Маскарад: рецензія на книжку Олексія Чупи «Казки мого бомбосховища»

Персонажі зі Сходу — мерехтливі, пливкі, невхопні. Потайні. Так, принаймні, вважають фанати толерантности.

Самі «східняки» — з порядно-грамотних, звісно, — не надто толерують такі компліментарні аванси.

Аналізуючи книжку письменника Олексія Чупи «Казки мого бомбосховища», критик Ярослав Поліщук реконструює характеристичну шкалу персонажів цього макіївського літерата:

«Усі вони, ніби камінці в мозаїці, працюють на збірний образ Донбасу. Різного — грішного і праведного. Натхненного й примітивного, замріяного, брутального і недоумкуватого» (Реактивність літератури. — К.: Академвидав, 2016). Сам О.Чупа висловлюється стосовно критичної маси земляків по-античному лаконічно: «Варвари» (Переселенці. Люди, які не загубили себе. — Брустури: Discursus, 2016).

І хоч вабливих портретних рис «донецьких» обмаль, багато хто за ними наполегливо шукає. Як-от культуролог Олександр Михед, що взяв участь у дворічному проєкті з вивчення тамтого менталітету, а відтак звітував про результати цікавою книжкою: «Я змішаю твою кров з вугіллям». Зрозуміти український Схід» (К.: Наш формат, 2020).

Схоже, його власне настановлення до аборигенів не надто поліпшилося, а проте незаперечна цінність його студії у перетворенні тексту на дискурсивний майданчик, де мають слово як пересічні мешканці, так і нечисленні, проте глибокі місцеві інтелектуали — нині, ясна річ, переселенці. Перші свідчать про зовнішнє: хто, що, коли і як? Другі занурюються углиб: чому й навіщо?

А скріплено два оповідні шари обережними коментарями самого автора. Він у власній книжці прибрав собі найкоректнішу роль: уважного спостерігача. Часом — майже імпресіоніста, як-от: «Постійний запах спаленого вугілля. Відчуття, ніби йдеш не містом, а безкінечним плацкартним вагоном Укрзалізниці». Іноді — ніби готичного романтика: «Відчуття, ніби зі свічкою в руках намагаєшся розігнати суцільний морок моторошної ночі».

Гоголем війнуло? Авжеж. Гоголь — це українське задзеркалля. Чи не всі його тексти — це мандрівки до непевних країв Інших. У «Вечорах...» ті Інші ще ховаються по непроникно-темних закутках, здійснюючи поодинокі терористичні виправи, а вже у «Ревізорі» та «Мертвих душах» вони захопили цей світ і відтоді «правлять бал» (як висловлюються нинішні одномовні з тими Іншими).

Гоголь — «наша людина в Гавані», такий собі етнокультурний Штірліц, що вистежував політтехнологічні оборудки в імперії зла. Наприклад, схема Чічікова з тіньового повернення ПДВ, яку нині «розумні люди» вульот хапають — не те що Коробочка.

Або формула корупції: давати треба найнижчій ланці («мелкая приказная тварь») — вони вже передадуть по вертикалі. Слово «кулак» — як майбутній термін — уперше вжив Гоголь: це характеристика Чічікова на Собакєвіча.

Гоголь творив міфи. Ні, він не ставив собі таке «завдання», ніби якийсь політтехнолог. Просто пірнав у колективне українське підсвідоме і, як археолог-аматор, діставав звідти першу-ліпшу перлину, оголошуючи її самоцінною.

Класифікацією та прагматичною оцінкою переймалися інші — ІІІ жандармське відділення (подальші клони: ЧК, НКВД, МҐБ, КҐБ, ФСБ). Коли Микола Васильович переписав «Тараса Бульбу» під впливом цих «кураторів», дарма прямих чи опосередкованих, і побачив «нову» книжку, то, мабуть, розпачливо збагнув усю невідворотність власноруч сфабрикованого фейку про «єдність» козацтва і «білого Царя». Може, ще й через те пішов із життя.

