«Я Шевченка за Бога маю!» Як світ освідчується в любові українському Пророку

Не приховую: маючи багатотомники творів Тараса Шевченка (серед них є навіть комплект, п’ятикнижжя, випущене 1939 року, яке витримало нацистську окупацію закопаним у схроні), маючи ще й чимало спогадів про Кобзаря, дослідження відомих шевченкознавців, я з особливим пієтетом розгорнув «Освідчення в любові»...

 

Саме тут доцільно зізнатися: Микола Славинський — мій однокурсник на факультеті журналістики Київського державного (тепер національного) університету імені Тараса Шевченка, мій земляк зі степового краю, нарешті увінчаного іменем великого класика українського реалістичного театрального мистецтва Марка Лукича Кропивницького.

 

Отож припав я поглядом до першої сторінки — та так і не відірвався, аж поки не дочитав до останньої. Не міг інакше! «Без Тараса Шевченка Малоросія ніколи не явилася б світові як Україна, — пише автор. — Поза «Кобзарем» не можна збагнути історії, долі й духу українського народу. Світ пізнавав і завжди пізнаватиме Україну через творчість Шевченка, бо Шевченко — це сам український народ, його Віра, Надія й Любов.

 

Україна й Шевченко невіддільно, нероз’єднанно стоять нині перед зором земної цивілізації, перед глобальними викликами ХХІ століття — століття, яке відкрило добу утвердження нової, модерної України й пізнання світовою спільнотою істинного Шевченка». 

 

Вочевидь, наполягатиму на слушному уточненні умовисновку автора: нинішнє століття покликане утверджувати подальше, неперервне пізнання українського Пророка світовою спільнотою. А ще, аби разом із читачами «України молодої» піднестися до всепланетної слави нашого Кобзаря, хочу процитувати президента США Ліндона Джонсона: «Шевченко цілком заслуговує на почесті, якими його оточують.

 

Він був більше ніж українцем, він був державником і громадянином світу. Він був більше ніж поетом, він був хоробрим борцем за право і волю людей. Він писав вірші, щоб вести рішучий бій за свободу. Його поезія вийшла з народу і слугувала народові. Вона подавала надію тим, хто впадав у розпач, і спонукала до дії тих, хто інакше змирився б із рабством». 

 

Можна і другого, теж американського. Теж президента: «Ми вшановуємо великого українського поета Тараса Шевченка за винятковий духовний внесок у культуру не лише України, яку він так любив,.. а й у культуру світову.

 

Його творчість є благородною часткою нашої історичної спадщини». «Нашої», — наголосив Джон Кеннеді. А третій президент, знову ж американський, Дуайт Айзенгауер підписав документ після ухвали Конгресу США про спорудження пам’ятника Тарасові Шевченку у Вашингтоні і відкрив монумент із нагоди 150-річчя від дня народження українського Велета духу. (Уявімо: подія відбувалася у присутності ста тисяч представників української спільноти, що з’їхалися з усього світу!).

 

І сказав: «Не тільки нині, а й на всі прийдешні часи ми представляємо цю статую Тараса Шевченка, Кобзаря України та Борця за Волю, щоб увічнити віру людей у те, що Свобода, зрештою, переможе». А до складу Почесного комітету, який опікувався пам’ятником Тарасові Шевченку, ввійшли 16 сенаторів, 69 конгресменів і понад 100 найвідоміших учених, літераторів, митців Америки...

Давайте спинимося. Роззирнемося навкруги, по всіх усюдах сьогоденної нашої України, яка «переможною ходою» наближається до 30-річного ювілею державної незалежності.

 

Уже не раз вустами людей видатних, тих, чия творчість просвітлена й ошляхетнена духовною величчю Кобзаря, проголошено істину, зовні просту й дохідливу: Шевченко у нас один.

 

Єдиний — на всіх. Не ділиться на догоду різним ідеологам (чи підголоскам, чи й паскудникам) його творчість, його поезія, мистецька спадщина академіка-живописця, зрештою — і це найістотніше! — ніколи й нікому не схилити, не схитнути його пророчу думу-ідею, його постать.

 

Отже, Бог? Ідол? Ні, не ідол. І не сам Господь, а, вочевидь, його апостол, посланець долі, може, Всевишньої. Тим, хто читає ці рядки із прискаленим оком, не можу порадити нічого кращого й доцільнішого, як узяти «Кобзар» і перегорнути першу сторінку. Читати далі й далі, не квапливо, не похапцем. Якщо причина покличе до іншої справи — відкладіть книжку...

