваліфікацій і (майже при свічках) розповідав про явище шістдесятництва з позицій педагогіки та психології (він тоді був аспірантом і науковим співробітником Інституту педагогіки).

Студент Медичного інституту Микола Плахотнюк організовував для медиків зустріч із поетом Василем Симоненком, якого викреслили з учасників всесоюзної наради молодих поетів, бо він прочитав перед тим свої «песимістичні» вірші «Злодій» і «Некролог кукурудзяному качанові». А в Спілці письменників Іван Дзюба виголошував доповідь до 30-річчя Василя Симоненка: про унікальність його поезії і про фактичне вбивство поета в міліцейських застінках.

На тодішньому стадіоні імені Хрущова в Києві (зараз «Олімпійський») просто на футбольному полі актори показували сцени з кінофільмів; з кузова вантажівки (а не зі сцени клубу чи театру!) поети й декламатори читали вірші, а потім на тому ж кузові розігрували сцени з якихось вистав.

А до 50-річчя смерті Лесі Українки бульваром Шевченка повз Київський університет пройшла велелюдна хода зі смолоскипами, аби вечірньої пори провести вечір пам’яті поетеси не в залі хоча б театру її імені, а просто неба в парку, де присвічували собі учасники того вечора палаючими газетами чи іншим якимось вогником.

Найкраще горіла партійна газета «Правда»: папір для неї виготовлявся з добавкою якоїсь селітри, щоб ніхто не здумав жувати та ковтать «правдиві» партійні публікації. А горів він справді яскраво.... У Москві тим часом (про що розійшлися чутки в усьо­му СРСР) на Центральному стадіоні поет Євгеній Євтушенко своїми віршами зібрав стотисячну аудиторію!

Велелюддям відзначалися також зустрічі в різних залах з поезією Івана Драча, Дмитра Павличка чи Бориса Олійника; від виступів актора Івана Миколайчука (після виконання ним ролей Шевченка та Палійчука в кінофільмах «Сон» і «Тіні забутих предків») шаленіла не тільки жіноча публіка. А презентація «Тіней забутих предків» у залі червоного корпусу університету з епатажними розповідями режисера кінокартини Сергія Параджанова! Подібне спостерігалось і під час виступів Миколи Вінграновського — автора тоді першої поетичної збірки «Атомні прелюди» і актора, який зіграв роль Івана Орлюка в «Повісті полум’яних літ» режисерки Юлії Солнцевої за кіноповістю Олександра Довженка.

— Утім усе це було під пильним наглядом КДБ...

— Так, і кругом «вуха», «вуха», «вуха»... На 50 студентів мого курсу завербовано було 5 слухачів-стукачів. Один на 10 студентів. Я їх усіх міг би й сьогодні назвати, але ж люстрації кадеб’ятників у нас не відбулося...

А доповідь Івана Дзюби про Василя Симоненка підслуховувала апаратура з пів десятка машин, які взяли СПУ в таке кільце, що пробитись крізь нього у приміщення Спілки можна було тільки з неабиякою винахідливістю. Уже буквально наступного дня текст тієї промови розійшовся по всіх руках Києва. Один примірник її потрапив якимось чином до мене, і я його досі зберігаю, як дорогоцінну реліквію.

Чорний двір будівництва комунізму

— Ви студентом ходили у майстерню до Віктора Зарецького, чоловіка Алли Горської. Жили вони через парк від червоного корпусу університету.

— Від когось я почув, що його живописні картини являють собою цілком протилежне щодо нав’язаного тоді майстрам пензля соцреалізму: не липовий бадьор і лакування дійсності, а чорний двір (умовно кажучи) будівництва комунізму.

Здається, майбутній професор-сходознавець Грицько Халимоненко заагітував мене та ще Анатолія Григоренка (майбутнього члена НСПУ, який замолоду ще й трохи «підмальовував») піти в майстерню Віктора Зарецького, — співавтором якого в деяких його картинах була Алла Горська.

Приходимо швидко. Це недалеко від університету. Алла Горська стоїть у коридорі якогось будинку біля вікна, поклавши руку на підвіконня, і дивиться в якусь далину. Звернувши на нас увагу, привіталася і показала нам двері «до Зарецького». Ми входили в ті двері, ошелешені білявою вродливістю Алли, і думали, що таким настроєм війне нам і від картин її чоловіка.

