Шановні друзі, я викладач-математик, постійний передплатник і шанувальник «України молодої», а ще — трошки філолог. Уже деякий час явно можна спостерігати «просідання» культури слова, особливо таке впадає в очі на телевізійних каналах. Складається враження, що ці хлопці та дівчата не лише не закінчували філфаків-журфаків, а й у школу не ходили. Слово «біль» у них чомусь жіночого роду, а слова «автомобілі» чи «готелі» відмінюють на російський лад — «автомобілей», «готелей», замість «автомобілів», «готелів», що вже казати про числівники — їх відмінювати не вміє практично ніхто на телебаченні. Варто зауважити, що телевізійникам не завадило б пройти елементарні математичні курси. Це я про господаря однієї з телестудій, який говорив про одного політика, що змінив свої погляди на протилежні й розвернувся на 360 градусів. На 360 (!) градусів — так званий розгорнутий кут — не розвертаються, а обертаються й опиняються на тому самому місці. Розвертаються на 180 градусів.
Газетне слово читати приємніше, та й тут трапляються ляпи. Ось і улюблена «УМ» у матеріалі про музичний фестиваль написала «Джузеппе Верді (1784—1867)». Ні, як математик запевняю — Дж. Верді (1813-1901). Але це так, фанатик педантизму в мені заговорив.
Кілька слів про українську пресу. Наприкінці 2016-го завершила свій життєвий шлях «Демократична Україна» («Радянська Україна», головна газета за часів СРСР), головна комсомольська газета часів СРСР «Молодь України» в 2019-му в муках виходила двічі на місяць і далеко не дотягнула до кінця року — загинула. Навіть успішно розкручена в новомодному форматі (напівоголені голлівудські зірки на останній сторінці, кросворди, анекдоти) «Україна молода», яку доводилося прикупляти навіть в Євпаторії ще в 2013-му, під час відпочинку, переживає фінансові негаразди. І як тут не погодитися, що в СРСР видавалося українською значно більше всього, нехай і формально, про людське око. Ми, шанувальники «УМ» й одночасно голодранці, відгукуємося на ваш заклик, а от щодо сподівань на «український бізнес»... Якби ж то бізнес у нас був справді український. Погляньмо хоча б на наших так званих олігархів, яких цікавлять лише наші ресурси для власного збагачення. Що спільного з українством і, власне, Україною мають не-українці Коломойський, Пінчук чи Ахметов? Зараз от випхали у президенти не-українця Зеленського. Наш нещасний, морально покалічений люд «за ворогів своїх іде в вогонь і в воду, катам своїх поводирів віддав» (Леся Українка).
Бережу свій членський квиток №435 Товариства української мови імені Тараса Шевченка від січня 1989 р. Із цього товариства фактично проріс Народний рух України, до речі. Нам би ще практичності... Постійно втрачаємо шанс. 1659-й, гетьман Виговський розбив царське військо. У той час великий воїн, але й великий політичний дурень Сірко кидається до Криму «різати невірних». Союзники Виговського, татари, кидаються рятувати своїх, у результаті чого похід на панічно налякану Московію не відбувається. Інший приклад: епоха Мазепи. Зрадник Ніс допомагає московітам проникнути в Батурин — море крові, козаки під Полтавою б’ються з козаками, промосковський приводить промазепинського (так описують) у табір Петра, той плескає по плечу запроданця зі словами «маладєц хахльонок». Чи епоха УНР, коли видатний письменник, але абсолютно нікчемний політик Винниченко просто збиткується (варто почитати книжку його спогадів) над Симоном Петлюрою, який з усіх сил намагався все-таки щось робити, творив армію. Чи 1991-й — радість, ейфорія, але наш нещасний народ не Левка Лук’яненка чи В’ячеслава Чорновола обирає, а вправного у слові компартійного Леоніда Кравчука, який замість негайних рішучих дій майстерно виплітав мережива зі слів, купався у власному красномовстві. Далі й до цих пір — суцільне запізнення в усьому. Патріотів мало все-таки, а от різного штибу ворогів — багато, дуже багато ніяких («і нє друг, і нє враг, а так...», як співав Висоцький). Можна лише уявити, яка величезна кількість цих «ніяких» побігла б радісно зустрічати російські окупаційні війська, якби щось таке сталося. Згадується, як під час відпочинку на морі почув від одної жіночки: «Дай Бог здоров’я Путіну. Пусть би он прісоєдініл Одесскую область к Россіі. Я украiнка, но душой — руская...» Уявімо собі: 1942-й, німці під Сталінградом, а десь на Уралі росіянка бажає здоров’я Гітлеру і мріє, щоб він приєднав Урал до Німеччини. Театр абсурду...
Особливо вражають і засмучують наші дорослі «дівчатка»-ворогині. Чого лише варті Ганна Герман, Олена Лукаш, Олена Бондаренко, Діана Панченко. Перша на всю державу народний порив 2013-14 рр. називає переворотом, друга на пару з Олександром Охендовським запекло намагалася свого часу не допустити до виборів Віктора Ющенка, занадто хамовита третя патріотичному опоненту затуляє рота й не дає і слова сказати, четверта аж захлинається у своєму антиукраїнському зухвальстві у статусі ведучої на NEWSONE. Не відстають від них і «зелені» хлопчики та ті, що «примкнули» до них. Із приходом ЗЕкоманди наші внутрішні «зелені чоловічки» пожвавились і скаженіють, якщо навіть формально вони й не належать до цієї команди. Так і хочеться спитати в них: ви на чию державу працюєте?
