Не пригадаю точно, але в котромусь совєтському видавництві існувала популярна книжкова серія «Музиканти сміються».
І зовсім не пам’ятаю, аби регулярно виходили збірки якогось іншого «професійного гумору». Може, музикування — то найвеселіший фах?
Де випадкова «неконвенційна» нота раптом перекидає вас у кумедну тональність, і стає не так прикро, як весело? Й чи Моцарт не переконує в недоречности глухої серйозности?
А коли ти вмієш викрешувати сміх, зіштовхуючи просто звуки, то, можливо, найкраще надаєшся й на видобування гумору з осмислених звукових сполук, зі слів?
Хай там як, а книжка чеського композитора Іллі Гурніка «Ієрихонські трубачі» (К.: Комора, 2019) — весела. Добірка анекдотів-притч. Часом розлогих, на декілька сторінок, а інколи спресованих до афористичного абзацу — здається, подальша редукція явила би ще одного Станіслава Єжи Леца.
У передмові до книжки польського автора його гумор схарактеризовано так: «Це якийсь третій світогляд, що знаходиться між оптимізмом і песимізмом... Трагікомізм» (Незачесані думки. — К.: Дух і Літера, 2006). Таке означення пасує й авторові чеському.
Обидва, Гурнік і Лец, — оптимісти-життєлюби. Якби їм жити-писати десь західніше «залізної завіси» — були би гумористами діамантової чистоти, яскраво членствували б у партії Рабле. Та «соцтабір», де вони перебували в реалі, неабияк затруював їхню любов до життя-завіконня. Звідси й песимізм та його ознаки — сарказм та іронія — в обидвох (хоч і в різних пропорціях).
Піаніст Ілля Гурнік «не думав і не гадав бути письменником» (зізнається у передньому слові до українського перекладу). Писалося йому «без думки про друк, просто з повноти буття, й зачитувалося для приколу друзям на каві» (реконструює ситуацію Оксана Забужко у післямові). Тож, «Ієрихонські трубачі» були дебютом не так літературним, як публічно-письмовим.
Читачеві сподобалося! Швидко розійшовся перший наклад (1966), одне перевидання, друге. Звісно, справді смішна книжка; авжеж, чар забавних парадоксів. До всього, в застояному повітрі тамтого «соціалізму» вже повівало близькою «Празькою весною» — і це також мелодія «Ієрихонських трубачів». Майже нечутна, «ультразвукова», — але ж у передгроззя суспільний слух загострюється до чутливости локатора, чи не так?
Та джерельний чинник успіху інший: це таки справжня література, — значить О.Забужко, і з нею годі не погодитися. Справжня так само, як справжнім живописом є малярство Катерини Білокур, до прикладу. Справжня бодай тому, що п’ятдесят років від першодруку «Ієрихонських трубачів» не зістарили; цей текст не має терміну придатности, він і зараз резонансний та актуальний.
Таке моє переконання ґрунтується, зокрема, й на власному, юнацькому ще, читацькому досвіді. У прикінцевій розвідці О.Забужко приміщено репродукцію першовидання українського перекладу «Ієрихонських трубачів», яке вийшло 1970-го в київському видавництві «Музична Україна», — й одразу впізнав ту креативну, як би сказали нині, обкладинку.
Невеличка книжечка стояла собі сумирно на одній із домашніх полиць й ніби аж, як тепер мені ввижається, підсміювалася над лихоманним ковтанням старшокласником різноманітної класики, переважно пригодницької та мелодраматичної. Та коли пішов до університету учитися на філолога і став шукати за «чимось іншим», батько й підсунув цю «легковажну», на перший позір, книжку: подивися, цікаво!
Власне, я виріс на чималій батьковій бібліотеці (де виднілися подекуди й маленькі острівці видань порубіжжя 1920-х, — залишки дідової книгозбірні, поспіхом спаленої бабцею в ту ніч, коли дідо, директор школи, не повернувся з відділку МҐБ, куди його забрали просто з уроків). Тож, книгозбірні я довіряв, а отже — і батьковим ненав’язливим рекомендаціям.