Коб не часом! Глянувши на них і на самого художника (в темно-синьому халаті зі слідами на ньому різних фарб), ми поринули справді в «чорний двір» відомих нам буднів недопеченого комунізму. Найбільше вразили вантажівка, що везла крізь вибоїни розбитої дороги повен кузов будівників того комунізму, і картина про дядьків, які смалять щойно заколотого кабана.

Дивлячись першу, ніби сам відчуваєш повсюдне життєве бездоріжжя, а в другій — іскри червонющого вогню та ядучого диму, який дядьки ніби намагалися ще й приховати від глядачів (натяк був на те, що смалити заколотих свиней категорично ж заборонялося, бо ж треба було здирати з них шкіру і здавати її, як податок, до мінзагу, міністерства заготівель).

Була у Віктора Зарецького й картина «Після зміни», на якій зображувалися молоді шахтарі, у яких щойно закінчилася каторжна праця в шахті. Тодішній міністр культури Бабійчук говорив, що, глянувши на таку картину, ніхто з молодих людей ніколи не піде працювати в шахту. Так само можна було сказати й про картини з вантажівкою та смаленим кабаном: нікому ніколи не захочеться жити в комунізмі з таким «обличчям».

Дещо пізніше у Віктора Зарецького з’являться і світліші картини, особливо ті, що створені у співавторстві з Аллою Горською і в яких заяскріють фольклорні барви. Але то вже буде інший етап творчості великого художника.

— Ви були і в майстерні власне Алли Горської...

— Під час тих перших відвідин Зарецького художник запросив нас прийти якогось там дня в майстерню Алли Горської, де збираються молоді митці для обговорення дуже актуальних проблем творчості. Коли ми, як і обіцяли, прийшли, то трохи подивувалися: там були переважно художники, деякі поети, а обговорювали... творчість майстра кіно Олександра Довженка. Відчувалося, що шістдесятники виростали універсалами в своїх художніх уподобаннях, і на цьому тоді наголосив, здається, присутній на зібранні Іван Драч. Пізніше, як відомо, Алла Горська створить дуже своєрідний портрет автора «Соняшника».

Друга половина ХХ століття вдихнула в людей і в мистецтво ту енергію, яка не тільки виростала з усього попереднього, а й народжувала щось цілком нове. У цьому новому були й Алла Горська та Василь Стус.

«Мистецтво взяте на скабу»

— Ви з друзями були свідками подій, коли знищили вітраж Алли Горської й іще кількох художників у вестибюлі Київського університету.

— Аллу Горську — не тільки як вродливу білявку, а й як рішучу в діях жінку-патріотку, довелося побачити наступного разу після розгрому того вітражу 18 березня 1964 року. Вона стояла в оточенні людей під колонами університету, і обличчя її виражало не вроду, а запечений гнів. Презентація вітражу мала відбуватися того дня о 19.00, а розгромили його (нібито за розпорядженням ректора університету Івана Швеця) о 16.00.

Ми, група студентів-філологів, стояли неподалік гурту з Аллою Горською, а разом iз нами висловлювали своє невдоволення таким вандалізмом декан філологічного факультету Павло Федченко та письменник Михайло Стельмах. Останній казав, що завтра ж піде до Андрія Даниловича і сам розкаже йому про цей вандалізм. Андрій Данилович — це тодішній секретар ЦК КП(б)У з питань ідеології на прізвище «Скаба», про якого Ліна Костенко в одній з епіграм напише: «Мистецтво взяте на скабу».

А ми свій протест проти розгрому вітражу висловлювали виконанням народних пісень та пісень на слова Шевченка. Вітраж у вестибюлі університету готувався ж до 150-річчя від дня народження поета.

Пізніше ми дізналися, що Аллу Горську та співавторів вітражу було виключено з членів Спілки художників СРСР, потім вони звернулися до тієї Спілки з протестною заявою. Її копії довго ходили по руках, а через багато років одну з них мені «подарував» письменник Анатолій Дімаров.

Заяву, звичайно, ніхто не задовольнив, і всі названі художники протягом тривалого часу залишалися в опалі, Опанас Заливаха опинився за ґратами, а Аллу Горську вбили у 1970-му.

—Ви маєте особисті враження і від вечора поезій iз Василем Стусом.

