«Диктатор» (Х.: Фоліо, 2020) — це не про політичну фігуру з минулого, а про постать з майбутнього. 2068 рік, нова Україна, спогади «правої руки» українського Диктатора, що прийшов до влади 2021-го.
Спогади про майбутнє.
Антиутопія, як уже встигли озватися на роман журналісти?
Ні. Тут немає сюжетного «анти» — спростування життям ідеї. Тобто, маємо до діла з класичною утопією. Наскільки вона життєздатна — варто розібратися.
По-сучасному цей жанр можна означити, як сценарна проза — яскравими прикладами є тетралогія Яна Валетова «Нічия земля» (2008-2009) та роман Владислава Івченка «Ноги» (2019).
Можна назвати белетризованою прогностикою, як-от трилогія Юрія Щербака «Час смертохристів», «Час Великої Гри», «Час Тирана» (2011, 2012, 2014) та книжка Віктора Андрусіва «Змінити майбутнє» (2014).
Різниця хіба в тому, що двоє перших авторів — переважно візіонери, а другий-третій — здебільшого аналітики. У цьому ряді можна навіть згадати утопічні романи-анекдоти Василя Кожелянка початку 2000-х та «Останню любов президента» Андрія Куркова (2004). Щербак, до речі, активно використовує анекдотний інструментарій, на відміну від Постоловського, у якого смішків немає зовсім; але його описовість замість візуальності — це той самий стиль, що і в пана Щербака.
«Диктатор» (так само, як у Щербакових «Часах...») — це спроба конструювання українського завтра. На засадах, загалом кажучи, хунти. Російська пропаганда використовує цей термін у спотвореному значенні, закарбованому у масовій свідомості (пост)совєтських людей після військового перевороту в Чилі, коли генерал Піночет знищив режим однозначно орієнтованого на СССР президента Альєнде. Чим і врятував ту країну від сповзання у советський рай.
Довідка для тих, хто досі вважає події 1973-го в Чилі «фашистським переворотом». С. Альєнде прийшов до влади на гроші КДБ, про що свідчать розслідування, архіви та мемуари.
За три роки президентського правління довів інфляцію з 23% до 190% й оголосив дефолт. Люди вийшли на чилійські «майдани». До речі, Альєнде не був убитий «американською ракетою», а сам вкоротив собі віку.
Власне, хунта — це війна з антинаціональною, а відтак і з антидержавною опозицією. Ключове поняття тут — війна. Планове знищення ракових метастаз суспільства, які вже не підлягають демократичній терапії.
Власне, у термінах екстремальної медицини й описує хунту речник Правого сектору Дмитро Савченко: «Хунта є ефективною управлінською хірургією, запровадженою на макрорівні... Владу торгашів і парламентських клоунів хірургічно видалять з верхівки системи... Тиранія практичного результату... Комбінація з любові та справедливого насильства творить дива» (Київ Хунта Сіті. — Чернівці: Букрек, 2015).
Диктатор у Постоловського, дарма що генерал спецслужб, стає президентом у цілком легітимний виборчий спосіб, але, як з’ясовується пізніше, — теж не гребував підкупом електорату.
І гасло його кампанії й подальшого правління цілком збігається з дефініціями Д.Савченка: «Диктатура для влади, порядок для людей». Про те, що Україна потребує «диктатора-реформатора», пише й Олександр Савченко, колишній голова Нацбанку та міністр фінансів. Щоправда, він ніде не каже про військовий переворот, обмежується обтічною рекомендацією: «Як казав пророк: «Борітеся — поборете!».
Я додам: «Вам США допомагають» (Антиукраїнець, або Воля до боротьби, поразки чи зради. — К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2019). Диктатор у Постоловського категоричніший: «В умовах війни з Росією, без підтримки Вашинґтона жоден українець не має шансів змінити країну, знищити систему», — каже він американцям і додає: «Я готовий викорінювати корупцію зі зброєю в руках, бо тільки так ми зможемо її здолати».
До речі, про Америку. У своїх попередніх книжках Сергій Постоловський був різко негативно налаштований супроти Штатів. Доходило до не гідних аналітика формулювань.