Але то Гоголь, а його персонажі з майбутнього «Донбасу» обирають інший шлях — тероризм. Благо, російські воєнторги працюють 24/7. Як значить донеччанка Єлізавета Гончарова, «організована злочинність підняла голову, якщо в 90-х у них було два саморобних пістолети на банду, то зараз — у кожного по автомату» (Десь поруч війна. — К.: Темпора, 2017).

Але щоби «зрозуміти український схід», треба-таки насамперед уважно читати саме Гоголя. Бо на цій території реалізовано найліпший рецепт консервації масової інфантильности. Ось донеччанин-письменник Олексій Чупа пише: «Донецький — це світоглядна система, яка передбачає певну душевну простоту... Людей надурили. А надурити можна тільки дуже просту людину. Простота перерорджується в інфантильність і безвідповідальність» («Переселенці»).

А в іншій книжці він додає про мас-земляка: «Його завжди переконували, що він ніколи не відповідатиме за свої дії, і від того, що його так обманули, йому було по-дитячому страшно» (Казки мого бомбосховища. — Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2014). Просто до слова: оповідання «Квартира №21» зі згаданої книжки — про пролетарського Манілова.

Тут годі оминути теорію Б. Акуніна про «підліткові країни» (до яких він зараховує Росію), художньо оприявлену в романі «Аристономія» (2012). Там висновок оповідача-інтелектуала по-російському шизофренічний: «Правда у нас, а люди — у них...». І його люди-земляки — «охлос... напівтварини». Є. Гончарова по-соціологічному конкретизує: «Раніє судімоє бидло».

А один із персонажів книжки О. Михеда — донецький історик Іван Козловський, теж тепер емігрант, висловлюється про підліткову інфантильність земляків, як про хворобу: «Коли я перебував у підвалах, СІЗО і колонії, я зустрічав людей, які брали зброю до рук на початку війни. Вони були хворі. Вони перебували на тому рівні гуманітарного невігластва, коли в порожній ґрунт можна було посіяти будь-яке зернятко».

Про виявлення оцих отруйних зерняток і йдеться у книжці Олександра Михеда. Ось він нотує: «Як і в Добропіллі, нам розповідають про буцімто затонулий корабель, повний золота. І про сотні тих, хто увірував у це і продовжує невпинні пошуки скарбів. Зрештою я збагнув, що відсутність власної історії чи виразної особливості міста підмінятиметься історією про корабель, вантажений золотом... Втрачений рай, гачок наживи».

Як означує «донецьку мрію» Є. Гончарова — «взагалі — про халяву». Чи як у луганського біженця-журналіста Валентина Торби — «просто чекати «шари» (Я — свідок. Записки з окупованого Луганська. — К.: Українська прес-група, 2015).

Читаючи книжку О. Михеда, якось мимоволі спливло порівняння: фотографії француженки Марі Басташевскі у книжці «Подвижный пейзаж. Искусство Украины между революцией и войной» (К.: Родовід, 2015). Свою серію світлин з України 2013-2014 років вона назвала: «Порожньо. Тягне кров’ю і димом». Знімки фіксують упізнавані місцини у непевному нічному освітленні. Такий собі апґрейд Гоголевих страшилок.

«Для мене це не пейзажі, а точні місця, де були скоєні певні злочини... Ці знімки — фрагменти ширшого розслідування. Коли скласти їх водне, як шматочки мозаїки, то можна відследіти траєкторію державного бандитизму». І так — ці знімки варто порівняти зі стоп-кадрами Гічкока: напружено, незахищено, непевно — стрьомно. Гадаю, О. Михед відчував свою епізодично-дворічну присутність у Донеччині саме так. А ще варто згадати фразу О. Чупи, яка веде далі що від світлин Басташевскі, а що від рефлексій Михеда: «Це місто прекрасне, коли на вулицях нікого не видно» («Казки...»).