— Уперше побачив я його уже не в студентські роки. Був якийсь літературний вечір у малому залі тодішнього Жовтневого палацу. Після робочого дня в Музичному училищі імені Глієра, де я працював за направленням міносвіти, наприкінці 1966 року я прийшов за студентською звичкою на той вечір і в перерві між виступами поетів побачив Василя Стуса у вестибюлі в оточенні кількох його ровесників чи й старших письменників.

Хтось сказав мені, що він нині — аспірант Інституту літератури. Утім, як відомо, з аспірантури його вже «пішли» після прем’єри фільму «Тіні забутих предків» у кінотеатрі «Україна» у 1965-му, коли він виступив (разом з Іваном Дзюбою та Юрієм Бадзьо) проти арештів інтелігенції.

Рухи Василя Стуса у вестибюлі Жовтневого палацу під час розмови були рішучі, профіль обличчя — підкреслено гострий, і говорив він якось iз притиском, без включення будь-якого внутрішнього цензора. Це вже була «поведінка» людини не шістдесятницького, а постшістдесятницького закрою. Вона виявляла народження в художньому мисленні, зокрема, того стилю, що буде названий постмодернізмом.

Достойні «Нобелівки»

— Ви вже працювали в Інституті літератури, коли органи «клеймили» Василя Стуса.

— Перший арешт Василя Стуса випав на 1972 рік, а вдруге (після відбуття п’ятирічного ув’язнення) арештовували його в 1980 році. Я працював тоді вже старшим науковим співробітником в Інституті літератури, і мені найбільше запам’яталося осудливе зібрання в тому Інституті: виконувалася вказівка «згори» висловити ставлення до Стуса як колишнього інститутського аспіранта. Тоді відбувалася «зачистка» всього есесеру від «ворожих елементів», які могли б, на думку спецслужб тодішнього КаГеБе, викинути якогось провокативного коника під час олімпіади, котра готувалася в Москві на літо 1980 року.

На судилище Василя Стуса «запрошувався» директор Інституту літератури Ігор Дзеверін, але він (обережно мудрий у подібних випадках) відрядив туди партійного секретаря. І ось відбуваються збори (Вчена рада), на яких партсекретар доповідає про свою участь у суді колишнього інститутського аспіранта. Доповідь його була, звичайно, осудною, хтось щось до неї добавляв, у президії сиділи, крім директора, також заступник його і вчений секретар, а вся зала мовчки сприймала все те з винятковим мовчанням та з похнюпленим настроєм.

Лише в коридорі після Вченої ради до мене підійшов член академії Микола Сиваченко — земляк із сусіднього щодо мого Гуляйполя села Ямполя, і напівтихо сказав, що настрій в інституті і суспільстві загалом нагадує йому передвоєнні, 30-ті, роки. Тоді він закінчував навчання у середній школі нашого райцентру Катеринополя й одного разу за одну ніч збігав до Ямполя (туди й назад по 17 км!), щоб знищити підручник з української літератури Олександра Дорошкевича. Бо ж директор школи оголосив, що той Дорошкевич виявився ворогом народу і всі його праці треба негайно знищити. «Так ось, — сказав Микола Єфремович, — у мене тоді було на душі точно так, як оце зараз, коли ми нищили свого колишнього аспіранта».

— Лідером шістдесятництва ви називаєте Івана Драча, який потім двічі був номінований на Нобелівську премію. Свого часу Стусові поезії теж хотіли бачити відзначеними цією премією. Чи пропонувала Україна в новітньому часі ще когось на здобуття цієї відзнаки?

— Кожну нову епоху в літературі, як відомо, започатковували в Україні одиниці чи трохи більше: автор «Слова про Ігорів похід» відомий нам як один. Він започаткував поєднання монументального й орнаментального стилів, які значно пізніше розвинуть аж романтики. Іван Котляревський теж був одним із його народною мовою та синкретизмом стилів: класицизму, просвітництва і романтизму. А Шевченко започаткував недосяжну вершину романтизму, хоча бажаючих писати «так само» було чимало. Як казав Іван Якович, любити неньку і кликати до сокири намагався багато хто, але дорівнятися до Шевченка-поета їм так і не вдалося. А в ранньому модернізмі бачимо теж небагато вершин: Лесю Українку, почасти Ольгу Кобилянську та ще ліриків Олександра Олеся й Миколу Вороного; зате у початках високого модернізму — і Павла Тичину («Поет, мабуть, світового значення» — скаже про нього раннього академік Сергій Єфремов), і неокласиків, і неореалістів-вітаїстів (Григорій Косинка, Валер’ян Підмогильний, Микола Хвильовий, Микола Зеров, Микола Куліш та інші).

