Від Героїв Крут — до сьогодення
Нинішні дописи з соціальної мережі — про події, які ввійшли в історію. >>
Тепер, коли емоції трохи вляглися, — про те, чому перемога «Юпака» Сергія Сергійовича Saigon’а на Книжці року ВВС — це добре й знаково. Ні, не тому, що я перекладала, хоча тішуся надзвичайно.
Насамперед — про що ця книжка? Найчесніший роман про українське село, де немає ні пасторальних ідилій, ні зверхньої поблажливості. Є просто життя українського села на початку 2000-х. Головний герой на обкладинці — мотоцикл «Юпак», тобто «Іж Юпітер», який потрапляє так чи інакше до різних людей. Тут ціла галерея персонажів, виписаних дуже фактурно — до них починаєш ставитись, як до живих людей. Жанрово тут є екшн, детектив, трошки містики, романтики, побутописання і чимало степового ландшафту.
Як на мене, то найбільша чеснота цього тексту — точна інтонація. У ці степові ландшафти, у цих бабусь, роботяг, зеків, молодь на «дріскатєках» віриш беззаперечно. Тому, як і перша книжка Сергія Сергійовича «Грязь», «Юпак» дуже кінематографічний.
То чому ж перемога саме цієї книжки — важливе явище?
По-перше, надсилаю компліменти журі за те, що премія може бути своєрідною перепусткою в літпроцес. Автор-початківець (строго кажучи, Сайгонова «Грязь», попри всі чесноти, не зовсім художня література), маючи вартісний текст, цілком може скласти конкуренцію Марії Матіос чи Софії Андрухович.
«Юпак» говорить про село без ідилічного флеру, правдиво і живою мовою. І це одна з найкращих рис книжки: такі діалоги не можна вигадати, їх можна лише почути в реальному житті. Ця правдивість дуже відчутна в тексті.
Як правильно зазначали, зокрема Олексій Жупанський і Віталій Чепинога, цей роман говорить про те покоління, яке в 2014-му пішло захищати країну. Тому фінальна глава про війну — це не данина авторському досвіду. Війна тут момент істини, вона показує, хто є хто і ставить все на свої місця. Як у житті, власне.
І те, що випливає з попереднього: оці всі персонажі (тобто весь оцей суспільний прошарок), оце покоління, оця степова сільська Україна — це теж вважлива і невід’ємна частина колективного українського «ми». Україна і така теж. Ще одна локальна ідентичність, коли хочете. А отже, «Юпак» докладається до тих книжок, які осмислюють сучасну Україну, що вона таке і як такою стала.
І, відповідно, ось такі персонажі, таке життя, таке село, таке покоління — важливе й актуальне. Література, яка дивиться на життя як воно є, без фільтрів, без ретуші, з максимальною різкістю.
Повернусь до цих міркувань через кілька років, а поки дозволю собі припущення. Література комбатантів (не лише, але насамперед) необхідна для осмислення, осягнення війни, для її рефлексії через конкретні голоси її безпосередніх учасників. Проте, гадаю, у такої літератури є ще одна функція — оновлення, розширення діапазону сучукрліту саме за рахунок оптики з такою різкістю.
Можливо, я помиляюсь та екстраполюю суб’єктивні враження на весь літературний процес. Побачимо. Але самій цікаво.
А поки — прочитайте «Юпак», він того вартий.
Нинішні дописи з соціальної мережі — про події, які ввійшли в історію. >>
«Україна молода» продовжує друкувати найцікавіші дописи із соціальної мережі «Фейсбук», які віддзеркалюють події та емоції російсько-української війни, повномасштабний період якої триває уже три роки й одинадцять місяців. >>
Мій старший колега по перу Валерій М’ятович в одній зі своїх книжок, де дія відбувається в його степовому центральноукраїнському краї >>
«Бо наша брань не проти людей, не проти плоті й крові, а проти правителів, світодержців пітьми цього світу, проти духів злоби піднебесних», — сказано у Посланні апостола Павла до ефесян, глава 6. >>
Минулого року тоді постійний представник України в ООН Сергій Кислиця запропонував офіційно іменувати країну-агресорку не росією, а повернути їй історично законну назву — московія. >>
Мабуть, захмарним цинізмом буде твердження про те, що чим більше українських дітей зачепить ця війна з росіянами, тим довшим буде той відрізок часу, якого нам повинно вистачити, щоб повністю відхреститися від росії. >>