 

Повертайтеся до неї, до самого єства Тараса Шевченка, без поспіху, коли забринить душевна струна. Його проникливі слова потрібні нам сьогодні не менше, ніж учора. Вже ж тридцять літ, вже цілих тридцять літ... А України тої, омріяної, очікуваної і Поетом, і кожним із нас, щось не видно й не чути.

 

Мій Боже милий, як-то мало

Святих людей на світі стало.

Один на другого кують

Кайдани в серці. А словами, 

Медоточивими устами

Цілуються і часу ждуть, 

Чи швидко брата в домовині

З гостей на цвинтар понесуть?..

 

Хіба ж не про нас?! Ми ж, образно кажучи, вже шапки на велелюдних мітингах підкидали, повні груди ейфорії набирали, сподіваючись на сильний, із дедалі потужнішим наростанням, національний розвій...

 

А сталося ж інакше, причому недолі й нинішнім знегодам кінця-краю немає. Спробуйте спростувати Пророка, який із гнівом писав про нас — для нас самих:

 

Один буде, як той Гонта,

Катів катувати!

Другий буде — оце вже наш! — 

Катам помагати.

 

Місія Шевченкового слова, винятково енергетична для українців, разюча й болісна, часто стає засторогою, яку ми, його невдячні нащадки, мусимо сприймати самокритично, не шукаючи ворогів поміж своїх, не звинувачуючи ближніх, єдинокровних, не піднімаючи руку на брата.

 

«Єдиномисліє подай і братолюбіє пошли!». Такі сокровенні слова западають не просто у пам’ять — у душу, і, якщо в людини живе сумління, якщо совість щемить від кожної кривди, Шевченко пробуджує, загострює наші чесноти.

 

З Поетом у серці не скоїш зла, не потуратимеш злу, більше того — боротимешся проти зла у будь-якому його прояві. Ми ж погрузли у фальші, в самоомані, збайдужіли й розчарувалися. Ми втрачаємо віру в державу, в те, що нами правлять чесні верховоди, у самих себе в підсумку. Це страшно. «Дивитись, плакать і мовчать».

 

Тим, хто думає (їх більше), і тим, хто спересердя може й докинути: «А що Шевченко — жити поможе?», певно ж, не варто «читати лекцію» про життя і творчість Кобзаря, цитувати поетичні рядки. Їм насамперед потрібно допомогти у повсякденній скруті. Духовна пожива не настільки самодостатня й беззастережна, надто нині, коли «пів світу плаче, а пів світу скаче».

 

Схиляючись перед Василем Стусом чи перед Аллою Горською, сьогодні не можна вимагати самопожертви від усіх поголовно. Зважаймо на те, в якому світі живемо. Ситий голодного не розуміє. Наше життя регламентоване, відомо ж, нецивілізовано. Сподіватися, що «діждемося Вашингтона з новим і праведним законом», поки не випадає. 

 

Скажете: та не все ж так безпросвітно. Є в Україні впливові сили, які дбають про те, аби Шевченкові провісні ідеї, «сни», наша пам’ять про нього карбувалися в чуттях і помислах нових і нових поколінь.

 

До таких непохитних належить і Олександр Пономарів, який учора пішов у засвіти, а сьогодні повернувся і звеличився у вдячній пам’яті тисяч і тисяч його студентів та інших послідовників — тим, що самовідданим служінням багато десятиліть примножував лави знавців і прихильників української мови, її лексичного розмаїття, образного й дохідливого слововживання.

 

Однак на противагу чесним, патріотичним пориванням і діянням орудують і «домашні герострати» (знаємо ж: із чужих, із кремлівських подач!) — підривають засади, перекручують, спотворюють правічну місію рідної мови великої нації в титульній Україні, блокують і гальмують споконвічне, законне право українців спілкуватися материнською пісенною...

 

Дійшло не просто до парадоксу, а до глупства: нас запевняють ревні, але близорукі «спічрайтери» й «суфлери» президента, вкладаючи йому у вуста мудрагельство (дослівно): вживаючи різні мови, ми краще розуміємо одне одного, а багато мов (на теренах мононаціональної України?!) краще єднають людей... Можна ще багато чого розповісти про облудні й підступні версії нахрапистого «запровадження» російського «язика» на противагу рідній українській. Та годі!

Хочу сказати про те, що давно стало дивиною для людей, добре обізнаних із життєписом Шевченка: Тараса всюди й завжди зображали якщо не зовсім літнім, то підстаркуватим чоловіком. Уславлений автор визначних пам’ятників Кобзареві Леонід Молодожанин (Лео Мол), скульптор із Канади, який народився у нас на Поділлі, цілком слушно уявляв Тараса Шевченка молодим: поет помер у 47 років — яка ж то старість?! І малював він молодим, і вірші писав молодим. 

