Колись візіонерами називали осіб, схильних до галюцинацій. Старий психіатричний термін вийшов з ужитку й перебрався у царину культурології.
Тепер візіонерами частіше означують митців, що спромоглися віддзеркалити прихований, як спід айсберґа — а тому й малозрозумілий, — соціальний феномен.
Окреслити упізнаваними образами новий, а відтак інший спосіб колективного реагування на традиційні, здавалося б, виклики.
Першими візіонерами в літературі були, либонь, Сервантес і Шекспір (а у нас — Шевченко), котрі явили читачеві-глядачеві магічну спроможність слів впливати на людську психіку, а отже, спричиняти неочікувану дію. Огром інтерпретацій їхньої творчости, які не вичахають донині, засвідчує позачасову актуальність тих візій.
Візіонерами у сучасній українській літературі можна вважати Андрія Куркова та Сергія Жадана. Від такого означення вони не стають кращими чи гіршими стосовно тепер уже десятків вітчизняних письменників коли не світового, то бодай європейського рівня. Ходить про те, що обидва яскраво-вабливо змалювали НЛО нашої незалежности: постсовєтський менталітет.
Певен, що коли б патріотичні виборчі штаби свого часу прочитали й замислилися над їхніми романами-візіями, ми би не програли, як «Аргентина–Ямайка», — ні президентові-рецидивісту, ні президентові «какаяразніца».
Сергій Жадан щойно написав твір у невластивому собі виді — п’єсу «Хлібне перемир’я» (Чернівці: Meridian Czernowitz, 2020). Сценічне дійство і досі лишається найбільш адекватним способом ченелінґу — ніби нізвідки узятому свідченню про перехід сьогоднішнього у завтрашнє.
Так званий «театр абсурду», позначений непроминальними світовими іменами, — потвердження й водночас гарантія якости таких візій. До всього п’єса — це можливість-спроба вийти з-під диктату власних прозових персонажів.
Саме таку спробу здійснив у «Хлібному перемир’ї» Жадан. Варто поставитися з граничною увагою до анотації, приміщеної на звороті титулу — стилістика свідчить, що її писав автор. Головний месидж: «Як вибратися з пастки, до якої сам себе загнав?». Ідеться як про персонажів, так і про самого автора. Почнемо з перших.
Померла мати. Старший син приїздить до молодшого, який жив із нею. У «сіру зону». Схоже, не так у термінах військових, як екзистенційних: дім розташований в окупованому задуп’ї, куди жодна адміністрація не сягає — єдиний осередок місцевого адміністрування — пошта — згорів. Поза простором і, як видно з обізнаности персонажів, поза часом.
Поза часом — не лише через технічну відсутність комунікації (електрики нема, смартфони не працюють). Брати Антон і Толік — це ті самі персонажі ранньої Жаданової повісті «Депеш Мод» (2004), хіба трохи подорослішали: «Собака вкінець замордував стару, спробуйте, поживіть з онуком, який на сніданок вживає спочатку водяру, а потім уже все інше». Або так: «Загалом, Карбюратор має таку здатність — вступати в гівно, не для нього приготоване».
Чи навіть так: «Гога сидів у себе в кабінеті й нервово розгадував кросворди, надруковані у «Бухгалтерському обліку» («Гімн демократичної молоді», 2006). Отже, «Хлібне перемир’я» — це всі ранні персонажі Жадана по всіх своїх екзистенційних метаморфозах. Їхній життєвий шлях проаналізував Іван Дзюба: «Неосмислені боріння... навіть за межею відсутности будь-якого ґлузду... Моторошна атмосфера якоїсь гібридної недоцивілізації» (Чорний романтик Сергій Жадан. — К.: Либідь, 2017).
І от тепер, у п’єсі, постає питання: «Що нам робити з нашим минулим, яке виявилося сильнішим за нас, голоснішим, наснаженішим?». Раніше Сергій Жадан ставився, м’яко кажучи, поблажливо до проблем пам’яти: «Моя пам’ять чіпка й витривала, як дикий виноград на стіні дому, вона не потребує жодного догляду з мого боку, вона харчується власними соками, перетруюючи жирні соковиті шматки минулого — мого минулого, чужого минулого, спільного минулого» (Anarchy in the UKR, 2005).
Соковита пам’ять — це здебільшого про карнавал в усіх його проявах: від «традиційних карнавалів першого та дев’ятого травня» (там само) — до бійцівських ігрищ футбольних фанатів.
І навіть до сприйняття політичних здвигів рівня Помаранчевої революції: «Вуличні акції у будь-якому разі приваблюють публіку неврівноважену, яка виповзає на звуки революційних барабанів, на запах адреналіну і перетворює будь-яку пафосну, сплановану в штабах забаву на суцільний цирк, на строкату ходу ряжених, на гіт-парад вуличної неврівноважености» (там само).
