Фланерство: світ як дорожні нотатки

Щойно вийшла чергова книжка Станіслава Асєєва, а й досі неясно, з текстами якого типу маємо до діла. Бо – «до пуття не сформульовані запитання».

Це фраза з його попередньої книжки «В ізоляції. Дописи про Донбас» (К.: Люта справа, 2018), від якої й тягнуться усі «нєпоняткі».

Починаючи з аж чотирьох передмов до неї, де поважно-відомі медійники не можуть домовитися щодо статусу Асєєва.

Головний редактор «Українського тижня» Дмитро Крапивенко іменує його «фаховим журналістом»; головна редакторка «Радіо «Свобода» Мар’яна Драч – «блогером і журналістом»; Сергій Рахманін, на тоді заступник головного редактора «Дзеркала тижня», нічого про журналістику не згадує, а колишній народний депутат і колишній однокурсник Асєєва Єгор Фірсов говорить лише про «чернетки історії».
 
«Какаяразніца»? Чимала, принаймні для самого автора. Бо коли читати його як нібито «фахового журналіста» – оцінка буде доволі посередня (саме тому Рахманін тактовно не зараховує Асєєва до своїх колег).

Блогерство, котре на початках позиціонувало себе як таку собі приватну журналістику, вільну від усталених стандартів преси, також не надто надається до конкурентної презентації С. Асєєва – немає в нього фанатичної переконаности нинішніх блогерів в ексклюзивному володінні «істиною в кінцевій інстанції».

А от намацувальне означення «чернетки історії» – за крок від адекватности. Бо йдеться у «випадку Асєєва» про третю форму публічної рефлексії – про фланерство. На початку ХІХ століття французьке слово «фланірувати» («прогулюватися») мало здебільшого зневажливу конотацію – швендяти. Та літературна практика Бодлера, Стендаля і Бальзака очистили фланерство від зверхньої опінії, а на початку ХХ ст. Пруст остаточно закріпив поважний статус цієї комунікаційної форми.

У 1920-ті почалося масове виробництво компактних фотокамер, і фланери миттєво озброїлися ними. Процес світо­сприйняття перетворився на «фотоінвентаризацію», – зазначає культурологиня  Сьюзен Зонтаґ.

Відтак, «у 20-ті роки фотограф став героєм доби, як і авіатор та антрополог» (Про фотографію. – К.: Основи, 2002). Настав час філософів осмислити феномен фланерства. Це вже Вальтер Беньямін, 1930-ті. А першим, хто повернув поняття до українського лексикону, став Володимир Єрмоленко у цікавезній книжці «Оповідач і філософ: Вальтер Беньямін та його час» (К.: Критика, 2011).

«Беньямінів фланер безцільно блукає лабіринтом міста, роздивляючись вітрини, занедбані подвір’я, рекламні плакати й нові будівлі, обличчя полісменів і вбрання жінок, старі книжки та ще старіші картини.

Зрештою, його маршрутом може стати будь-який, але він завжди йтиме проти цілеспрямованого, утилітарного руху натовпу». Це з книжки Єрмоленка, а ось – вважай про те саме – із книжки Зонтаґ: «Flaneur’а приваблюють не офіційні реалії міста, а його темні закутки, занедбане населення – неофіційна реальність за фасадом буржуазного життя, яку фотограф «затримує», так само, як детектив затримує злочинця». І знову до Єрмоленка: «Беньямін не став актором від філософії; він радше перейняв на себе роль детектива від філософії». А ще він називає фланера-Беньяміна «психоаналітиком суспільства».

Шлях фланера – через колекціонування вражень до альтернативного осмислення. Коли тепер поглянути на вітчизняний літпроцес під Беньяміново-Зонтаґово-Єрмоленковим ракурсом, то виразно видно, що це магістральний шлях сучасного вітчизняного письменства взагалі: від наскрізь «мандрівного» Валерія Шевчука до рафінованого «колекціонера» Тараса Прохаська. А молодіжна, «стрімінґова», сказати б, проза – чи не вся така, фланерська.

