Солідарність без кордонів

Українське Полісся є унікальним ландшафтом, де зберігаються найбільші масиви дикої природи Європи. Але сьогодні край опинився в заручниках між радянським спадком меліорації, сучасним браконьєрством та викликами війни. Аби не втратити природну екосистему, працівники заповідників, заказників і національних парків часто працюють навіть під обстрілами. На допомогу їм нерідко приходять колеги з міжнародних екологічних фундацій. І все ж ентузіазму самих науковців сьогодні замало. Необхідність збереження поліських боліт є питанням не лише екології, а й національної безпеки. Іноді для цього достатньо розширити мережу територій, які охороняються від приватних інтересів законом. 

Уявіть картину: початок двотисячних, погожа літня пора, річка Прип’ять на Рівненщині. Група українських екологів показує колегам з Німеччини специфіку місцевих проблем і досягнень. Рікою пливе човен, на ньому святково вбрані жінки гарно й голосно співають. Луна несе пісню далеко навкруги.

Іноземці дивуються: чому жінки співають? Виявилось, вони змогли вирушити на службу до церкви близьким і зручним шляхом — річкою, як робили це раніше. Останні десять років таке було неможливо, оскільки Прип’ять перегородили браконьєрські загати. Лише завдяки роботі фахівців Національного природного парку «Прип’ять-Стохід», які розчистили річище, люди знову змогли вільно плисти.

Ця історія сталася 25 років тому, хижацький вилов — у минулому, проте нових викликів — море. Наслідки масштабної меліорації,  розорювання заплавних лугів, руйнування прибережних захисних смуг, незаконне добування торфу, «бурштинова ганьба» — все це боляче вдаряє по цілісності природних комплексів Полісся. На жаль, місцеві мешканці не завжди усвідомлюють, що роблять. А для держави природоохоронна сфера нині «не на часі». Профільне Міністерство захисту довкілля торік втратило статус самостійної одиниці через об’єднання з двома іншими відомствами, і екологія в очах чиновників тепер не в пріоритеті.

І все ж, попри негаразди, Україна продовжує лідирувати в Європі за площею та унікальністю диких ландшафтів. Це стосується, зокрема, Полісся. Разом із заплавами Прип’яті його площа дорівнює половині території Німеччини. Тобто йдеться про величезний масив боліт та лісів, який залишається дійсно природним. 

Зберегти первозданність унікальних систем непросто. Наразі панує шкідливий стереотип, що болото — це смердюча трясовина і джерело комарів, а ліси — не інакше, як промисловий склад деревини, призначений для «освоєння». Утім болотні угіддя є гігантським природним фільтром, який очищує питну воду, затримує вуглець і фактично охолоджує клімат. Зупинити їх знищення можна лише через розвиток і підтримку природоохоронних територій. У цих проєктах здебільшого задіяні  фанати своєї справи. За скромну винагороду вони ведуть наукову роботу і впроваджують екоосвіту, що поступово змінює мислення.

Наших екологів зазвичай підтримують міжнародні організації, волонтери та іноземні колеги. Як зізнавалася очільниця одного з нацпарків, через захмарну вартість пального вони можуть виїжджати на патрулювання своїх територій лише завдяки цій допомозі. 

«Українське Полісся має колосальний потенціал! — стверджує керівник європейського департаменту Франкфуртського зоологічного товариства (FZS), директор українського офісу організації Міхаель Бромбахер. — Це абсолютно той самий рівень цінності, що й національні парки Серенгеті в Африці чи Єллоустоун у США. Проблема лише в інфраструктурі та в масовій свідомості. Зруйнувати тендітні екосистеми заради швидкої вигоди легко, а от повернути до первісного стану — майже неможливо. Подивіться на Бебжанські торфові болота в Польщі чи екотуризм в Естонії — люди платять великі гроші, щоб побачити унікальні види в диких місцях». 

У його кабінеті в Німеччині висить велике фото з НПП «Прип’ять-Стохід». Кожен другий гість щиро дивується: «Це точно в Європі? Хіба таке ще десь збереглося?».

Науковець Михайло Франчук працює в Рівненському природному заповіднику майже п’ятнадцять років. Його пристрасть — дослідження «болотних орлів», або ж підорликів великих. Наявність цих птахів є індикатором здоров’я екосистеми водно-болотних угідь. Якщо орли гніздяться — отже, ланцюжки живлення працюють, вода чиста, а природа жива. Підорлик надзвичайно гарний і сильний, проте рідкісний: у Польщі й країнах Балтії їх лишилося всього по декілька пар. В Україні — приблизно 25-35. Майже всіх Михайло знає, як кажуть, в обличчя.

 

Добратися до місця гніздування — стовідсотковий квест. Особливо на ділянці, яка пролягає через болото. Менш ніж за півтори години її не здолаєш. Навесні рівень води часто сягає пояса, доводиться працювати в гідрокостюмі. Біля потрібного дерева починається  найскладніше — підйом на десятиметрову висоту з мотузками і спорядженням. І все це для того, щоб закільцювати пташенят, взяти матеріал для генетичних досліджень та встановити фотопастки. Розуміючи, наскільки ці дослідження важливі для збереження вразливих і зникаючих видів у їхньому природному середовищі, FZS в Україні вже кілька років забезпечує дослідника пальним, фотопастками, акумуляторами та гідрокостюмами.