Мало сказати, що був вдячний за пораду — був ошелешений: ніколи до того не доводилося читати такого розкутого, ніби поза усіма літературними приписами, тексту (а я ж тоді, першокурсник, саме вивчав оті «правила» — «Введення до літературознавства»).
Ніколи досі не трапляв до рук автор, що так невимушено, без жодної пози (блазеньської чи геройськи-жертовної) жонглював іменами, щодо простого вимовляння яких тодішній «етикет» вимагав щонайменше «придиханія» в голосі.
А ще ж афористичність: на лекціях саме тоді йшлося про Грибоєдівське «Лихо з розуму» та його оцінку іншим класиком, мовляв, «половина стане прислів’ями», — «Ієрихонські трубачі» невідпорно свідчили, що хрестоматійні феномени спроможні реінкарнуватися у сучасному письменстві.
Звісно, ейфорійно притяг Гурніка на факультет, і двоє друзів— однокурсників так само у змиг ока прочитали його. В нашому лексиконі з’явилася змовницька криптологія, паролі-маркери-цитати з «Ієрихонських трубачів», якими намагалися епатувати невтаємничених товаришів із зовнішнього кола.
Усе це спливло з пам’яти аж тепер, коли узяв до рук і перечитав удруге минулорічне видання українського Гурніка — а ціле попереднє життя про те не згадувалося. Та й чи мали ми тоді уявлення, із чим зіткнулися? Схоже, почувалися, мов дикуни, що надибали якесь брязкальце «вищої раси» — як оті артефакти з «Пікніка» Стругацьких.
Це тепер розумію, що далекого 1973-го ковтнули, геть не усвідомлюючи вмісту пігулки, півтори сотні сторінок свободи. Авжеж, порівнювати було ні з чим (не макіяжитимусь — самвидаву в моїй студентській кімнаті не було). Але свій коротенький, геть не системний сеанс інгаляції непоневоленим розумом ми таки дістали.
От же ж дивина: весела книжка навколомузичних анекдотів — а заводить тебе у сутерени приспаної пам’яти. В Оксани Забужко — особиста історія з Гурніком, тож її блукання власними спогадами оформилися у цілу «документальну повість» — так у бібліоописі класифіковано п’ятдесятисторінковий текст «Код Гурніка». Такий собі доладний мікс жанрів.
Насамперед мемуар — бо переклав «Ієрихонських трубачів» батько письменниці, Стефан Забужко; робота мала ознаки «сімейного підряду», де десятирічна Оксана виконувала роль саунд-експерта: чи добре звучить українською? Тут і дорожня нотатка з першого відвідування Праги під час презентації чеського перекладу «Польових досліджень з українського сексу». Є навіть мініісторія видавництва «Музична Україна» часів його найвищої прогресивности.
Рамковий «жанр» — реконструкція українсько-чеських культурних взаємин. Спогадуючи свій луцький родовід, письменниця натикається на несподіване запитання: «Чому... мій дідуньо... жив у Польщі, а вчився в Чехословаччині?».
Виявляється, то був нестак індивідуальний, як трендовий вибір. Довший час «наші автори виходили в Празі по-чеськи раніше, ніж у Києві по-українськи. Саме так було з Франком і Грінченком, Гнатюком і Кобилянською, Стефаником і Коцюбинським». Ба більше: й у Шевченка з-поміж покликань на різних зарубіжних мислителів знаходимо на чільному місці «чомусь» саме чехів.