Але повернімося до інтерв’юйованих паном Михедом інтелектуалів, які намагаються розсіяти містичний морок — називанням. Своїми іменами. Згадуваний І. Козловський (головний спеціаліст Донецької облдержадміністрації, на два роки запроторений терористами «на підвал») каже: «Ми внутрішньо створюємо стрес, бо не знаємо, що буде завтра. Для того, щоб зняти напругу, нам потрібен міф. Це така угода з дияволом».

Оце останнє слово — ключове. Чомусь воно повсякчас зринає у рефлексіях на «Донбас»: історикиня Ірина Стяжкіна говорить про «угоду з дияволом» в обмін на самоідентифікацію. Олексій Чупа ніби «стібеться»: «Продав душу дияволу і саме тому вже третій рік поспіль перемагає на обласних олімпіадах з історії та української мови».

А ось Сергій Жадан: «Більшість із нас саме в цьому віці продають свою душу. Чи принаймні просто знаходять собі роботу» (Коли спаде спека.— Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2015). Чи й у недавній його поетичній збірці: «Підійміть руку ті, / хто готовий був продати душу / за щасливе кохання, / але так і не домовився з посередником» (Антена. — Чернівці: Meridian Czernowitz, 2018). Де лігво цього диявола (попри олімпіади і кохання) — спитайте у Гоголя.

І.Козловський пояснює усім неофітам-пошуківцям «донецької ідентичности»: «Яке відношення до Донбасу має Слов’янськ чи Бахмут? Ті території, які по річці Кальміус від Маріуполя до Бахмута, — це була частина Катеринославської губернії в ХІХ столітті... Наприкінці ХІХ століття в Маріуполі була грецька поліція, грецькі школи, якась частка вірмен і євреїв — от і все».

Навіть Сергій Жадан із цим пого­джується: «Там, де я народився, ми говорили про Донбас, як про щось чуже. Ми казали: «Поїхати на Донбас».

За всієї поваги до пана Жадана — літературознавчої і просто читацької — його монолог є найменш цікавим у книжці пана Михеда. У відеоінтерв’ю Валерію Ананьєву (24.10.2020) С. Жадан слушно завважив, що письменників даремно розпитують «про все»; і їм, мовляв, слід би утримуватися від дилетантських коментарів.

Але сам втриматися не може. Спокуса! І от як вам таке: «Я не думаю, що творення нової радянської людини якось сильно змінило нас. Навряд чи». Навряд чи двічі по два — чотири? Це він так «спростовує» усю сучасну політологію-соціологію?

Або таке про «донецьких»: «Яка нетерпимість? Просто людям, які не люблять самі себе, важко любити когось іншого» (Коли спаде спека. — Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2015). Хіба нелюбов до себе не є причиною нетерпимости? «Банальщину несёшь, Коля!» — сказав би більший за Жадана «східняк» Володимир Рафєєнко (Долгота дней. — Х.: Фабула, 2017).

Літературний аналітик Ярослав Поліщук значить: «Розмірковування над сутністю персонажів О. Чупи навіюють думку, що вони мимоволі накликають війну на свої голови». Так і є. Навіть Єлізавета Гончарова свідчить: «Наприкінці весни 2014 року в місті з’явилося багато жінок у чорних хустках. Вони слухняно сиділи біля офісу «Партії регіонів».

На запитання не відповідали, але було ясно: це вдови й матері тих, хто десь під Слов’янськом взяв у руки зброю. Як вони були пов’язані з цією партією та навіщо сиділи там, питати було зайве».

А сам Олексій Чупа описує вже наслідки цього спіритичного сеансу земляків і не втримується від коментарів: «Я просто проконтролюю, щоб ви, виродки, потрапили саме до пекла. І щоб за жодних обставин звідти вас не випустили. Просто проконтролюю».