Не цураймося свого! Якою мовою насправді писав Григорій Сковорода

На жаль, значна частина носіїв сучасної української мови не знає її історії, а тому часто відрікається від своєї мовної спадщини, трактуючи її здебільшого як надбання російської культурної традиції. Таким українцям здається, що Григорій Сковорода (1722—1794) писав російською мовою. Насправді ж це зовсім не так.

Наш найвидатніший (і найосвіченіший) філософ XVIII століття писав літературною мовою, що спиралася на староукраїнську книжну традицію кінця XVI — першої половини XVIII  і  водночас була втіленням авторських уподобань у виборі мовних варіантів з орієнтацією на церковнослов’янську мову (передусім у філософській прозі).

Мова переважної більшості філософських діалогів і трактатів Сковороди — слов’яноруська (слов’яноукраїнська), поезій та байок — книжна українська (у ній менше цер­ковнослов’янських еле­ментів), проте межа між цими різновидами староукраїнської літературної мови дуже умовна.

Староукраїнська книжна традиція

Мислитель Григорій Сковорода залишив нам окремі міркування про мову своїх творів (зокрема байки «Басня Есопова», вміщеної в кінці діалогу «Разговор, называемый алфавит, или букварь мира»; пісень 14-ї і 24-ї «Саду божественных пѣсней»; «відхідної» пісні, присвяченої Г. Якубовичу, у передмові до перекладу твору Цицерона «Про старість»), яку він оцінював як «малороссійску», «малороссійскій діалект», «простонародну», «здѣшнеє нарѣчіе» (нагадаємо, значна частина України,  яку називали «Малороссією», входила  до складу Російської імперії).
    

Чому ж через два з половиною століття українці можуть сприймати мову Сковороди інакше? Передусім тому, що підходять до мовної матерії минулого з позицій сучасної мовної свідомості українськомовної людини.

Однак оцінювати віддалені від нас у часі тексти філософа потрібно з позицій мовної свідомості освіченого українця XVIII століття. І тоді виявиться, що вживана мислителем лексика, яка нашим сучасникам видається російською, насправді була надбанням староукраїнської книжної традиції, бо засвідчена в староукраїнських пам’ятках задовго до приєднання України до Росії.
    

Це, наприклад, бедро, брюхо, бодрий, будто, везде, вещ, время, воздух, всегда, вторий, год, город ‘місто’, деньги, дурак, дѣланіе,  если, дѣлать, желати, желудок, жизнь, звѣзда, или, источник, каждый, когда, куда, ложь, любезний, лѣкарство, первий, побѣда, лучче, мысль, много, нелзя, нужний, облак, пожар, покой, польза, помощь, пословица, послѣ, совѣт, сюда, телѣга, тишина, туда, тыква, ум, хотя ‘хоча’, язык ‘мова’ та багато інших.

Вимовлялися такі слова по-українськи: ѣ у переважній більшості випадків як [і],  и, ы  як [и], приголосні перед [е] не пом’якшувалися, окремі лексеми мали наголос, відмінний від того, який мають їхні відповідники в сучасній російській мові.
    

Значна частина наведених слів (переважно праслов’янського похо­дження) була зафіксована ще в старослов’янській (пізніше — в церко­вно­слов’янській), у давньоруській мовах, у староукраїнській літературній мові XVI — першої половини XVII ст., у пам’ятках ділової та народнорозмовної мови XVIII ст., у лікарських і господарських порадниках XVIII ст., у текстах І. Некрашевича, а також у мові селян — персонажів інтермедій XVII-XVIII ст., в «Енеїді» І. П. Котляревського, у мові творів Г. Квітки-Основ’яненка, Т. Шевченка, у перекладній частині російсько-українських словників другої половини XIX ст. —  словнику М. Левченка (Київ, 1874)  і праці М. Уманця та А. Спілки (Львів, 1893—1898),  а також у «Словарі української мови» Б. Грінченка тощо.

Наші: время, минута, годочок, часочок

Більшість із таких лексем має тривалу історію вживання в українській мові. Візьмімо, наприклад, часто вживаний Сковородою сполучник если / естли. В українську мову, як і в російську, це слово, очевидно, було запозичене з польської (див. «Етимологічний словник української мови»), але, як свідчить його функціонування в українській літературній мові кінця XVI—XVII століть, воно сприймалося мовцями як своє, українське.

Цей сполучник був органічним складником і мови народної, про що переконливо свідчить його фіксація К. Зіновієвим у складі записаних ним народних прислів’їв і приказок кінця XVII — початку XVIII ст.: Если нε машъ, самъ богъ нε озмεтъ; Если (б) слуха(в) богъ пастуха, давно (б) погинуло стадо; Если голова боли(т), то в церковъ иди; Не бии старого, εсли нε бεрε(т) чужого тощо.
    

Пригадаймо рядки з поезій Тараса Шевченка, у яких наявна архаїчна (не російська!) лексика, яка засвідчує його органічний зв’язок зі староукраїнською книжною традицією: «Свою Україну любіть, / Любіть її ... Во время люте, / В остатню тяжкую минуту / За неї  Господа моліть» («Чи ми ще зійдемося знову?»); «... Його вже й забули, / Чи й був коли? Год за годом / Три годи минули» («Титарівна»); «Хотілось любити, /  Хоть годочок, хоть часочок / На світ подивитись» («Княжна»); «Встає пожар», «Палають села, города» («У Бога за дверима лежала сокира...»); «Чи є що краще, лучше в світі, Як укупі жити...» («Чи є що краще, лучше в світі ...») та ін.
    