Авторка знаходить приклади бестселерної популярности чеських перекладів, виданих в Україні у 1960-ті. Та після придушення «Празької весни» українсько-чеську «зіграність» (означення О.Забужко) було придушено так само: «З часів «комунізму», як кажуть чехи, жодних перекладів з української літератури в них не виходило — мій роман став першим по довгій перерві, з нашої ж сторони руїна виглядала й того гірше: літературознавчої богемістики як самостійної галузі станом на початок століття фактично не існувало, з літератури «після 1968 р.» не перекладено було навіть Кундери».
Ще один жанр-складник «Коду Гурніка» — біографіка.
Реставрація, нехай і пунктирна, непублічних життів українських праведників, які — навіть інтегровані в совєтську адмінсистему — чинили їй латентний спротив, допомагаючи, як тільки могли, тим, кого та система переслідувала без жодних церемоній. Як-от луцькі інтелігенти Луцкевичі рятували сім’ю Забужків, манівцями знайшовши для пана Стефана отой переклад «Ієрихонських трубачів» тоді, коли КҐБ позбавила його змоги працювати за фахом.
Біографіка — найулюбленіший жанр пані Оксани. Власне, усі її тексти, більші розміром за оповідання чи статтю — що в белетристиці, а чи у нонфікшні, — то є культурологічні життєписи. Вона «не словом, а ділом» реалізує розуміння того, що «люди хочуть, щоб їхнє життя складало історію, гідну оповіді. Кожна людська істота в нашій культурі має таку потребу, бодай на те, аби твердо знати: моє життя немарне, в ньому є сенс» (Let my people go: 15 текстів про українську революцію. — К.: Факт, 2005).
На переконання О.Забужко, сама суть літератури «полягає в її здатності задовольняти цю найглибиннішу, екзистенційну людську потребу, і власне ця здатність і робить літературу необхідною, незамінною й незаступальною жодним іншим видом людської діяльности» (там само).
А ще вона вважає життєписання «на реальних подіях» за свій особистий поколіннєвий борг — задля того, аби прийдешні мали «взірці, за якими надалі старатимешся кшталтувати власне життя» (там само). Реставрація доль малоймовірна без архівів і так само — без спогадів.
Тут найбільша претензія пані Забужко — до українських шістдесятників: «Правди про свою добу ніхто з них так і не розповів» («І знов я влізаю в танк...». — К.: Комора, 2016). Відсутність мемуарів письменниця пояснює майже за психоаналізом, як спробу «переконати себе самого, що не все так погано і ти ще добре тримався. Щоб не порушувати собі на старість душевний комфорт. Така гра в хованки з самим собою... Варто було б не «самашедші записки» зараз писати, а таки спогади, з відкритим заборолом.
Це був би вчинок і це була б мужність» (Ціна питання. 27 інтерв’ю Євгенію Стасіневичу. — К.: Laurus, 2016). Відтак, «1970-1980-ті в нас лишилися найзакритішою білою плямою, поверх якої російська пропаганда нам співала свої «песни о главном» (там само). І цей мемуарний вакуум живиться... мовчанням архівів: «1990 р., за сумнозвісним наказом №00150 по КҐБ СРСР, в українських архівах, щоб запобігти люстрації, насамперед нищено було аґентурні справи якраз по 1960-80-х, тож про ці роки, парадоксальним чином, нині знаємо менше, ніж про 1920-ті!» (Планета Полин. — К.: Комора, 2020).
Про що б писала Оксана Забужко — завжди пише про сьогоденні проблеми. Навіть коли не ословлює міжчасових зв’язків. Як-от у студії «Код Гурніка»: за «Празьку весну» «Чехословаччина заплатила двадцятиліттям окупації» — здавалося б, констатація «без наслідків». Аж ні. За Майдан ми вже «заплатили» шестирічною окупацією своїх територій. І це читацьке усвідомлення заходить у реакцію з тією «реплікою» — й осідає твердим переконанням: гасло «Геть від Москви!» завжди карається окупацією, а його носії, як-от Хвильовий, — смертю. Й убезпечитися від цього можна лише в один-єдиний спосіб: геть від Москви.