Скорочення популяції підорликів напряму пов’язано зі знищенням боліт. Але є й біологічна складність: через малу кількість особин птахам важко знайти пару свого виду. Крім того, цим пернатим властивий «каїнізм»: самка зазвичай відкладає двоє яєць, перше пташеня вилуплюється на тиждень раніше і вбиває молодшого. Таку стратегію виживання заклала йому природа. Німецькі орнітологи навчилися допомагати нещасним «авелям», вилучаючи друге яйце для штучного вирощування. Це дозволяє значно збільшити рідкісну популяцію. 

Збереження диких територій Полісся критично важливе не лише для орлів, а й для журавлів і болотяних сов, глушців і тетеруків, бобрів і ондатр, косуль та лосів. 

Незважаючи на екологічну вагу поліських масивів, вони постійно стають об’єктом зазіхань з боку бізнесу, що прагне швидкого збагачення. На Рівненщині є болото Засерхів’я — одне з найбільших і найкраще збережених в Україні. Воно досі не має офіційного заповідного статусу винятково через бюрократичні процедури, хоча наукові обґрунтування давно готові. Нещодавно Держгеонадра намагалися виставити цю унікальну ділянку на аукціон для промислового видобутку торфу. «Викопне паливо, як-от торф — це вчорашній день, — наголошує еколог ГО «Українська природозахисна група» Петро Тєстов. — Надворі двадцять перше століття, час відновлюваної енергії та боротьби за клімат». 

Завдяки розголосу Міністерство економіки відмовило у видобутку на цій території. Проте фірми можуть оновити документи й подати заявку знову. Єдиний вихід — включити територію Засерхів’я до складу Рівненського заповідника і на законодавчому рівні заборонити будь-яку господарську діяльність на таких природних об’єктах.

Займаючи лише три відсотки суходолу, болота зберігають у собі третину ґрунтового вуглецю планети, тобто вдвічі більше, ніж усі ліси світу разом. Вони, мов гігантські губки, під час злив нагромаджують вологу, запобігаючи повеням, а в посуху поступово напувають річки, щоб ті не пересихали. Ба більше: заводнені поліські болота можуть бути стратегічним фактором оборони, перетворивши північний кордон України на непрохідний для ворожої техніки рубіж. 

Природний заповідник «Древлянський» на Житомирщині розташований безпосередньо біля кордону з Білоруссю. Російські війська пройшли через його територію, залишивши після відступу заміновані заповідні ліси й купу нерозірваних снарядів. У хащах досі знаходять ракети від «градів» та авіабомби, що не здетонували.

Постійні обстріли та уламки збитих боєприпасів стають причиною масштабних лісових і торфових пожеж. Аби їх загасити, потрібне спеціальне обладнання. Франкфуртське зоологічне товариство вчасно підставило плече, передавши заповіднику лісопожежні ранці, спеціальні торфові стволи, засоби захисту та інше оснащення. Ця некомерційна міжнародна організація, заснована ще в 1858 році, сьогодні опікується останніми дикими територіями, що збереглися на планеті завдяки природоохоронним проєктам.  

В Україні FZS працює вже 25 років, зосередивши діяльність у Карпатах і на Поліссі. Зараз товариство підтримує 13 нацпарків і заповідників у горах та 8 — на півночі. Це його наймасштабніша програма в Європі. «З перших днів вторгнення FZS перетворилося на потужний волонтерський хаб, — згадує Міхаель Бромбахер. — Ми почали допомагати також нацпаркам сходу України, бо там було найважче. Німецькі колеги брали відпустки за власний рахунок, завантажували транспорт ліками, продуктами, речами для облаштування тимчасових осель. Везли це до українсько-польського кордону й повертались, щоб знову завантажити допомогу».

То був щемкий момент єднання: європейська спільнота екологів солідаризувалася як ніколи. Завдяки координації з колегами в Польщі, Румунії, Словаччині та Німеччині вдалося забезпечити нацпарки паливом, спорядженням і ресурсами. Природоохоронні адміністрації на сході ставали центрами порятунку, де волонтери роздавали їжу та ліки місцевим мешканцям, а нацпарки Карпат прийняли тисячі внутрішніх переселенців.  Допомога товариства не припинилася й зараз: FZS системно працює з природоохоронними територіями у десяти напрямках — від біомоніторингу до підтримки громад.

Кілька років тому мені пощастило побувати в Поліському природному заповіднику. Екскурсію вів Сергій Жила — знавець довкілля, оповідач, який закохує в цей край з першого слова. 

Сергій Миколайович вчив розрізняти сліди вовка та рисі, розповідав про звички бобрів, показував борті. Дівчата в коротких спідничках так зачаровано слухали гіда, що не помічали, як комарі вкрили візерунками їхні ноги. У цьому і є сила Полісся. Воно захоплює тебе цілком, змушуючи забути про дрібні незручності заради відчуття дотику до чогось справжнього, вічного і цінного. І наше спільне завдання — зберегти це дике диво. 

 

Ніна ЖЕЖЕРА