В одному з ютюб-ефірів Валерій Ананьєв, автор роману «Сліди на дорозі» (2019), нарікав на означення «ветеранська література» — мовляв, усе, написане солдатами, потрапляє в один казан: власне проза, терапевтичні вправи, кон’юнктура.
Автор опиняється в ґетто ніби «недолітератури». Прикро, звісно. І авторові, й досвідченому читачеві.
Бо дебютна книжка Ананьєва має усі головні складові роману, а отже, належить письменству — без поблажливих знижок.
Назагал поняття «ветеранська література» — не літературознавче, а соціологічне. Репортерам не заборониш жонглювати маркерами різних дисциплін. Біда — з філологами-трієчниками, котрі так і не засвоїли свою професійну таблицю множення.
Наскільки треба бути фаховим невігласом, аби зараховувати «Блокпост» Бориса Гуменюка, «Точку нуль» Артема Чеха та «Сліди на дорозі» — до нонфікшн’у? І водночас вважати цілком тотожний за романною композицією «Аеропорт» Сергія Лойка — чимось іншим?
Зрештою, чи мають значення класифікаційні тонкощі для масового читача? Може, насправді, — «какая разніца»? Термінологічне нехлюйство — геть не безневинне. Це як хибна діагностика хвороби: ковтаєш патентовані ліки — а ефекту жодного.
Злостишся на фармацевтів, а винні лікарі. Що ж до автора, то невірне позиціонування твору кладе його в чужу тарілку — це як висунення кандидата на добре «окучений» іншим виборчий округ.
От чому той же Ананьєв не втомлюється за кожної нагоди наголосити: «Сліди на дорозі» — не «про війну»? По-перше, бо так воно і є: це типовий «роман виховання», де війна — лише один із чинників. По-друге — і головне — в жанровій ніші «про війну» є свої лідери, з якими Валерій і не планував змагатися.
А цей автор наділений могутньою амбіцією: коли ти не перший — то програв. Власне, лише за такого розкладу ми й можемо сподіватися на літературну якість. І ми її одержали у «Слідах…» — нехай і з дебютними кострубатостями.
«Ветеранська література» — це локальне означення спогадів очевидців. Деякі з них стають власне літературою. Світовий первісток ветеранської прози — роман Ернста Юнґера «В сталевих грозах» (Чернівці: Книги–ХХІ, 2014).
Книжка вийшла 1920 року в Штуттґарті коштом автора й розійшлася у 250 тис. копій. Через сто років у той самий спосіб і з порівнюваним результатом у нас з’явилися «Сліди на дорозі».
Обидва автори — добровольці; Юнґер — від початку Першої світової й до її кінця; демобілізувався лейтенантом.
Попервах Юнґерів твір прочитали саме як спогади ветерана. Згодом з’явилося точніше означення «репортаж». Нинішній літературознавчий консенсус — «роман».
У післяслові до українського перекладу Петро Рихло пояснює метаморфозу: «Воєнний щоденник перетворюється після численних переробок на літературний твір».
Переробляв книжку шість разів, востаннє — 1978 року (роман Ананьєва, наскільки знаю, має уже принаймні дві редакції). Відтак «В сталевих грозах» є документом тривалої полеміки автора з Першою світовою війною — і проблемою її як автентичної, так само й історично рефлектованої зображувальности».
Професор кафедри зарубіжної літератури Чернівецького університету П.Рихло, міркуючи про форми літературного освоєння воєнного досвіду, пише: «Адекватний засіб для передання фронтових вражень — регулярні й точні, хоча й фрагментарні нотатки».
Ключове тут слово «нотатки». Пам’ятаємо прикінцевий бойовий епізод роману Юнґера: поранений лейтенант переймається не медичною допомогою, а пошуком загубленого за останньої атаки планшета з нотатником. В Ананьєва це виглядає так: «Господи, напевно, якби не мав цього блокнота, вже б збожеволів». Згадувані Гуменюк і Чех мали за нотатник свої фейсбук-сторінки.
Нова книжка бійця добровольчого батальйону Дмитра Вербича «Точка неповернення» (К.: Наш формат, 2020) — також не «спогади», а роман. Той самий його підвид, що донедавна описувався словосполукою «на реальних подіях», а нині здобув коротку назву «фекшн» (від складених докупи англійських слів «факт» і «фантазія»).
Головний персонаж «Точки неповернення» теж «відчував, що треба фіксувати правду, навіть якщо гірку, навіть якщо болючу».