Шістдесятництво, як і колись модернізм, народжувалось дуже повільно, але концептуальне слово тут судилося сказати саме Івану Драчеві в 1961 році, коли з’явилася його поема-феєрія «Ніж у Сонці». Хоч і з деякими рудиментами радянщини, але це було справді нове слово: з новою поетикою і спробою повстати проти демагогії панівного тоді соцреалізму.

У 1995-му і 2000 роках мені надходили запрошення від Нобелівського комітету, аби я взяв участь у номінації кандидатів на Нобелівську премію, і я тоді номінував роман Олеся Гончара «Собор» (у 1995 р.), романи у віршах Ліни Костенко «Маруся Чурай» і «Берестечко» та її кіносценарій про Чорнобильську катастрофу «Тризна» (2000 р.).

У 1968-му американські україністи (зокрема професор Омелян Пріцак) пропонували відзначити цією премією поезію Івана Драча, а через 50 років цю пропозицію (після оголошення її на сайті Нобелівського комітету) підтримала Вчена рада КНУ імені Тараса Шевченка. Запрошення від Нобелівського комітету, що надходили на моє ім’я, збереглися в оригіналі, а також збереглися повідомлення, що документи про номінацію творів Ліни Костенко Шведська академія одержала і потім дякувала мені за участь у номінації.

 Подання на нобелівське преміювання Олеся Гончара та Івана Драча Нобелівський комітет, очевидно, не розглядав, оскільки після подачі документів на номінування ці кандидати на премію відійшли за межу. А Нобелівська премія присуджується тільки живим письменникам.

Василь Стус, безперечно, теж заслуговував на відзначення Нобелівською премією. Насамперед за те, що своїм дисидентством відсовував залізну завісу, якою була відгороджена від світу Україна та вся радянська імперія, а в поезії запропонував такий пульс мислення, яким започатковував новий, національний етап художнього постмодернізму. Колоніальний стан України та передчасна загибель поета в радянському концтаборі, на жаль, не дали змоги реалізувати цю ідею. Вона могла б набути чинності за умови, якби доля Василя Стуса склалася так, як, скажімо, в російського поета Йосипа Бродського.

Шевченко — у Гуляйполі та Вашингтоні

— До речі, коли ви дізналися, що таких назв населених пунктів — Гуляйполе — в Україні багато?

— Про те, що існує, крім нашого на Черкащині, ще одне Гуляйполе, я дізнався порівняно рано. Власне, з тих часів, коли почав читати бібліотечні книжки. Аж бібліотекарка Олександра Яківна Безуса (після заміжжя Ситник) звернула на це увагу й запропонувала, аби я став ще й книгоношею. Тому я носив бажану літературу й читачам-сусідам. Траплялося, що читав не тільки «свої», а й «сусідські». З них я ото й дізнався, що існує Гуляйполе, яке пов’язане з «анархістом» Махном Нестором Івановичем.

Коли вже став працювати в Києві й заповнював різні анкети, то помітив, що в тих, хто вів «кадрові» співбесіди, назва «Гуляйполе» заокруглювала очі: чи це не те, мовляв, Гуляйполе, в якому займався контрреволюцією Махно? Лиш упевнившись, що «не те» — ставився потрібний підпис.

Так допитливо дивився, затверджуючи мене завідувачем відділу в молодіжному журналі «Знання та праця», секретар ЦК ЛКСМУ Андрій Гіренко. До речі, згодом головний редактор журналу Микола Сорока сказав мені, що той «Андрій» у дитинстві був «Адольфом»; так його назвали батьки, які в другій половині 30-х років ХХ ст. щиро вірили, що Сталін з Адольфом Гітлером перебували в довічній дружбі.

А про те, що, крім Запорізького, з назвою «Гуляйполе» існують села ще й в інших областях України, дізнався, либонь, тільки в 2014 році, коли працював над мемуарною книжкою «Вечірні світанки. Берибіське Гуляйполе, Від Києва до Лубен і літературні візії» (2015).