 

А скажіть-но, чи замислювалися ви, шановні читачі, знаючи Тараса Шевченка та, краще чи гірше, його творчість, чому комуністична влада так завзято подавала нашого Пророка не національним світочем України й українства, а «революціонером», «бунтарем»?

 

Щоб підкріпити «революцію» (насправді — переворот за німецькі гроші!) у тому сумнозвісному жовтні 17-го, незмірно велику, наділену багатьма винятковими талантами особистість мислителя, академіка намагалися  вихолостити, звузити до «знакового символу» борця проти царизму.

 

Ви ж розумієте, що «ідеологів епохи» не влаштовувала неосяжність Кобзаря, надто його справжня, дивовижна вченість (читайте, читайте Шевченка — відчуватимете душевний трепет від художніх барв його поезій, від осягнення могутнього, глибоченного інтелекту, пізнавального обширу «географії», розмаїття імен, дат, подій; за усім цим — титанічна робота мозку!). Стоячи перед жертовним олтарем служіння неньці-Україні, Тарас Шевченко здобув визнання і велич як повноважний громадянин світу.

 

І як же, з огляду на все це, минула влада — чи царат, чи «комуно-совєти» — могла залишати його молодим?! То ж дерзновенна пора людського віку — ще, гляди, сколихнеться, завирує енергійне, схильне до перемін покоління ровесників Тарасових літ... І замість «Ленин, партия, комсомол» скандуватиме «Борітеся — поборете!..» чи тисячоголосим хором співатиме:

 

Там найдете щире серце

І слово ласкаве, 

Там найдете щиру правду, 

А ще, може, й славу...

 

Подробиці отих подій у США до 150-річчя від дня народження Тараса Шевченка чудово пам’ятав Леонід Молодожанин: після резолюції американського Конгресу оголосили конкурс на кращий пам’ятник Кобзареві. Створили організаційний комітет, розпочали збирати кошти... Було подано аж 17 проєктів. Переміг творчий задум Лео Мола, громада зібрала пів мільйона доларів, на той час — величезну суму...

 

А про те, як довго — понад століття! — збиралися поставити пам’ятник Шевченкові у Петербурзі, вже й розповідати не хочеться. Лео Мол наголосив лишень, що відвідував Тарасову Академію, переживав подібні емоції як митець... У підсумку містобудівний комітет ухвалив саме його проєкт, отож Кобзар там — знову молодий! — віднедавна височить і в Санкт-Петербурзі. До речі, активно підтримував ідею встановлення пам’ятника нашому генію тодішній мер Анатолій Собчак.

 

«Дід» Тарас у Києві, переконливо доводить Лео Мол, виготовлений М. Манізером нашвидкуруч. У 1938-му до 125-річчя вже навіть був відлитий у бронзі новий, зовсім інший, пам’ятник Тарасові Шевченку, проте... застосували своє владне свавілля сумнозвісні земляки Каганович і Хрущов: приїхали й заборонили.

 

Є одна винятково важлива обставина, що постає за позицією видатного канадського скульптора, вихідця з України: прилучившись раз, і вдруге, і вкотре до постаті Кобзаря, до його поетичної, мистецької (Лео Мол казав: малярської) спадщини, мимоволі з дедалі сильнішою жагою набираєшся нестримного бажання пізнавати нові й нові сторінки його творчості, власноручного життєпису, поринати у глибини Шевченкових світлих, пророчих дум.

 

Чим краще знаєш Поета, тим легше, охочіше приймаєш його Слово. Кривотлумачити Кобзаря може або дрімучий невіглас, котрий знає лише першу строфу «Заповіту», або підлий перевертень, що «вилущує» з цілісної поетичної картини окремі «дивні» фрази, а зі щирої, сповідальної прози — спокуси для обивательського носа...

 

Не втримаюся від усвідомленого захоплення тим, що великих мистецьких монументів на честь Тараса Шевченка на всіх континентах планети вже понад 1500, причому величина ця динамічно зростає. (Десь прочитав, щоправда, вже давненько, що пам’ятників Пушкіну тоді було 80. Не зловтішаюся. В Україні, відомо всім, до великого російського поета (хоч і затятого «імперіаліста») ставляться в неабиякою шаною. Скажімо, в Києві є і гарний пам’ятник, і вулиця в центрі, і чудовий парк, і відкритий у 1999-му, коли мером був Олександр Омельченко, музей, хоча Олександр Пушкін у нашій столиці й не бував.

