Камінне село: легенди та байки українського Стоунхенджа в лісах Полісся

Описуючи Камінне село (саме так його завжди називали місцеві), туроператори і блогери не соромляться словесних викрутасів: місце казок і чаклунства, битви Бога і Диявола; український Стоунхендж, єдина біла пляма на мапі країни.

Для більшої переконливості вдаються до вільного трактування історії, висловлюючи припущення, що саме тут, у землях древлян, заховане золото гетьмана Полуботка. І навіть бібліотека Ярослава Мудрого.

Геологічний заказник Камінне село в Житомирській області цікавий і без зайвої реклами. За 25 кілометрів від українсько-білоруського кордону на 15 гектарах лісу застигли понад двісті гранітних валунів. Найбільші з них важать 20-30 тонн. Найвищі височіють на 4-5 метрів над землею.

Цей природний ландшафт — як тренажер для розвитку уяви. Як конструктор, призначений для створення фантастичних світів.

Одну з локацій, яку називають Камінням закоханих, гіди описують так: «Вони бігли один до одного в обійми. Раптом село закам’яніло. В цьому амурно-еротичному пориві вони завмерли навіки. Але їхня любов була настільки потужною, що і без тілесного контакту в них з’явилися каменята».

Кожен, хто потрапляє сюди, вкладає в побачене своє: поселення ельфів, сліди неземної раси, язичницьке капище.

Камінне село — ще й дзеркало, що відображає людські пороки й чесноти. Одні залишають у заказнику сміття і сліди вандалізму. Інші шукають сліди Бога.

Як з’явилося Камінне село, чому його називають «українським Стоунхенджем», свідоцтва яких стародавніх промислів воно приховує, чим закінчилася битва добра і зла та чи вщухла «бурштинова лихоманка» — в репортажі «УП» iз Житомирщини.

Бандитські фішки і корабельна сосна

— Шамана одного сюди возив вночі, на повнолуніє. Той мантію надів, пішов колдувать. Я в машині закрився. Молотка взяв, під руку положив. Хто його знає, що у нього в умі?...

Фонетичні особливості мо­ви водія Віктора, який пробирається лісами Олевщини на пошарпаному Opel Combo, передати на папері складно. Його артикуляційний апарат видає в ньому жителя тієї частини українського Полісся, яка межує з республікою самопроголошеного вусатого президента.

У дні без опадів близько 40 кілометрів від Олевська до Камінного села забирають годину їзди. Але варто піти дощу або снігу, і значна частина дороги в містичне урочище обов’язково перетвориться на ще той квест.

Буває, авто залишають і кілька кілометрів ідуть пішки.

— Бачите, тут ще гірше, — дивиться у вікно Юрій Халімончук, колишній учитель, гід і краєзнавець. — Бобри працюють. Живуть у канаві. Риють ями постійно, намагаються зробити собі прохід на протилежний бік. Це село Шебедиха. Тут близько 35 мешканців залишилося.

У глухий край водити й возити туристів Халімончук почав у 90-х. Каже, інтерес зростає з кожним роком. Він прямо пропорційний довжині асфальтного покриття, яке поки що обривається десь на околиці Олевська.

Складна логістика залишається каменем спотикання для всіх, хто зібрався в Камінне село. У рідкісних і малолюдних населених пунктах, що стоять на шляху, зустрічається бруківка, яка вела в 30-х роках до дотів і секретних штабів — не так далеко від цих місць проходив кордон із Польщею.

Важкодоступність заказника дає два неочевиднi плюси. По-перше, робить поїздку в урочище більш інтригуючою. По-друге, поки що оберігає унікальну флору і фауну від жахів цивілізації.

— Тайговий ландшафт, — звертає увагу Халімончук на сосни, мох і лишайники. — Житомирське Полісся ще називають «українською тайгою».

Гриби, ягоди, рододендрони. Вовки, лисиці, рисі, борсуки, козулі і навіть інколи лосі. Коли дізнаєшся докладніше про тутешню природу, стає зрозумілою ступінь бузувірства, з яким iще кілька років тому добувачі бурштину спотворювали ліси Олевщини.