Гадаю, і Вербич, і Ананьєв, і Юнґер уже були письменниками, коли складали свої перші книжки — книжки з війни. Сказати б, письменниками за ментальністю. Це зраджують мимовільні ремарки їхніх героїв-оповідачів про читання.
Ось в Ананьєва: «За відсутності літератури я прямо фізично відчував, як деградую». Або такий діалог: «— Це що, книга? — Так. — Ти що, читаєш? — Так. — Ніхуя собі! — вимовив солдат із неприхованим подивом».
Персонаж Вербича принагідно згадує то Гомера з Бгаґаватґітою, то поетів срібного віку. Читаючи між обстрілами «Героя нашого часу», він раптом зовсім інакше, не по-шкільному, уявляє собі Печоріна: «Бувалий офіцер, ветеран, звісно, нудно йому серед буденного життя «висшего общєства».
І соромливо згадує єдиний епізод власного мародерства — потягнув з покинутої районної бібліотеки декілька книжок. Природньо спливають у пам’яті лейтенанта Юнґера хрестоматійні твори, і щойно дозволяє заокопне життя — повертається до звично-приємного: «А тоді я перейшов у руки медсестер і продовжив читання «Трістрама Шенді» з того місця, де його урвав наказ про наступ». Точнісінько, як у Вербича з Лєрмонтовим.
Роман Д.Вербича починається з епіграфа від Е.Юнґера. Так, без цього класика ані говорити про воєнну прозу, ані писати її — ніяк.
Совєтський читач гадав, що першим письменником сучасної війни був Ремарк. Аж ні, роман «На Західному фронті без змін» з’явився на дев’ять років пізніше за роман «В сталевих грозах», і Ремарк не приховував письменницького поклоніння перед Юнґером — чому ж того ніколи не перекладали в СРСР (уперше російською видано в останній єльцинський рік)?
Відповідь знаходимо у розумній монографії Ірини Захарчук «Війна і слово. Мілітарна парадигма літератури соціалістичного реалізму» (Луцьк: Твердиня, 2008): «Стратегія виживання, яка належить до найпосутніших характеристик будь-якої війни, була свідомо вилучена з морально-етичних параметрів совєтської військової доктрини як ідеологічно шкідлива». Ну і з літератури, звісно, також.
«В сталевих грозах» — перший у світовому письменстві твір, об’єктом якого є саме стратегії виживання. Вони ж є домінантою більшості згаданих нинішніх українських творів «про війну». Паралелі з твором сторічної витримки — неуникні.
«В сталевих грозах» — то є, вважай, кримінальний роман навиворіт, де убивство — норма, а замість розслідування — Залізні хрести на груди. «Свято сюрреалізму», — каже Ананьєв.
Юнґер описав закони війни, не прописані у польових статутах. У його тексті — усі воєнні ікони ХХ століття, включно з пропагандивними («перед одним порогом, розпростершись в червоній калюжі, лежала маленька дівчинка»). «Солдат передусім не має нудитися», — зазначає лейтенант вермахту й розповідає, що «намагався якось урізноманітнити нескінченні стояння на варті частими вилазками у пошуках пригод».
Те саме в Ананьєва: «Знову нудно. Вже два дні жодного пострілу». А у Вербича всю зовнішню історію — часів переходу до позиційної війни — можна, за бажання, звести до пошуку «розваг», бойових зіткнень з ворогом. Бо інакше: «солдат без роботи — злочинець».
«Точка неповернення» — сповідь футбольного фаната, який став у батальйоні Правого сектору кулеметником (представників цієї військової професії «сєпари» зазвичай розстрілюють на місці), далі очолив взвод.
Переродився — «він ніби повільно помирав усередині. На місце людини приходив солдат… Він навіть не думав про те, що, може, колись доведеться повертатись».
Вижив посеред «реалізму жаху» (як означує декорації Юнґерового роману автор передмови). І тепер свідчить про власну експедицію до пекла.
Майже як у романі Гемінґвея «За річкою, в затінку дерев», коли полковник розповідає дівчині про свою війну, а та жартує, мовляв, схоже на переказ Дантового «Пекла». «А я і є містер Данте», — відповідає ветеран.
ЛІДЕРИ ЛІТА: ОБРІЇ
Далі публікуємо результати експертної сесії рейтингу «Книжка року’2020» з визначення «Лідерів літа» — шорт-листи кожної підномінації (за абеткою).
