Якось Василь Шкляр висловився про «Характерника» — мовляв, це такий собі релакс, відпочинок від серйозного писання.
Найчастіше український письменницький релакс виглядає як западання у сміхову культуру — аж на кутні.
Так традиційно повелося ще від Котляревського. Незрідка такі міжроманні інтермедії мають виразний політичний присмак — як-от, до прикладу, «Містер і місіс Ю в країні укрів» у Марії Матіос.
«Характерник» (Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2019) має претензію і на гумор, і на політику — асоціативну, звісно, бо йдеться про часи козацькі.
«Характерник» — історія, прив’язана до загадкової постаті кошового Івана Сірка. По-сучасному кажучи, історія про зорганізований отаманом спецназ. Заповідалося на шпигунський екшн у декораціях XVII століття.
Стилізація давнини з бароковими троїстими повтореннями гасел-замовлянь та нагадуванням пафосно-простих істин. Міфотворення за ретротехнологією — від «Велесової книги», «Слова про Ігорів похід» та «Історії русів» починаючи. Й ось на такому суворо-сивому полотні — раптом грайливе новочасне гаптування веселим хрестиком.
Ви уявляєте собі козацький літопис, прошитий сміхом? Конфлікт антагоністичних форм. Але що спонукало автора завернути у цей глухий кут? Розширення і поглиблення літописної риторики заводило в містифікацію, або до популяризаційного, за означенням Валерія Шевчука, історичного оповідання.
Містифікуванням Василь Шкляр давно перехворів, а популяризація, що невідворотно веде до авторського знеособлення, — не для Шкляревих амбіцій. Лишався ризиковий експеримент класу «лебідь, рак і щука».
Ризикнув. Експеримент не дав однозначного результату. Висвітилася системна похибка. Але не забуваймо: для багатьох нинішніх літератів рівень Шкляревих похибок — малодосяжна вершина.
Тож стартовий двадцятитисячний наклад «Характерника», либонь, виправданий — у жанровому масиві читається без зовнішнього напрягу.
А перед літературними аналітиками «Характерник» знову поставив проблему можливости/неможливости так званого історичного химерного роману. У соцреалістичному каноні за зразок правили романи «Козацькому роду нема переводу» Ільченка та «Лебедина зграя» Земляка.
Австралійський літературознавець Марко Павлишин ще далекого 1987-го загнав кілка у цю чортівню: «За право більшої гнучкости у площині форми, химерний роман заплатив суворою ідейною ортодоксальністю… та безсоромною брехливістю, що й означає, що його оригінальність не сягає глибше від зовнішніх ознак» (Канон та іконостас. — К.: Час, 1997).
Павлишин вважає, що «не від Котляревського, а від котляревщини йде родовід химерного роману». І до ідейних епігонів котляревщини зараховує Гоголя: «Сміх Гоголя — це сміх над українською народною сільською стихією.
Химерний роман, хоч і написаний українською мовою, по-гоголівському вкладається в імперський контекст». Ставлення Шкляра до Гоголя суголосне Павлишиному: «Гоголь був асимілятором» (Треба спитати у Бога. — Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2020).
Першим же із сучасних письменників підважувати Гоголів міф України взявся Валерій Шевчук. Ось його спогад з початків 1970-х:
«Я тоді постановив створити анти-Гоголя, бо в Гоголі, як, до речі, і в Довженку, мене вельми дратував їхній «молорусизм» — та естетика, яка подавала українську ментальність через екзотику, не без насмішки (з гумором); мене ж фольклорна народна проза зацікавила з іншого боку, я б сказав, психологічного, бо фантастику і демонологію, ба й готизм я розглядав як стан душі, образний його відбиток» (Темна музика сосон; Сад житейський думок, трудів та почуттів. — К.: Акцент, 2003). Вислідом тих роздумів стала заключна частина роману-триптиху «Три листки за вікном» (1986) — твору, який не «зістарився» й до нині.
Шевчук довів, що химерна українська стихія може описуватися і без «великобратньої» любови. Але в тому своєму досліді він виніс за дужки гумор. Тож питання лишилося: а чи можливий химерний ретро-роман не «за Гоголем»?
Спробував відповісти Микола Вінграновський своїм єдиним романом «Северин Наливайко» (1996) — твором явно «недочитаним» українцями. А це, гадаю, один із п’яти кращих наших історичних романів усього ХХ століття.
Публікація «Наливайка» фатально запізнилася — буквально на пару років. Він з’явився на різкому зламі літературної моди, коли читацтво шаленіло від небаченого доти «новолітературного» феєрверку: «Рекреації», «Діви ночі», «Польові дослідження українського сексу», «Ключ». Тінь від тих яскравих спалахів була занадто густою; «Наливайка» недогледіли.
«Характерника» написано на однаковому з «Наливайком» сміховому регістрі. От спробуйте відгадати, з котрого роману такий пасаж: «Натовп, розганяючи поперед себе туман, попер до куреня наказного Грицька Пелеха, а той уже стояв на порозі. Козаки підняли вуса до неба й здійняли такий ґвалт, що туман зовсім розсіявся».
Але це не зоряний дует — радше, двобій. Що далі посувався сюжет «Наливайка», то менше лишалося у Вінграновського іскристого гумору, аж поки не вичахнув увесь. Занадто трагічну маємо минувшину, мало сполучається вона із веселощами. Саме в цій точці зневіри вступає у діалог «Характерник».