Але хто це говорить? Письменник Сергій Жадан? «Цікаве питання», — кажуть у таких випадках. Усюди — і у прозі, і в поезії — він делегує відповідальність своїм персонажам. У тому числі й персонажеві під маскою «оповідач». І ніяк не коментує мовленого своїми големами. Авжеж, «я насправді великий конформіст — не люблю і не вмію критикувати», — зізнався якось (Тетяна Терен. RECвізити. Антологія письменницьких голосів. — Л.: Видавництво Старого Лева, 2015).
Тож Іван Дзюба, аналізуючи «чорну романтику» Жадана, занепокоївся: «Він гадає, що право на самовираження має кожна, всяка людина... Він любить життя. Усяке життя... Сергія Жадана рятують дитяча неупередженість (позаморальна???) і дух Христа, який ніким не гидував».
Іван Михайлович зупиняється на констатації сумнівних літературних прийомів свого письменника-улюбленця, але не йде далі. Так, емпатія, спів-чуття — добра річ. Важко не погодитися із Жаданом: «Ми слухаємо биття їхніх натомлених сердець, не маючи змоги бодай якось їм допомогти, бодай якось вплинути на них, маючи змогу хіба що любити й пам’ятати». («Коли спаде спека». — Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2015). Але чи всім, кому роздаєш милостиню, справді варто давати публічне слово? Тим більше, що сам автор зізнається: «Я тверезо оцінюю моральні якості своїх друзів. Не певен, що хотів би опинитися в еміґрації саме серед них» (там само). І.Дзюба ніби коментує це: «Дружні зв’язки аж до втрати самоорієнтації».
«Граючи у «веселу безпритульність» (І.Дзюба), С.Жадан, здається-таки, загубив орієнтири. Першим це помітив Володимир Моренець, коли проаналізував один із кращих Жаданових віршів 2014-го року «Звідки ти, чорна валко?».
Тамте його мало не програмове «не пощастило» — добре описана філософами ознака ресентименту: «Усвідомлення того, що не пощастило, може принести значне полегшення... Подія трапилася із людиною помилково... Це захищає від проблематичної і небезпечної реакції. Це звільнює її від відчуття безсилля... Це робить з неї жертву, сповнену жаги до помсти... Ненависть теж є результатом безсилля... Одержимість... У публічному просторі тепер домінують жертви, вороги та обурення... Вигадується виправдальна, і в той же час отруйна історія й поширюється на інших членів суспільства» (Сібе Шаап. Мстива отрута: Ріст невдоволення. — К.: Видавництво Жупанського, 2015).
Далі критик Євгеній Стасіневич запропонував прочитання Жаданових «недомовок» (хто, з ким, за що воює) у дещо несподіваний спосіб: «Саме це може зіграти на руку «Інтернату», коли його «конвертують»: в перекладі від такого ступеня умовности книга лише виграє — не «війна на Донбасі», а більш-менш універсальна «сіра зона», що їх сьогодні на світових картах чимало» (Читомо, 06.09.2017).
Як на мене, це аргументація штибу «какаяразніца», і на неї можна відчитати в Оксани Забужко: «Активна медіалізація, в т.ч. в Росії, Сергія Жадана як «винятку з правил» це саме правило тільки потверджує — і в найдрімучіші «щербицькі» часи на партійних з’їздах обов’язково мав бути один україномовний виступальник, тож «одного україномовного поета» на всю проєктовану «Новоросію» якраз і мало вистачити сповна». (І знову я влізаю в танк... — К.: Комора, 2016).
І далі пані Забужко подає асоціацію з історії окупації Франції німцями: «Повним ходом ішов «культурний обмін»... до Берліна їздили офіційними делеґаціями літератори... «Французькі Жадани», не соромилися запрошувати окупантів до співпраці, ніхто не глумився в соцмережах, перепрошую, в богемних салонах, — і не грозивсь не подати їм руки... Простіше кажучи, культурна Франція обміняла честь на комфорт» (там само).
Обмін чести на комфорт — це історія нинішнього президенства. Чи варто вважати письменника Жадана промоутером такого обміну? Повернімося до початків. З подачі автора ми, читачі, довго вірили, що кожна з ранніх Жаданових повістей постає як «лірична історія без жодних наслідків» (Anarchy in the UKR). Та й далі він обмежував розуміння одержимости, якій надав право публічного висловлювання, вичерпно-коротко: «–Шо за хуйня? — сказав я, уважно підбираючи слова» («Ворошиловград», 2011); «–А хуй його знає, — дає вичерпну відповідь» («Інтернат», 2017).
