Багато років в Україні дискутується питання про відкриті й закриті списки кандидатів у депутати. Але в нас ніколи не було закритих списків кандидатів у депутати.
ЦВК реєструє партійні списки з тими номерами, які склала партія. І ці списки оприлюднює газета ВР «Голос України».
У повному обсязі партійні списки всіх кандидатів розміщені на всіх виборчих дільницях України, і навіть на зарубіжних. Інша справа, що ці списки ніхто з виборців не читає.
Народ голосує за першого номера у списку — лідера партії. Важко уявити, що виборець буде знайомитись із 225 кандидатами всіх 12-15 партій, які беруть участь у виборах.
І коли пропонують, щоб виборець у бюлетені для голосування, крім галочки навпроти улюбленої партії, ще й ставив номер кандидата, то це вже для простої людини буде занадто обтяжливо.
Запам’ятати цей номер, зайти у приміщення для голосування, взяти бюлетень, зайти в кабіну для голосування і в бюлетені записати цифру, приміром 169, — це номер у списку вашого кандидата.
Боюсь, що люди мого покоління забудуть цей номер, поки будуть іти від вивішеного в коридорі списку до кабіни для голосування. Так планують визначити популярність кандидатів.
І тоді першими претендентами для проходження в депутати будуть не ті, яких визначило керівництво партії, а ті, які сподобались виборцям. На мою думку, при 225 кандидатах у списку — це нереально. І ще одне. Більшість партій включають у свої списки 225 кандидатів.
Невже вони сподіваються одержати 100% голосів виборців? Такого в історії демократичних країн не було. Тільки в СРСР, де був один кандидат у списку, могло таке відбутись.
І то, за підсумками виборів вказували, що за кандидата проголосувало 98-99%. Навіть радянська влада соромилась вказувати 100%. То чому в наші дні деякі партії реєструють 225 своїх кандидатів, коли за рейтингом вони набирають 10-15%? То й реєструйте 20-30 кандидатів. Або, на всякий випадок, 100 кандидатів.
Інша справа, коли партійні списки будуть регіональні. У кожному виборчому окрузі буде 8-10 кандидатів у депутати до ВР. Тут уже можна легко визначитись з улюбленим претендентом у депутати.
І запам’ятати його номер у списку, щоб внеси його у бюлетень для голосування. Але це тільки на майбутніх виборах через багато років, коли ВР ухвалить новий закон про вибори. А може, нинішні депутати зможуть ще в цьому році змінити виборче законодавство? І зовсім не буде мажоритарних депутатів.
Також пропонують в Україні запровадити двопалатний парламент. Верхня палата має контролювати нижню і представляти регіони.
Такий парламент існує у країнах з федеративним устроєм. Україна — унітарна країна. Коли вибори до ВР проходитимуть за регіональними списками, відпадає потреба у верхній палаті.
Нині вибори до ВР відбуваються за загальнодержавними списками. До цього списку інколи включають більше киян або донецьких.
При виборах за регіональними списками партії будуть змушені включати в них місцевих. Бо виборці бажають мати у ВР своїх депутатів, а не гастролерів.
Багато розмов нині іде про зарплати держслужбовців. Вважають, що чим більша зарплата, тим менша спокуса брати хабарі. Мені пригадалась така притча з далекого минулого, коли відро горілки коштувало 50 копійок.
«Стоїть хлопчик і плаче. Підходить до нього дорослий і питає, чому він плаче. Хлопчик відповідає: «Загубив одну копієчку». Дорослий каже: «Ось тобі копієчка, а ти більше не плач». Взяла дитина копієчку і знову заплакала. Дорослий спитав: «А чому ти знову плачеш?». І хлопчик відповів: «Якби я не загубив копієчку, то в мене було б 2 копійки».
Не в зарплаті справа, а у незворотності покарання. Жадібність не має меж.