Якщо сучасний читач розгорне «Малорусько-німецький словар» Є. Желехівського і С. Недільського (Львів, 1886), авторів якого з огляду на час і місце видання цього лексикону навряд чи можна запідозрити у прагненні сфальсифікувати сутність тодішньої української мови в Галичині, то в реєстровій частині побачить: бедро, бодрий, болїзнь, будьто, вещ, вещество; времнє, время; воздух, воздуховий, воздуховина, воздуховинний, воздухоплав, воздухоплавець, воздушный; вопль, вторий, глибокий, год, город, грабитель, грязь, денежка,  денежный; дійствованє; дійствувати; діланє, ділатель, ділати; довольний, дурак, дуралей; єсли, желати, желізо, жизнь, жолудок,  зависливий, зъвізда, иль (или), кажний, каждий; кожа, конець, которий, краска, кончати, куда, ли, лікарство, луччий, лучший, лучше; любезний, мисль, многий.

Там і понад 90 композитів із першим компонентом много-: многобарвний, многозначний, многокутний, многолюдний, многомовний, многосильний, многоострів, многоязичний тощо; нельга, нельзя; немного, немніжечко; нужний; обиджати, оставити, плясати, послі, пословиця, скрити, совіт, сюда, теліга, тиква, тишина, тогда, трудно, тот, туда, хватати, хватка,  хворост, хоть, цвіток, шутити, шутка; язик у значенні «мова» тощо. Це не лексика російської мови, а надбання нашої давньої книжної традиції. 

Словар чужих слів

У «Словарі чужих слів» З. Кузелі і М. Чайковського (Чернівці, 1910), який, за оцінкою самого З. Кузелі, має «чисто українську марку» (зауважимо, що таку оцінку дано з погляду лінгвістичної свідомості відомого мовознавця того часу), як відповідник до аер наведено повітрє, воздух, а низку композитів із першим компонентом аер - витлумачено через воздух та похідні: аеробат — такий, що літає по воздусі; аероґрафія — опис воздуха; аерольогія — наука про воздух; аерометер — прилад до міряня воздуха; аеронавт — воздухоплавець; аеронавтика — наука про воздухоплавство; аерофобія — нервовий страх перед (зимним) воздухом; воздушний корабель тощо. Усього лексему воздух ужито для тлумачення запозичених слів 32 рази, воздушний — 6 разів, тоді як повітрє — лише двічі, а похідних від нього не зафіксовано.
    

У цьому словнику для пояснення запозичених слів часто вжито лексему звізда — 32 рази, а також засвідчено похідні звіздяний, звіздочот за відсутності зірка, зоряний: азімут — кут, який замикає полуденник якоїсь звізди; астральний — звіздяний; астроґнозія — пізнаванє звізд і звіздяних ґруп; астролябія — прилад до міряня положеня звізд та їх рухів та ін.
    

Питомість, органічність на українському ґрунті багатьох із названих лексем підтверджує і сучасне побутування їх в українських говірках, зокрема Нижньої Наддніпрянщини, бойківських, гуцульських, буковинських, західнополіських, подільських, східнослобожанських тощо, причому просторові параметри (з урахуванням територіальної віддаленості деяких говірок) є досить промовистими.
    

Пригадаймо, що в народі й дотепер побутують Георгій Побідоносець, а не переможець чи подібні, є прізвища Брюховецький, Жовтобрюх (мотивовані лексемою брюхо), Теліга тощо.

Сприйняття старої української літературної мови як російської — помилка або й маніпуляція

Лексики, яку Сковорода почерпнув з російської мови, у його текстах небагато: бабушка ‘стара жінка’, батюшка ‘батько’, вдруг ‘раптом’,  враки ‘вигадки’,  врать,  государь, камушок ‘дорогоцінний камінь’, лягушка,  наизус ‘напам’ять’, очень, пускай ‘нехай’, пусть ‘нехай’,  рюмка, старуха,  сударыня (етикетне звертання), ужин, чрезчур,  шибает (наружность шибает в глаз), это тощо. Ці лексеми не засвідчено ані церковнослов’янською мовою, ні українською літературною XVI — першої половини XVII ст., проте вони вживалися в російській літературній мові XVII і XVIII ст.
    

Отже, чимало слів, які мовною свідомістю сучасного українця сприймаються як російські, насправді мали тривалу традицію використання на різних теренах України (не лише у книжних мовах, а й у народнорозмовному мовленні) і в часи Григорія Сковороди були для його сучасників своїми, українськими. Лексика староукраїнської літературної мови (особливо її слов’яноруського різновиду) містила чимало елементів, спільних зі староросійською літературною мовою.
    

Оскільки сучасна російська літературна мова продовжила традиції староросійської літературної мови, а нова українська літературна мова, зачинателем якої вважають Івана Котляревського, а основоположником — Тараса Шевченка, постала вже на народній основі, багато слів старої української літературної мови українці XXI століття кваліфікують як російські.

Але те, що сьогодні може здаватися чужим, насправді було українським для мовців у XIV—XVIII століттях. Значна частина таких лексем і донині вживається в різних українських говірках, передаючись від покоління до покоління. На це необхідно зважати, перш ніж відректися від давніх українських слів, кваліфікуючи їх із позицій сучасної мовної свідомості як російські чи суржикові.

     
*Лідія ГНАТЮК — автор монографії «Мовний феномен Григорія Сковороди в контексті староукраїнської книжної традиції» (К. : ВПЦ «Київський університет», 2010. — 446 с.) та численних  публікацій  про мову Григорія Сковороди.

Лідія ГНАТЮК,
доктор філологічних наук, професор кафедри  української мови та прикладної лінгвістики
Київського національного університету імені Тараса Шевченка