Коли читав Шевченкову повість «Наймичка», то звернув увагу, що через якесь Гуляйполе про­їжджав малий Тарас Шевченко, коли (як він писав у тій повісті) чумакував з батьком, їдучи по сіль чи-то в Крим, чи-то в бік Одеси.

Оскільки там згадувалася ще й річка Тікич, яку Тарас із батьком переїжджали вбрід, то я вирішив, що йдеться саме про наше Гуляйполе (ні в яких інших Гуляйполях Тікича з бродом не було). Тому ініціював поставити біля нашої школи пам’ятний знак малому Тарасові. Цю мою ініціативу підтримало сільське та районне керівництво, і такий знак (за мій рахунок) було встановлено в 2016 році.

— Чи просто вам було потрапити на навчання в Київ?

— Непросто, бо проймав страх: з глухого села (нехай навіть через відомі в світі Лубни) добратися до столичного університету було важкувато. Я єдиний із Гуляйполя, хто вчився в ньому. А думав так: підготуюся до всіх іспитів на «відмінно», то таки точно вступлю... Так воно і вийшло, і тому — просто.

У мене був червоний диплом технікуму, який давав право вступати до вишу без «відпрацювання» двох років. За останній рік у технікумі я буквально напам’ять вивчив історію СРСР, добряче простудіював програму з української літератури і, звичайно, українську граматику. Твір з літератури, думав, напишу на «відмінно», незалежно від теми, яку запропонують. А вийшло: з п’яти вступних іспитів три склав на «відмінно», а на «добре» — два: з іноземної мови і... письмового твору з літератури.

Четвірка за твір мені муляла майже сорок років. Будучи вже деканом філологічного факультету, я попросив з архіву мою особову справу і в ній побачив, що у двох місцях тексту твору неправильно розставлені якісь розділові знаки. Про «Гайдамаки» Шевченка я б і сьогодні (без підготовки) написав блискуче. А тоді, з підготовкою, тим паче... Ніяких блатів і підтримок мене перед вступом до університету не було. Все своїми силами.

Михайло Наєнко у Вашингтоні біля пам’ятника Тарасу Шевченку, 1999 р.
Фото з власного архіву.

— Ви маєте свою особливу історію про відвідини пам’ятника Тарасові Шевченку у Вашингтоні.

— Мій «культпохід» до пам’ятника молодому Тарасові Шевченкові у Вашингтоні має передісторію. Автор його — американський скульптор українського похо­дження Лео Мол (Леонід Молодожанин), з яким удалося познайомитися в Києві, коли він їхав до Петербурга, аби відкрити там створений ним пам’ятник теж молодому Шевченку.

Фотозображення того пам’ятника у Вашингтоні мені якимось чином дісталося ще в студентські роки, коли в 1964 році відзначали 150-літній ювілей Великого Кобзаря і в Вашингтоні та Москві відбувалося «змагання»: хто ж швидше відкриє в себе пам’ятник Кобзарю? На якийсь мі­сяць Вашингтон випередила тоді Москва, а за згадане вашингтонське фотозображення можна було студенту Наєнку опинитися за межами університету.

Бо ж потрапило воно в СРСР контрабандно, а встановлення пам’ятника Шевченку у Вашингтоні критикувалося радянською владою з нещадною силою, оскільки це, мовляв, витівка американського імперіалізму та українського буржуазного націоналізму.

...І ось я та поетеса Ганна Чубач, проігнорувавши одне з засідань Вашингтонської конференції, на яку нас було «відпущено» з України до США, прибилися в 1999 році до пам’ятника і поетеса сфотографувала мене біля нього в тому ракурсі, як на листівці 1964 року.

Кобзар, як знаємо, свого часу запитував: «Коли // Ми діждемося Вашингтона // З новим і праведним законом? // А діждемось-таки колись». Ці слова викарбувані на постаменті пам’ятника двома мовами: англійською й українською. Дещо пізніше я побачив в інтернеті й церемонію відкриття пам’ятника, до встановлення якого були причетні три американські  президенти, а очолював її Дуайт Ейзенхауер. Під синьо-жовтими прапорами зібралося тоді, за різними даними, від сорока до ста тисяч не тільки діаспорних українців, а й шанувальників Тараса з інших країн: iз Латинської Америки, Західної Європи, Австралії.

«Коли ми діждемося Вашингтона з новим і праведним законом? А діждемось-таки колись»!