Наприклад, головний персонаж каже американському колезі: «Ви ж самі породили той ісламський фундаменталізм, коли перераховували мільйони доларів моджахедам» (Ігри негідників. — Л.: Піраміда, 2012).
Поміж серйозних філософів та політологів уже давно є консенсус: усілякі талібани породила СССРівська афганська війна. У щойно цитованому ранішому романі знаходимо купу кремлівських пропагандистських кліше («моджахедські бандитські формування... Банди душманів»), аж часом здається, ніби читаєш не сучасного українського письменника, а якогось Юліана Сємьонова.
У «Диктаторі» антиамериканського смороду вже не чути. Про любов до Америки, звісно, не йдеться — цілком досить розуміння, що в політиці немає друзів, а лише союзники.
«Утративши Україну, ми втратимо Європу», — пояснюють вашинґтонці свою підтримку генерала Доброзная, знаючи, що той, коли стане українським президентом, не їздитиме до Москви «подивитися в очі Путіну». Автор характеризує одного з персонажів, агента ЦРУ: «Він грає з ненавистю, а ненависть сильніша від любові».
Коли наш генерал став президентом, за ним закріпилося народне ймення Диктатор — не в останню чергу через його помстиву ненависть до корупціонерів усередині країни та москалів ззовні: «Диктатор не міг пробачити росіянам того, що вони зробили з Україною». А вендета супроти Росії цілком улягає інтересам США.
Хай там як — переміг на виборах за американські гроші, — а президентство Диктатора описується формулою з вірша Василя Симоненка «Розмова з Україною»: «Хай мовчать Америки й Росії, / коли я з тобою говорю».
Власне, така постава є непомильною ознакою справжньої незалежности. Парадокс у тому, що оте «геть від Москви!» Хвильового уможливлюється лише за фінансової та воєнної допомоги Заходу — на цьому сходиться переважна більшість авторів, літератів та аналітиків.
Приміром, О.Савченко пише: «Країни ЄС зобов’язані створити та профінансувати програми соціальної підтримки, доступного кредитування купівлі житла та започаткування бізнесу для українських жертв російської агресії... 1 млрд євро на соціальну підтримку і 2-3 млрд на кредитування житла і бізнесу. Для ЄС це невелика ціна за консервацію проблем міграції в кордонах України».
А ось як здійснює судову реформу наш Диктатор: запрошує авторитетних суддів зі США, Британії та Європи замість усіх звільнених корумпованих суддів України — хтось опиняється за ґратами, а когось і розстрілюють. Без сантиментів; «демократ — це катастрофа для України», — писав С. Постоловський ще в «Іграх негідників».
Попри те, що «Диктатор» — повноцінний політичний роман, ніяк забути, що написав його професійний політаналітик. Через те незрідка виникають запитання, які не ставив би письменникові-філологу. Скажімо, таке. Майбутній Диктатор будує свою виборчу кампанію на ресентименті — активізації масової ненависті до всіх, причетних до попередньої влади.
А далі таке: «Мав запустити реформи, а вже потім судити корупціонерів, саботажників та колаборантів». Чи пробачили б йому виборці оте «а потім», і чи взагалі можливі реформи без попереднього усунення «попередників»? Або таке: у команді генерала Доброзная дванадцятеро спільників («група благородних змовників», — сказав би Д.Савченко), яких методично відстрілює ФСБ.
Ситуація, як у японських «Сімох самураях» або американській «Чудовій сімці». Наприкінці — «у мене залишилося тільки двоє людей, кому я можу вірити». Якось це не дуже нагадує адміністративний тріумф?
Та хоч як дивно, саме в таких «диявольських дрібницях» полягає принада роману «Диктатор» — у проговоренні на рівні масової свідомості сценаріїв «реформаторської диктатури». Стрижень усіх дотичних дискусій — як убезпечитися від сусідської Росії. С. Постоловський ніде про це не прохоплюється, але вводить до сюжету ізраїльський досвід.
Починаючи від «віднайти власну національну ідею в передовій економіці»; далі до створення Академії спеціальних операцій, такого собі українського Моссаду; і аж до таємної розробки власної ядерної зброї, як це зробив Шимон Перес, коли став міністром оборони Ізраїлю.