Чи довів Василь Шкляр можливість «оптимістичної трагедії» на вітчизняному історичному ґрунті? Скажімо так: майже вдалося. Можливо, він сягнув крайньої глибини, куди здатне опуститися раблезіанське свердло. Далі наша писана історія «бромізації» не піддається. А якщо зануритися у давніші, дописемні часи — Святославові або й Олегові?
Такий дайвінг Шкляреві цілком до снаги. Його потяг до екстремальних експериментів і успішний досвід доведення їх до пуття переконують. Зокрема й сьогорічною книжкою «Треба спитати у Бога». Третина її — 12 оповідань «з давньої скрині, 1969—1979», як позначено в оглаві.
Схоже, це добряче відредаговані нинішнім майстром чернетки колишнього початківця. Відтак побутові замальовки перетворилися на маленькі трагедії несправжнього підсовєтського життя («пустельні сімдесяті роки»). Це вже не психологічний реалізм, а справдешній екзистенціалізм із виразним тяжінням до символізму (як, зрештою, і вся подальша Шклярева творчість).
І що цікаво: Василь Шкляр не так повертається до «творчої молодости», як намацує завтрашній мейнстрім. Нині сучасний український літпроцес демонструє ознаки втоми від безупинної зовнішньої динаміки.
Літератори, котрі збагнули, що змагатися на цьому полі з кіном наперед програшно, — подалися у сценаристи. Інші взагалі облишили секундоміри й заповзялися працювати з мікроскопом — препарувати найменші людські рефлексії, висновувати із них інтегральні сенси та сплітати у таку-сяку символіку буття.
Звісно, не всім вистачає досвіду ювелірно редукувати фразу, і замість потенційно добрих оповідань до читацьких рук часто-густо потрапляють грубезні томи туманистих «романів», переповнених «бантиками» необов’язковости. Василь Шкляр ще у «Марусі» засвідчив свою високу словесну кваліфікацію і тепер потверджує її цими старими-новими новелами.
Утім, як знати, раз і назавжди здобути статус гросмейстера не випадає — мусиш повсякчас оновлювати свій рейтинг. А це, може, і важче, аніж молодим наскоком здобути якусь вершину. Не просто так у Шкляревому спогаді про письменника Віктора Положія з’являється зітхання останнього: «Найтяжче писати тоді, коли вже знаєш, що і як треба писати».
Отже, ще одна третина книжки «Треба спитати у Бога» — біографічні есеї. Мозаїка з автобіографії, навіть коли пишеться про Григора Тютюнника. Ось, до прикладу, про Ігоря Римарука, «з яким ти з’їв не один пуд солі, ще більше випив, пройшов Крим і Рим (Рим, рима, римар, Римарук)». Шкляр не лише спостережливий «репортер буття», а й добрий аналітик — хоч зазвичай і приховує цю свою здатність за «дядьківською простодушністю».
Як-от в оцінці Римарукового письма: «Його вірші іноді скидаються на якийсь священний тайнопис, призначений лише вибраним, а тому я не дуже вірю багатьом шанувальникам Римарука, що начебто вільно й безпечно плавають у бермудському трикутнику його поетичних ґрипсів (таємні записки в мережі ОУН-УПА). Радше пристану на думку, що вони сприймають ці вірші, як літургію латиною, коли впадаєш у стан благоговіння, не розуміючи мовленого».
А коли героєм малої біографічної прози стає людина, котру авторові не довелося знати — Агатангел Кримський, приміром, — виразно видно, що це таки не есеї, а повноцінні оповідання a la В. Домонтович. І це також новонароджуваний тренд сучасної української літератури.
Й нарешті третя частина нової книжки — стосторінкова розмова з В’ячеславом Кириленком. Такий собі текст-інтермецо, яким уже встигли обзавестися чи не всі наші першорядні письменники: фамільні легенди, залаштункові епізоди (імена–паролі–явки), самооцінка власних творів, рефлексії на політику. Усе це самодостатньо цікаво, та акцентую лише на непомильній ознаці справжньої аналітики — на прогностиці.
«Найбільшою помилкою тодішніх зверхників я вважаю здачу Києва денікінцям після того, як наприкінці серпня 1919-го наші війська вибили з міста більшовиків і були господарями становища. Ми б і денікінців розбили тоді впень, та надійшов, як на мене, злочинний наказ: обсадити Київ, але в жодному разі не стріляти в білих, тільки перемовлятися. Вам це нічого не нагадує?».
Авжеж, усі ті нормандсько-мінські формати задля безперспективної надії Заходу «втихомирити» Росію. Коштом України, ясна річ. «Найбільші втрати у боротьбі завжди будуть меншими за ті, яких ми зазнаємо в покорі», — каже письменник Шкляр, перефразовуючи отамана Марусю.
Утім, наш автор не хворіє на звичку перекидати усю відповідальність на когось стороннього. Ба більше: ви, співвітчизники, бодай не ганьбіться перед уже зробленими, нехай і не радикальними, кроками союзників: «Особисті санкції проти Росії — більші чи менші — сьогодні може запровадити кожен громадянин. Не розмовляти їхньою мовою, не купувати російські товари, книжки, не слухати, не дивитися їхнього телепродукту». Збагніть, нарешті, геополітичну аксіому: «Найміцніший кордон країни — державна мова».
У ранній Шкляревій повісті «Тінь сови» (1985) натикаємося на візіонерську фразу: «Я теж ворожбит». Варто йому повірити.