Текстам, народженим під час фланірування, притаманна «презумпція загадковости» (В. Єрмоленко). Спроба збагнути довкружжя поза офіційно усталеними трактуваннями. А коли заходить про явища геть незнані – і поготів. Тож проза про «зрозуміти український Схід» послуговується переважно фланерськими техніками: Сергій Жадан, Олексій Чупа, Володимир Рафєєнко. Пригадаймо для наочности «образ» супермаркета в «Мондегріні». Беньямін, до речі, творив свою фланерську концепцію, «вивчаючи» паризькі пасажі (тодішні супермаркети). Філософ доходить висновків, котрі цілком можуть правити за аналіз Рафєєнкового письма: «Органічний і неорганічний світ, низька потреба та безцеремонний шик поєднуються в найсуперечливішому зв’язку, товари проникають один крізь одного без будь-яких перепон, наче образи у найзаплутанішому сні… Ця прозорість породжує рідинні речі… Ілюзія, гнучкий та еластичний міт… Царство ефемерного, царство галюцинації».

От і виходить: аби краще розуміти сучасну українську літературу, слід уважно читати «У пошуках утраченого часу». Між іншим, Беньямін перекладав  Марселя Пруста, а Зонтаґ навіть сперечалася з ним: «Пруст трохи хибно розуміє фотографії: це не так інструмент пам’яті, як її вигадування або заміна». Те саме вона могла би сказати про текстові «чернетки-фотографії» колекціонера-фланера Асєєва – час поглянути впритул на книжку «В ізоляції».

Звісно, це про сьогоднішні донецькі реалії, але і про те, що мав на оці В. Беньямін: «Місцем народження роману є індивід у його ізольованості». Прикметно, що водночас із пересиланням текстів для українських медій С. Асєєв писав роман «Мельхіоровий слон, або Людина, яка думала» (надрукований у московському журналі «Юность» за 2015 рік). Редакторка журналу представляє автора: «Його погляд на світ не журналістський, не письменницький – він юний філософ». Ми вже щось подібне чули, чи не так? Сон термінологічної пам’яти поро­джує кумедних покручів.

Зібрані «В ізоляції» дописи С. Асєєва – це не пошук, а обсервація; не вертикаль, а горизонталь; не-занурення. Серфінг. Робсількорівський формат  у кращому розумінні: я так бачу – і по всьому. Це – протожурналістика. Колись фланерство сповивало немовля-газетярство. Тепер-от перестаріла постмодерна журналістика залюбки впадає у власне дитинство. Так комфортніше.

Злиття внутрішнього комфорту і завіконного дискомфорту – ключовий маркер фланерської стилістики. Тут це не протиставлення: душевний комфорт фланера просто неможливий без зовнішньої агресії. У Асєєва про це однозначно: «Не впевнений, що я б відчував себе досить комфортно, переїхавши на підконтрольну Україні територію». Наголошу ще раз: це не  «зрада» і не «вата» – це спосіб відчування. Філософсько-беньямінівський, коли хочете.

Далі читача накриває інформаційно-імпресіоністська хвиля: «Зі 100% моїх знайомих, рідних та близьких не знайдеться жодного, хто був би проти «ДНР»… Близько 80% моїх друзів та знайомих чоловічої статі служать в «ополченії»… Приятель у званні рядового одержує близько 7000 гривень, працюючи на установці «Град»… Багато хто з них не бачать себе і власної подальшої долі поза війною, і в разі припинення вогню на Донбасі збираються виїхати на Близький Схід задля участі в інших воєнних конфліктах». Всі оті «100%», «багато хто», «не знайдеться жодного» – не потребують у фланерському викладі точності й апробації протилежними поглядами, як того вимагає фахова журналістика. Вони тут самодостатні, бо це не медійний, а радше «художньо-репортажний» текст.

