Співробітник Українського наукового інституту Гарвардського університету Джеймс Мейс та бібліотекар церкви Св. Володимира у Калгарі Микола Ворон, який виставку зарубіжної літератури про Голодомор в Україні 1932-33 років організував в Альбертськ (Архівне фото.)
Цими днями старійшині нашого роду виповнилося 96 років, але пан Микола Ворон із канадського міста Калгарі має усі підстави відзначити ще й 80-ліття від початків своєї громадської діяльності.
1941-го він став членом УНО, Українського національного об’єднання (засноване 1933 року в Берліні).
Незважаючи на урядові обмеження, 1942 року УНО нараховувало 42 тис. членів у 1 тис. 268 філіях і гуртках.
Після війни не повернувся на рідну Холмщину, звідки потрапив 1940 року на сільськогосподарські роботи в Німеччину. Із села Жолобок у Влодавському повіті Люблінського воєводства його батьків і рідного брата Олександра у січні 1945 року польські й українські комуністи перемістили у спустошений війною «колгоспний рай»…
На двадцять років родинні зв’язки обірвалися.
«Я почав працю при американській армії, Паша працювала у зятя мого бауера. У жовтні 1945 року серед переміщених осіб в українській автокефальній церкві ми взяли шлюб. Дружина, незважаючи на примусову репатріацію, не думала повертатися «на Родіну», і ми подалися до Ганау, італійського табору з українською, литовською, естонською групами і національними прапорами на брамі при вході. Мене вибрали до таборової ради, я розповсюджував українську пресу й організував українську бібліотеку, — розповідає пан Микола.
— У Канаду ми приїхали за контрактом на вирощування цукрових буряків із малолітнім сином, потім осіли у Калгарі, стали членами української православної громади».
Микола Ворон до виходу на пенсію від середини 1950-х років працював на залізниці, а у вільний від основної праці час із власної ініціативи, власним коштом і на скромні внески членів громади творив українську бібліотеку й архів. Із допомогою спонсорів понад пів століття рятував приватні бібліотеки.
Від початку 1990-х дублікати рідкісних видань української діаспори з різних країн світу регулярно поповнювали волинські книгозбірні університету і краєзнавчого музею, бібліотеки в Україні. Адресати отримували не лише пакунки з літературою (сотні пакунків!), а й фінансову допомогу на видавничі проєкти.
Сьогодні українська бібліотека імені Миколи Ворона — одна з найбільших за океаном. Іще десять років тому вартість книжкового фонду «Бібліотеки і архіву Св. Володимира» становила 142 тисячі 551 долар і 72 центи. Так, 2010-го було придбано книг майже на 2 тисячі доларів, Микола Ворон вислав в Україну чотири пакунки з літературою і 5 бандеролей. Усі витрати зафіксовані з точністю до цента, і так щороку.
Під час презентації праці «Архівна україніка в Канаді» пані Ірина Матяш із Києва вручила бібліотекарю і архіваріусу спеціальну грамоту. «Наш митрополит Іларіон (у миру професор Іван Огієнко) учив: «Служити народу — то служити Богу», і я тому вірю», — написав Микола Ворон у листі від 8 січня 2012 року.
Василь ВОРОН
У насиченому політико-драматичному сьогоденні напрошуються на згадку події минулих часів, хоча й вони не мають всеукраїнського масштабного розголосу на тлі оскаженілої москальської агресії, і все ж про них теж треба не тільки пам’ятати, а й оприлюднювати суспільному загалові. >>
У 1928 році Андрія Мельника звільнили з «Бриґіток» — львівської тюрми, де він перебував чотири роки за приналежність до Української військової організації (УВО). >>
Статус ботанічної пам’ятки природи надали дубу Славню, що росте в місті Богуслав на Київщині. >>
Гуляйполе — серце коле... Відлуння раннього дитинства — слова популярної серед молоді пісні «Як згадаю, серце коле: >>
У цей день у Тифлісі народився великий український воєначальник Михайла Омелянович-Павленко. >>
У Києві в парку Слави комунальники здійснили демонтаж погруддя радянських військових діячів – Сидора Ковпака, Івана Черняховського, Павла Рибалка, Олексія Федорова. >>