 

 

Змалку цікавлячись життям і творчістю Тараса Шевченка, уже дорослим, зрілим, прищеплюючи пізнавальний інтерес до його поезії усім чоти­рьом моїм дітям (досі згадуємо в нашій великій родині, як найменший Назар, у неповних чотири роки навчившись читати, ще до п’ятирічного віку напам’ять знав «Мені тринадцятий минало...» і розповідав у дитсадку старшим вихованцям випускної групи), мав щемливу нагоду читати друге, доповнене, видання «Спогадів про Шевченка».

 

Саме тут один із сучасників поета розповідав, як малий Тарас із сусідським хлопчиком Ясем везли сливи у візку Нечитайловим містком, а той візок ненароком перекинувся, і сливи пороснули у Нечитайлів ставок... Я взявся докладніше розпитувати свого батька, нині покійного, який виріс у Юрківці Тарасового Звенигородського району.

 

Тато, Михайло Петрович, оповів те, що знав: і ставок, і місток ще раніше були названі нашим прізвищем, а його дід Іван вручну ретельно вичищав береги водойми після весняних повеней.

 

Та важка робота потребувала неабияких зусиль, але мій прадід був такий дужий, що піднімав на плечах добре вгодованого дворічного лошака. Пра­прадід Кіндрат Нечитайло теж був хазяйновитим плугатарем-хліборобом. А дід мій Петро Іванович, уже вельми грамотний, головував у колгоспі задовго до і ще тривалий час після Другої світової... Істотна ознака, властива для українців із давніх часів: мої пращури добре знали грамоту, вміли читати й писати, ясна річ, рідною мовою.

 

Незрячий змалечку (постраждав від віспи у дворічному віці), мій тато самотужки опанував струнні інструменти. Я пам’ятаю його віртуозну гру на мандоліні. Далі —  гармошка, згодом баян... Жодні проводи до армії чи весілля, чи тодішні свята у клубі не обходилися без батькової іскрометної музики. Маючи виняткову пам’ять (адже все засвоював на слух!), тато знав і любив оповідати вірші з «Кобзаря».

 

А якось, коли ми, аж дев’ятеро друзів-студентів Київського університету, приїхали до мене додому в гості у село Козаче (співали всі ще й у найдавнішій в Україні хоровій академічній капелі «Дніпро») та завели «Думи мої...», «Реве та стогне...», а тоді й «Заповіт», батько, підтягуючи за нами, у підсумку виголосив: «Я Шевченка за Бога маю!»

 

Я не просто запам’ятав ці сокровенні татові слова. Мені запало до уваги все: як він сидів за столом, як підвів голову трохи вище, ніж це робили зрячі, як м’яко, зі звичним передчуттям дотику, поклав велику свою правицю на міхи баяна «Кремінне», збереженого досі, й урочисто промовив те, від чого в гостей навернулися сльози, а душа товариства, розумниця Оксана не змогла їх стримати...

 

«Я Шевченка за Бога маю!» — оцю батькову настанову повторюю всім моїм дітям — трьом синам та доні. Вони мене чують і розуміють. Спочатку самі зацікавлено розпитували про батька — їхнього діда, про діда — їхнього прадіда, про те, що знаю про прадіда — їм прапрадіда, а найстарший у родині Кіндрат — уже для них прапрапра... І коли народилися й почали підростати мої онуки (їх поки шестеро), виявилося, що у нас, як в англійських лордів, «родове дерево» охоплює сім поколінь! Закономірний родинний пієтет найтісніше поєднується з пророчим, одвічним напуттям Тараса Шевченка: «Діла добрих оновляться, діла злих загинуть». 

 

Мені легко повернутися і продовжити розмову про книжку Миколи Славинського, невеликі розділи якої промовисто свідчать, що автор неспроста взявся написати «Освідчення в любові»: кожна подія, кожний факт, зрештою, кожен рядок його погляду і глибокого осмислення заважують неослабної уваги читачів. Беручись розповісти про корисне, а з огляду на швидкоплинність сучасного життя — навіть вигідне (бо ж у порівняно малому форматі дібрано і сконцентровано багато­гранний життєпис про Кобзаря!) дослідження, я не ставив за мету висвітлювати його зміст. Навіщо? Конспект викладати недоцільно, найкраще читати саму книжку — кожна сторінка постає чистомовним згустком виваженої, достовірної інформації про Поета. 