Останніми роками «бурштинова лихоманка», зі слів Халімончука, стихла. Цьому, крім активності силовиків і збурень Володимира Зеленського, знаходять і простiше пояснення: «Майже все, що неглибоко лежало, тут уже розтягли».

Хтось зачохлив помпи в своїх сараях. Хтось намагається переходити на легальний видобуток.

— Ось там дорога пішла до урочища Корабель, — показує Халімончук. — Воно найбільше постраждало. Пам’ятаєте в інтернеті фото «місячних пейзажів», які залишили бурштинокопачі?
Там колись вирощували корабельну сосну. Її наші предки сплавляли по річці Уборть, яка впадає в Прип’ять, а далі — в Дніпро.

Років сім тому Корабель поділили між собою бандитські клани. А запит у пошуковій системі «Гугл» про корабельну сосну в 2020-му видає насамперед сексистські замашки «слуги народу» Олександра Корнієнка, що не стосуються кораблебудування.

— На цьому місці була точка — «фішка», так це називали, — розповідає Юрій. — Виходили хлопці, які контролювали цю ділянку. Спортивної статури, зі зброєю, засобами зв’язку. Зупиняли, питали, куди їдете.
Зараз ажіотаж спав.

«Принадність таємниці»

Холодний до тремтіння вітер, похмурий день. Соковитий мох і вічнозелена папороть. Пізньої осені або взимку в Камінному селі найбільш контрастно проявляються дві його сутності.

Одна — байдуже-холодна, безжалісна до часу і швидкоплинного людського життя. Друга свідчить про те, що навіть бездушний граніт, якому близько двох мільярдів років, не може перешкодити зростанню чогось живого.

Прибувши на місце, Юрiй Халімончук звертає увагу і на рослини на валунах, і на аномальну сосну, чий корінь, упершись під землею в камінь, став рости вгору.

— Ось бруснична галявина, гляньте, яка гарна! — щиро захоплюється гід. — А там — сфагновий мох, вбирає вологи у тридцять разів більше, ніж він важить сам.

Немов бешкетний хлопчисько, 56-річний Юрій залазить між двома брилами. Довжина вузької щілини, в яку він кличе, десять метрів. Ширина — від 40 сантиметрів до метра.

— Я завжди пропоную пройти по цьому розлому, відчути енергетику, — треться він дутою курткою об шорсткі виступи. — Це легко, немає проблем — сьогодні сухо.

Для людей, які страждають на клаустрофобію і панічні атаки, проблеми все ж можуть виникнути. Тож новачкам краще спершу подумати.

— Коли заходимо сюди групою, починаємо видавати сакральний звук. Аура — дивовижна. Неймовірне місце. О-о-о-ммммм!

— Давайте разом? — пропонує репортер УП.

— Давайте. О-о-о-ммммм... Бачите, лише вдвох, а який резонанс! Уявіть, який він, коли багато людей.

Різного розміру і форми валуни Камінного села розбурхують фантазію. Щоб уявити, на що вони схожі, не потрібно галюциногенних поганок і мухоморів, яких у лісах Житомирщини досить, як і їстівних грибів.

Помітивши найменшу схожість iз прозаїчним зовнішнім світом, провідники і туристи, які їдуть сюди на уїк-енд, дають камінню свої назви.

— Ось Піраміда, — показує Халімончук. — Цей також нагадує гору Кайлас у Китаї. А з іншого боку — Почекуна (робота скульпторки Маргрід Ван Бреворд, яка стала інтернет-мемом. — «УП»).

Є тут свої Кит, Тукан, величезна Скриня і Печера гобітів. Одне з головних питань — як вони тут з’явилися? — Юрій задовольняє трьома версіями.

— Перша — льодовикова, — каже він. — Нібито 20 тисяч років тому льодовик, який рухався з півночі, притягнув сюди ці камені — десь зi Скандинавії, Карелії.

Інша версія спростовує попередню і вказує на те, що це каміння місцевого походження. Що, по суті, це залишки давніх гір. Це виходи на поверхню українського кристалічного щита, який тягнеться від Рівненщини і майже до Азовського моря.