С. Асєєв не досліджує, а описує. Та й як, за великим рахунком, препарувати такі «об’єкти», як «суцільний пластилін», «метафізичний прагматизм» або «образа, помножена на глупство»?

А от говорити про подібне по-метафоричному – саме те: «1 травня, яке посідає перше місце у списку радянських гріхів. Гріх не відзначити… Ображений сучасністю мешканець радянського минулого… Смерть – найкраща пропаганда… Тут не може бути жодних підтасовок лише тому, що підтасовано уже все, давно і завчасно».

Усе це належить літературі, де наш автор, схоже, має намір оселитися. Немає потреби затягувати його до сумнівного порівняння з журналістами або блогерами, де йому не витримати конкурентного порівняння. А от серед авторів «чернеток історії» – тобто сучасних мемуарів, котрі за означенням належать фланерству, – він один із кращих.

Від журналістських текстів очікуємо фактологічної доказовости. Натомість фланерське письмо пропонує демонстративно особистий погляд. І навіть не запрошує до перевірки чи розмірковувань.

Спровокувати самостійні читацькі розмисли здатний лише літературний чинник, коли він у тих текстах є. У Асєєва – є. Хоч-не-хоч втягуєшся услід його рефлексіям на ресентимент донецького мешканця («нелюдські умови роботи тільки й забезпечують йому право пишатися собою… Ментально перетворюється на мазохіста») чи на тамтешню пропаганду («цементування маразму й хаосу в головах»). І так само небайдуже реагуєш на його «не-журналістську» аналітику («ніхто тут нікого не чекає з українськими прапорами… «ДНР» ставить на майбутнє, ми – воюємо на фронтах минулого») або прогностику («тверезий погляд каже, що Донецьк для України втрачено»).

Та попри таку не лояльну до офіційно-української аналітику-прогностику; попри те, що це не журналістика, а «лише» фланерство, – нинішні донецькі «чекісти» кинули Асєєва «на підвал». Два з половиною роки ув’язнення, звинувачення у шпигунстві й вирок у 15 років позбавлення волі. Рік тому повернувся в Україну через програму обміну полоненими.

Маємо ще одну книжку «чернеток історії», співставну з Асєєвською: Валентин Торба, «Я – свідок. Записки з окупованого Луганська» (К.: Українська прес-група, 2015). На щастя, її автор, котрий також почав був публікувати свої спостереження в газеті «День», устиг виїхати з окупованого міста.

Тексти В. Торби так само мають усі кращі ознаки фланерської літератури. Емоційно влучні зіставлення: «Дисципліна і фанатизм… Сліпота, малодушність, нікчемність». Широкозакроєні узагальнення: «Тінь від Кучми, яка впала на землю Донбасу, прирекла той край… Україна очима немовляти дивилась, як в її хаті розпочинався шабаш чортів».

Спроби аналітики: «Минуле реальне і небезпечне…  «Наш» – слово, якого так не вистачало донбасівському плебсу для самоствердження… Основна маса насолоджується тим, що «приструнюють» Україну».

І прогностики: «Мир без перемоги нецементований, глевкий й інколи ще більш небезпечний, ніж війна, адже витравлює впевненість народу в собі… Хто говорить зараз про діалоги з такими покидьками, тими, хто заблукав, не збагнув, піддався, – той просто не розуміє Донбас, не розуміє невиліковности цього оскаженілого, отупілого у ненависті до всього українського контингенту… Його не чути потрібно, а прокапати фізіологічним розчином».

Є тут навіть таке, від чого стає моторошно навіть далеко-далеко від фронту: «Що таке АТО в Луганській області? Це злив інформації і джерел інформації бандитам». Власне, з перевірки подібного й починається справжня журналістика, справжня служба безпеки, справжня держава. Але то вже інша історія.