Науково-популярна література
Андрій ВАРЛАМОВ, Лев АСЛАМАЗОВ. Несамовита фізика. Скрипка, піца, вино і надпровідність. — К.: Наш формат, 400 с.(п)
Джонатан ГЕННЕСІ та Майк СМІТ. Історія пива у коміксах. — К.: Yakaboo publishing, 176 с.(п)
Роб ДЕСОЛ, Іен ТАТТЕРСОЛ. Пиво: історія та наука. — К.: Наш формат, 256 с.(п)
Норман ДОЙДЖ. Самовідновлення мозку. — К.: Наш формат, 416 с.(п)
Річард ДОКІНЗ. Найграндіозніше шоу на Землі: доказ Еволюції. — Х.: Клуб сімейного дозвілля, 432 с.(п)
Іван ПУЛЮЙ. Непропаща сила. — Тернопіль: Богдан, 296 с.(п)
Вацлав СМІЛ. Енергія та історія цивілізації. — Х.: Клуб сімейного дозвілля, 400 с.(п)
Ричард ШЕПЕРД. Неприродні випадки. — К.: BookChef, 448 с.(п)
Бізнес / економіка / успіх
Тімур ВОРОНА. Дмитро Дубілет. Бізнес на здоровому глузді. 50 ідей, як домогтися свого. — К.: BookChef, 256 с.(п)
Деніел ЕРҐІН. Великий куш. Всесвітня історія боротьби за владу, гроші, нафту. — Х.: Клуб сімейного дозвілля, 976 с.(п)
Людмила КАЛАБУХА. Коли говорити «Так». — К.: Корбуш, 312 с.(п)
Річ ЛІ. Міфи про PR. — Х.: Фабула, 272 с.(п)
Роберт МАК-КІ, Томас ДЖЕРАС. Сторіноміка. Маркетинг у пострекламну епоху. — Х.: Віват, 240 с.(п)
Любомир ОСТАПІВ. Малюк і бюджет. Як українським батькам виховати фінансово успішних дітей. — К.: Yakaboo publishing, 224 с.(о)
Марк РЕНДОЛЬФ. NETFLIX. Ця ідея ніколи не спрацює. — К.: BookChef, 320 с.(п)
Пітер ТІЛЬ. Від нуля до одиниці. — К.: Наш формат, 232 с.(п)
Публіцистика / сучасні мемуари
Володимир ВАСИЛЕНКО. На війні як на війні: tertium non datur. У трьох книгах. — К.: Темпора, 292+228+404 с.(п)
Дмитро ВЕРБИЧ. Точка неповернення. — К.: Наш формат, 192 с.(п)
Наталя ГУМЕНЮК. Загублений острів. Книга репортажів з окупованого Криму. — Л.: Видавництво Старого Лева, 312 с.(п)
Олександр ДАНИЛЮК. Ті, що стомилися боятися. Дебальцеве 2015 очима фронтового лікаря. — К.: Темпора, 284 с.(о)
Олександр КАСКАДЕР. Вирій. Хроніки партизанської війни в Абхазії. — К.: Zалізний тато, 258 с.(о)
Алла КОВТУН. Сальдо великих грошей. Історія фінансово-банківської системи України у спогадах причетних. — К.: Успіх і кар’єра; Чернівці: Букрек, 480 с.(п)
Олександр МИХЕД. «Я змішаю твою кров з вугіллям». Зрозуміти український Схід. — К.: Наш формат, 368 с.(п)
Максим НЕФЬОДОВ, Федір КРИКУН. ProZorro. Зробити неможливе в українській владі. — К.: Наш формат, 152 с.(п)
Ольга УЛГЕР. Одне життя на чотири пори року. — К.: Ніка-Центр, 136 с.(п)
Спеціальна література / довідкові видання
Тарас БЕРЕЗА. Скажи мені українською. — Л.: Апріорі, 344 с.(п)
Г.Б.ЛУКАЩУК. Дендрологія. — Л.: Видавництво Львівської політехніки, 348 с.(п)
Зірка МЕНЗАТЮК. Зелені чари. — Чернівці: Букрек, 120 с.(п)
Ірина АПАЛЬКОВА. Довідник хормейстера. — Канів: Склянка Часу, 94 с.(о)
Олександра СЕРБЕНСЬКА. Голос і звуки рідної мови. — Л.: Апріорі, 280 с.(п)
Оксана СТАДНИК. Урологія у головному шпиталі Галичини. — Л.: Аверс, 232 с.(п)
Як добре й здорово варити. — К.: Богуславкнига, 216 с.(п)
В.Б.ЯКУБОВСЬКИЙ, І.В. ЯКУБОВСЬКИЙ, О.О.КАЙДАНОВСЬКА. Основи прєктування садибного житла. — Л.: Видавництво Львівської політехніки, 228 с.(п)