 

Так, чистомовним, ад­же Микола Славинський бездоганно володіє українським слововживанням. Книжку, насичену тонким, чутливим захопленням автора сміливими кроками Тараса невимірно важкими життєвими гонами й перехрестями, з відкриттями і здобутками, з перешкодами й переслідуваннями, з гнітючим тягарем кріпацтва і нестерпним десятирічним засланням, — уявіть-но, читати легко. «Крізь терни до зірок...»

Ось заголовки невеликих розділів: «Богом освячена зірка», «Від граматки до Біблії», «Малював, малював, і ще раз — малював», «І руку вольную, мій друже, подай мені...», «Поїхати далеко, побачити багато», «І перебендя, і кобзар, і...», «Великий бібліофіл», «Усе те видавалося чарівними снами», «І стежечка, де ти ходила...», «Творець букваря», «Спадщина генія», «Шедеври з унікального рукопису», «Став символом України».

 

Кожний розділ містить кілька коротких оповідей про особливі, визначені автором, невідомі широкому загалу українців факти чи події, безпосередньо пов’язані з життям і творчістю нашого генія. До речі, можна «танцювати» від щойно названого визначення.

 

Наведу цитату з оповіді «Коли зустрічаються два генії...»: «У різних куточках світу поезію Тараса Шевченка перекладали, шанували, часто-густо інтуїтивно возвеличували, хоч далеко не завжди іншомовні перевтілення шедеврів ставали повноправними «двійниками» оригіналів.

 

Уперше це сталося тоді, коли до текстів генія звернувся ще один геній — Іван Франко. Він не лише наголосив, що для перекладів творів Кобзаря іншими мовами потрібні «золотарі з дуже делікатним струментом і дуже ніжною рукою», а й сам узявся інтерпретувати німецькою мовою вірші великого попередника. За все життя відтворив німецькою 22 Шевченкові шедеври. 

 

Деякі рядки трансформував так, щоб вони лягали на душу західному читачеві, деякі наповнював новим, мовби додатковим, змістом, та зберіг найголовніше — те, що називав «вогнем в одежі слова». Опублікував лише дві інтерпретації — «Заповіт» та «І небо невмите, і заспані хвилі...»

 

Через довгі роки, вже перед завершенням життєвого шляху, умудрений Каменяр iще раз переглянув власні переклади й підготував їх до друку. На жаль, видання не побачило світу: на перешкоді стали і хвороба, і невимовна нужденність, і, зрештою, Перша світова війна.

 

Коли на початку нинішнього століття формувався широкомасштабний проєкт «Шедеври Шевченка — мовами світу», присвячений 200-річчю з дня народження Поета, діяльну участь у ньому взяв Надзвичайний і Повноважний Посол ФРН в Україні Дітмар Штюдеманн.

 

Він, без перебільшення, закоханий у поезію нашого Кобзаря, допоміг вибрати її найкращі переклади німецькою мовою (зокрема й Івана Франка) і написав передмову до видання, яке прикрашають шістдесят кольорових ілюстрацій.

 

«За кордоном, — акцентує пан Штюдеманн, — і досі мало хто усвідомив надзвичайну довершеність ліричної творчості Шевченка, де висвітлені теми стосуються не лише його батьківщини, а й усієї тодішньої епохи... Потрібно заново відкрити видатного письменника, який усупереч несприятливим життєвим обставинам... зберіг невтомну жагу до знань і духовну спорідненість із такими великими особистостями у світовій літературі, як Шиллер, Гете, Гейне, Байрон, Руссо, Гюго, Шекспір і Данте. Те, що Шевченко мало відомий у нас, різко контрастує з легендарною славою, якою оповита постать цього велета на його батьківщині — в Україні».

 

Ось такий невимушений (і символічний!) перегук — від американських президентів до німецького посла — про Тараса Григоровича Шевченка. Цілком закономірним є те, що до його творчості, — пише у своєму «Освідченні в любові» Микола Славинський, — знову й знову звертаються не десятки, а сотні перекладачів світу (лише англомовних — понад вісімдесят).

 

Поетична перлина «Заповіт» має аж 24 англомовні варіанти, «Садок вишневий коло хати» — 11. Нині всі віршовані тексти Кобзаря відтворено англійською мовою.

 

Особливо великий внесок у цю воістину планетарну духовну справу зробила британська поетеса Віра Річ, яка народилася і померла в Лондоні, а похована, за прижиттєвим заповітом, у Каневі, біля могили українського генія.

 

Автори передмови до академічного видання його творів академіки Микола Жулинський та Іван Дзюба, — зазначає Микола Славинський, — наголосили, що поезія Тараса Шевченка «давно стала найважливішим і нетлінним складником духовного єства українського народу...».