Коли гості звертають увагу на дивну деталь одного з валунів, Халімончук із задоволенням ділиться і третьою гіпотезою, що гріє душу уфологів.
— Якщо подивитися на цю стіну, на майже ідеально рівну поверхню, місце виглядає ще цікавішим.

Можливо, ці камені розійшлися внаслідок тектонічних глобальних процесів. Може бути й таке, що то сліди позаземних цивілізацій, — залишає він простір для польоту думки.

— Для того щоб такі речі збагнути і припустити, треба прочитати книгу геолога Ростислава Фурдуя «Прелесть тайны», — пропонує гід. — Там є розділ і про каміння, і про піраміди. Їх при нинішніх технологіях і техніці просто нереально відтворити.

Звісно, ортодоксальна наука сміється з таких версій (позаземне походження пірамід. — «УП»). Але, хлопці, зробіть! Видовбайте так правильно геометрично такий масив. Затранспортуйте на колодках чи на якихось плотах. І встановіть на таку висоту

Чистилище

Час у Камінному селі неначе сповільнюється. Тягар людини зі смартфоном стає легшим. Тут можна ходити годинами, вишукуючи незвичайний ракурс для фото. Дивуватися, фантазувати, медитувати.

Без гаджетів і камер люди, що жили в цих лісах до технічної революції і цифрової епохи, покладалися на пам’ять, передаючи легенди з покоління в покоління. Дві з них зберігали старожили найближчого села Рудня-Замисловицька, розташованого за два кілометри від заказника.

Про те, як урочище отримало свою назву, Юрій Халімончук повідомляє, стоячи біля Божого каменю і дерев’яних сходів, що ведуть нагору. Іконка і різнокольорові смужки тканини, залишені паломниками, говорять про особливий статус локації. А медичні маски — про пандемію.

Обидві легенди про виникнення Камінного села актуальні у всі часи. Їхня мораль підходить і для темного Середньовіччя, і для епохи нездійсненого комунізму, і для дикого капіталізму.
— Колись по сусідству стояли два села — бідне та багате. Трапився голод, бідняки прийшли просити допомогу. Багаті послухали їх та мовчки розійшлися по домівках, — переказує гід почуте від місцевих бабусь.

Ще одна спроба отримати допомогу теж закінчилася нічим. Бідняків проігнорували вдруге.

Бог, який спостерігав за жадібністю багатіїв, гнівався, а Диявол задоволено потирав руки. Коли жебраків прогнали втретє за допомогою палиць і каменів, Бог вмить перетворив село на кам’яне.
Друга легенда своєю епічністю гідна місця в кінематографічному Всесвіті Marvel. Вона теж про жадібність, тільки з єзуїтською ноткою.
— Було одне село. Якось повз нього йшов чоловiк, по­просив жінку хліба. Вона відмовила, сказала, що бідна вдова, живе у великій скруті. Показала на сусідню хату, де люди були значно заможніші.
Вийшов господар i поклав у торбину цілу паляницю, — розповідає Юрій.

Коли подорожній покинув село, присів на горбок і витягнув хлібину, вона виявилася каменем, який тільки за формою нагадував хліб.
На лихо псевдогарного самарянина, а заодно і всіх його сусідів, під виглядом волоцюги переховувався Бог. Після того як село скам’яніло, розгорнулася головна битва.
— Саме на цьому місці, між Богом і Дияволом, — показує краєзнавець, — Бог врешті скинув Диявола у прірву.

Цей валун внаслідок битви розколовся на дві частини. Більша — Божий камінь, тому що добра на світі більше. Менша — камінь диявольський.

Лісники зробили драбину, щоби наверх можна піднятися. Там, за легендою, залишився слід Бога.

Значущості історії додає черговий атракціон, який пропонують туристам: пролізти ще однією ущелиною. Але тут клаустрофобам уже точно потрібно задуматися.

— Щоб повністю очиститися від усіх гріхів, омолодитися, треба пройти через оце чистилище, — вимовляє Юрій насторожуюче слово. — Це як дві мембрани. Це — Божий камінь. Це — диявольський. Плюс і мінус. Добро і зло.

Пройти вертикально весь цей розлом зможе тільки справжній гобіт. У кінці чистилища доведеться нахилятися, а потім ставати навкарачки — шлях до світла в кінці тунелю тернистий і небезпечний.