А ще у нього промайнуло таке: «Моя пам’ять не потребує точності, вона потребує пристрасті й вогню» («Біґ Мак. Перезавантаження», 2015). Пристрасть і вогонь «виноградно-невинної» пам’яти спалахнули 2014-го.
Але до того хтось із чорних політтехнологів таки уважно прочитав чорного романтика Жадана. Художниця Алевтина Кахідзе, емігрантка з Донеччини, свідчить про ребрендинг-імплементацію ресентиментного менталітету:
«Усі почувалися тут наче в богом забутому місці. Ніхто не пишався тим, звідки він... Ніколи до 2004 року не було цих слоганів «Донбасс не поставить на колени», «Дондас порожняк не гонит», «Донбас кормит всю Украину»» (Олександр Михед. «Я змішаю твою кров з вугіллям». Зрозуміти український Схід» — К.: Наш формат, 2020). «Пропаща молода сила», — як характеризує Жаданових персонажів Дзюба, — на те повелася.
Та й не дивно. Усе, що пов’язане з інтелектом, Жаданові персонажі ословлюють виключно негативно: «Публіка інтеліґентна, там ще бар є» («Гімн демократичної молоді»); «Ти людина інтелігентна, на ринку працюєш» («Хлібне перемир’я»); «Випадкові ліберали, котрим традиційно нічого робити» (Anarchy in the UKR); «Діти лібералізму, вершники без голови» («Вогнепальні й ножові»).
І як по цьому повірити Іванові Дзюбі, що це «пошуки критеріїв життєозначення... вперта санітарна робота справжнього гуманіста, який розчищає простір для здорового ґлузду і чистого повітря»? Особливо після визнання Жаданових творів «апологією зовсім інших стосунків між людьми — суєтних, хаотичних, миттєвих, безвідповідальних, понижувальних»?
Гаразд, повернімося до власне-жаданових координат. «Знаєш, ну тут же ніколи не знаєш, хто за кого. Говориш із людиною і не знаєш, шо в неї у голові. Краще взагалі не говорити», — це з «Хлібного перемир’я».
Щодо провокативного гасла «Почути Донбас», то так воно, мабуть, і є. Але навіщо з такою упертістю повсякчас давати слова усім одержимим, що «читають псалтир, привезений із Почаєва» (Список кораблів. — Чернівці: Meridian Czernowitz, 2020)? Та ще й зодягати їх у біблійні ореоли, як-от:
Горить сонце над приреченим містом.
Горить сонце, стоять пророки.
Оплакують місто, яке бореться і не здається.
Оплакують місто, наповнене мужністю.
Плачуть і не розуміють,
звідки стільки любові в тих,
кого ніколи не любили (там само).
Що дивного, коли після таких одкровень «в повітрі тихо, наче в обкраденій церкві» (Антена. — Чернівці: Meridian Czernowitz, 2018)?
Раніше Сергій Жадан реагував на це невідпорно: «Нам з тобою не лишилося нічого. / Крім любові, звісно. / Крім любові» («Тапмплієри», 2016). Тепер у «Хлібному перемир’ї» з’явилася інша метафізична формула: «Просто забагато смерті довкола. Не вистачає правил. І слів не вистачає».
Хтозна, чи письменник насправді відповідає за тих, хто «мовчать, чекають, бояться» («Хлібне перемир’я»).
Щодо аналізу власне п’єси «Хлібне перемир’я», далі дам слово літературній аналітикині Ганні Улюрі: «Інтернат»: щось зробити й не вижити. «Хлібне перемир’я»: нічого не зробити й не вижити... Страшнючий текст... З кожним візитером у п’єсі прибуватиме слів на позначення пастки, безвиході, глухого кута, щоб зрештою прозвучало слово «мишоловка» і залишилося тут до самого кінця... Це детективний модус типу «зачинена кімната», значить, підозрюються в злочині всі, але один-то точно винний... Брат скеровує іншого проститися з матір’ю, мовляв, іди, не бійся, вона не вкусить. Уже ні, — погоджується той. Та я не була би в тому такою певною, це лише 2014-й, далі буде» (ЛітАкцент,02.07.2020).
І навздогін: історикиня Олена Стяжкіна, емігрантка з Донецька, порівнює колективну пам’ять земляків із портретом Доріана Грея: на мальовидлі все ОК, поки не загнеться замовник.
А усі мої повищі закиди Жаданові — громадянинові України. Письменник він — від Бога. Та варто зважати на долю Булгакова, котрий — так само позначений Господом літератор, — зганьбив себе «голосами одержимих» у «Білій гвардії».