«Диктатор почав відбирати тих людей (розробників), як щойно прийшов до влади... Цієї зброї було достатньо, аби знищити Москву, і Москва знала, що Добрознай зробить це, коли щось піде не так».
Стримуюча сила такої зброї й забезпечила Україні перемогу у війні, що її Москва розпочала 2014-го. І тут ніяк обійти роман Юрія Щербака «Зброя судного дня» (К.: Ярославів Вал, 2016), котрий базується на тій самій запобіжній ядерній ідеї.
Юрій Щербак, окрім того, що заявив себе талановитим письменником іще за совєтських часів, упродовж своєї дипломатичної кар’єри (посол в Ізраїлі, США, Канаді) перетворився на топ-аналітика. Його прогностика апріорі заслуговує на увагу.
Аж ось він пише, як зазначено на титулі, «документально-фантастичний роман». Перша фраза шокує: «2014 рік увійде у світову історію навічно — як рік початку Третьої світової війни, хоча мало хто повірив у це одразу». Дуже хотілося б, аби це його передбачення не справдилося...
А далі — ота сценарна проза, від аналізу до прогнозу. Все приблизно так, як і у Постоловського. В експозиції — про «фатальну роль президента.
Ця людина в силу свого походження, виховання, професії, стану здоров’я, поглядів, особливостей характеру, схильності до компромісів органічно не спроможна бути верховним головнокомандувачем. Він не здатен кинути на олтар Вітчизни своє життя, свою долю, очолити націю в годину смертельної небезпеки. Не той масштаб».
І знову — куди подітися — про хунту: «Почати підготовку до військового перевороту з метою усунення владної верхівки України. Без цього війну буде програно». Щодо всесвітньо відомої української корупції — цілковита солідарність з Диктатором: «Тільки показові вбивства цих мерзотників».
Мимохідь — окреслення декорацій, внутрішніх і зовнішніх: «Совєтські патріоти — тобто мерзотники, виплекані партією і ЧК... Слабкий мрійник-миротворець Обама». Надія, що «мисляча більшість почала прозрівати, спостигаючи нові, страшні істини: сотні тисяч — якщо не мільйони українських громадян на Сході та Півдні (Крим, Донбас, частково Харків, Одеса)... ненавидять і зневажають українську державу» — і з тим Україні треба дати раду негайно і хірургічно.
Звісно, тут і про Росію — «чорну діру людства». А про тамтешнього президента мені не доводилося читати точнішого епікризу: «Не Путін керував російським народом, як думали високоінтелектуальні аналітики, а народ ним... Бандитська, цинічно-весела риторика розбійного троля, виразника народної волі».
У Щербака є фраза, над якою варто замислитися: «Почати свою війну з Росією». Не оборонятися, не підлаштовуватися під американський інтерес. Цього монстра-сусіда ніхто не знає краще за нас, й лише ми здатні його знешкодити. Ясна річ, на ці міркування верховнорадівська «демшиза здійняла шалений галас про віковічну українську миролюбність (тобто схильність до рабства)».
У «Зброї судного дня» Щербак відмовився від Кожелянківсько-Ірванцевого блазнювання. І це, як на мене, добре. Жартувати з «чорною дірою» не випадає — поглине тебе, як казав Ніцше.
Цей роман, який варто читати, може, й замість попередніх «Часів...» (хоч так само талановитих, динамічних, вабливих) завершується помірковано оптимістично. Але насамкінець дам слово Щербаковим однодумцям, котрі висловлюються з ним суголосно.
Дмитро Савченко: «Українцям варто збагнути, розв’язка кровопролитного сюжету на Сході стає можливою не через припинення військового протистояння, але завдяки перенесенню театру бойових дій під стіни кремля». Владислав Івченко: «Війна не закінчена. Так, ми відбили напад, але треба поставити фінальну крапку: піти походом на Москву й винищити кремлядь у її лігві. Без цього війна триватиме ще довго».
У Юрія Щербака є нотатка про Міхновського-Донцова-Маланюка: «Ці тексти схожі на радіоактивні розщеплювані матеріали, з яких може зродитися енергія ядерного вибуху». Схоже, це дотичне усіх повище згаданих українських письменників.