— Це не кожний може зробити, — робить корисне і своєчасне зауваження гід. — Я людям говорив: «Боятися не треба, за статистикою, застрягає тільки одна людина з групи». Але коли такі випадки трапилися в мене і моїх колег, ми вже обережніше ставимося до цього.

Ніяким штучним чином витягнути, виштовхнути не вдається. Треба, щоб людина не втрачала самоконтроль, не панікувала, слухала наші інструкції.

Перебуваючи в Камінному селі, легко повірити в невипадковість світобудови. Гід Юрій Халімончук постійно вказує на нерукотворні деталі, з яких у цьому давньому лісі складається окремий світ, у якому все переплетено і взаємопов’язано. Порушити цю гармонію може лише людина.

— На дубах утворюються такі шишечки, — піднімає з землі Юрій маленькі круглі кульки. — Це — галли. От ми один для наукової мети, для пізнання розкриємо.
Краєзнавець натискає пальцем на шкаралупу, з якої «пузириться» хтонічна рідина.

— Бачите? Комаха на лялечку перетворюється, щоб там перезимувати. Тут є тепло, поживні речовини.

Наші предки збирали галли, сушили, перетирали, змішували з водою і виготовляли чорнила.

Щоб зрозуміти, як просто знищити живе, вистачає і показаного Халімончуком дидактичного експерименту. Але гід наостанок наводить ще кілька наочних, антропогенних, як він їх сам називає, прикладів.

— Трапився величезний акт вандалізму, — каже він. — У цьому році приїхали з Коростеня наші горе-сусіди. Обдерли з валунів більше ста ящиків моху для ландшафтного дизайну. Здерти мох можна дуже швидко. Але для того, щоб усе повернулося, треба добрих десять років.

— Це так звана «піч», місце, де виготовляли деревне вугілля ще років 150-200 тому, — продовжує показувати Юрій сліди людини. — Без деревного вугілля не було б заліза. Уявіть, скільки років тривав процес, якщо з’явився такий пагорб!

Дерева потрібні були для виготовлення скла, заліза. Йшли на дрова, були будівельним матеріалом. Тому на Поліссі букові ліси зникли — людина знищила.
Дерева віддали багато, нічого не отримавши взамін.

Юрій Халімончук зупиняється біля стовбура сосни з геометрично правильними зарубками, на які мало хто звертає увагу. Їх залишили здимщики, представники старовинної професії, яких можна було тут зустріти ще два-три десятиліття тому.

— Спеціальними інструментами робили так звану «підсочку». Зрізали кору, залишали насічки під певним кутом. Обробляли хімікатом, щоб сосні боліло, щоб витягувало її кров — живицю, яка стікала у спеціальні ємності. Потім живицю везли в Коростень на завод, де виготовляли каніфоль, лаки, фарби, скіпідар та інше, — пояснює гід.

Після розповідей Юрія символічним і дивним виглядає той факт, що бурштин, яким багаті навколишні надра, — це та ж живиця, затверділа кров найдавніших хвойних.

Формулювання, до якого вдається Халімончук, кажучи про одну з головних цілей паломництва в Камінне село, схвалила б і Грета Тунберг, і гуру йога-студій, і екосексуал Іван Дорн: «Ваші вібрації душі й тіла входять у рівновагу з потужними вібраціями цього місця, природи і планети загалом».

Ці слова, які здаються пафосними, стають не такими вже й патетичними на зворотному шляху до Олевська, коли авто повзе через ліс, в якому ховаються бурштинові копальні.
Місцями працює важка техніка. Прокладає шлях до живиці і наживи тих, хто продовжує добувати бурштин, вдаривши по руках із владою.

У цей самий момент згадуються контури Божого каменю, який затьмарив розмірами диявольський.

Залишається вірити, що стародавні казкарі, які зберегли легенди про Камінне село, не помилилися в пропорціях: добра у світі більше, ніж зла. І відчуття міри, ніж жадібності, теж.

Євген РУДЕНКО, Ельдар САРАХМАН
(Інтернет-видання «Українська правда»)