Книжка Дена Сенора та Сола Синґера «Країна стартапів. Історія ізраїльського економічного дива» (К.: Yakaboo publishing, 2016) починається з передмови Шимона Переса, де перша фраза така: «Люди віддають перевагу згадуванню перед уявлянням».
А щойно перекладено спогади самого Переса «Дрібних ідей не буває.
Про сміливість, уяву та становлення сучасного Ізраїлю» (К.: BookChef, 2020) завершуються міркуваннями про безперспективність «урядів старої формації, тих, хто вважає за ліпше пам’ятати, ніж мріяти». Книжка про втілені мрії.
Перша мрія Шимона Переса здійснилася, коли одинадцятирічним підлітком виїхав із Польщі до омріяної батьками Палестини і побачив, як ростуть апельсини. Йшов 1934 рік. Навчання у Тель-Авіві, робота в кібуці, далі обирають лідером молодіжної організації.
Якось мав дістатися в інше місто, і знайомий каже: — Саме завтра туди їде мій друг, візьме тебе до машини. — А хто твій друг? — Бен-Ґуріон. Так здійснилася друга Пересова мрія — зустрітися з ізраїльською легендою, «операційним менеджером, який власне побудував країну», як пишуть про нього Сенор та Синґер.
Шістдесятирічний Бен-Ґуріон тоді всю дорогу дрімав поруч на задньому сидінні автівки, але в якийсь спосіб таки запам’ятав двадцятирічного Переса. А десь за рік несподівано викликав юнака до себе і поклав на нього геть таємну місію: у будь-який спосіб, нехай і контрабандою, озброїти ізраїльтян.
То був 1947 рік, світ очікував, що Британія ось-ось зречеться свого протекторату над Палестиною. Це відкривало шлях до проголошення ізраїльської незалежности й водночас, вважай, гарантувало напад арабів. «Яка користь від народження нової держави, говорив Бен-Ґуріон, якщо її задушать прямо в колисці?»
1948-го проголошено створення Держави Ізраїль, а наступного дня навколишні арабські країни рушили свої армії на єврейські поселення. У війні за незалежність нова держава вистояла — не в останню чергу завдяки зброї, секретно здобутої Шимоном Пересом.
Коли він малим виїжджав із Польщі, прощальні слова діда, якого дуже любив, були короткі: «Пообіцяй, що завжди лишишся євреєм». Бути євреєм на Близькому Сході у 1940-1950 роки означало бути бійцем-добровольцем.
Бути українцем поруч неуникної російської загрози завжди означало те саме. Цивілізаційне відторгнення — що в арабів з євреями, що між росіянами та українцями. ХХ століття ряснить паралелями. Як бачимо, перша ізраїльська війна за незалежність — аналог української ситуації після Брестського миру; лєнінська Росія поставилася до тої угоди цілком за Орвеллом: мир — це війна.
Чи не єдиний винахід світового рівня, яким Росія може «гордитися», — плановий тероризм. Апробований ще у другій половині ХІХ століття, успішно практикований у трьох російсько-українських війнах 1918-1920 років, удосконалювався на Близькому Сході.
Коли Захід дійшов згоди щодо ембарґо у постачанні зброї до цього регіону, СССР відверто плюнув на нього і напомповував арабські країни «соціалістичного спрямування», передовсім Єгипет і Сирію, автоматами-гарматами-танками-літаками; оті путінські «воєнторги» вже тоді працювали без вихідних. Кремль заохочував обидва відлами арабського тероризму: політичний — чи не щоденні вилазки різних «партійних» армій, та власне державний — озброїли, спланували і спровокували дві війни арабських коаліцій проти Ізраїлю.
Влаштували навіть щось на кшталт тамтешнього «Іловайська»: Війна Судного дня 1973 року розпочалася із застосування єгиптянами новітньо-секретної совєтської керованої протитанкової ракети «Малютка», протидії якій у тодішньому світі ще не існувало. Наслідок кількох днів — 400 знищених і 600 підбитих їзраїльських танків.
Партнери і союзники також не один раз «кидали» Ізраїль, нехтуючи глобальною стабільністю заради оперативних дипломатичних або й відверто комерційних цілей. Приміром, наприкінці 1960-х, коли ембарґо на постачання зброї вже скасували, Франція пообіцяла продати Ізраїлю двісті танків АМХ, та щойно стало вигідніше співпрацювати з Лівією, спрямувала їх туди.
А п’ятдесят винищувачів Mirage, за які Ізраїль уже навіть заплатив, надіслали до Сирії, одного з найзапекліших ворогів Ізраїлю. Зрештою, ми також пам’ятаємо недавню історію з есмінцями, котрі французи намагалися добудувати для Росії вже під час нинішньої російсько-української війни.
Отже, «старий світ» довго оперував Їзраїлем, як розмінною монетою; Україна досі перебуває у такому ганебному кулуарному статусі. В Ізраїлі цей тренд переламав саме Шимон Перес — зреалізував ядерний проєкт «Дімона».
Попри те, що попервах проти були всі: уряд, кнессет, генштаб, науковці. Підтримував ідею лише президент Бен-Ґуріон. Реактор таки побудували, а чи він спроможний був виробляти атомну зброю — так ніхто й не дізнався. Проте «Дімона» витверезила арабів — принаймні повномасштабні військові вторгнення відтоді припинилися. Нарешті, пише у спогадах Перес, «Ізраїль став достатньо сильний, щоб укласти мир, і мир із позиції сили є обов’язковим».
Нобелівську премію миру 1994 року присудили за наймасштабніші противоєнні угоди, ініціатором-генератором котрих був Шимон Перес, тоді міністр закордонних справ. Разом її отримали лідер палестинців Ясір Арафат, що спромігся відмовитися від терористичної політики, та ізраїльський прем’єр-міністр Іцхак Рабин, у минулому бойовий генерал, котрого годі запідозрити у «мінському синдромі».
Рабин, до речі, мало вірив в успіх перемовин, але не заважав вести їх Пересові. Бо обидва керувалися принципом, сформульованим у книжці «Дрібних мрій не буває»: «Мир — це мета, гідна щоб за неї боротися, а війна — принцип дій, який виник у результаті вимушеної необхідности».
Але до того у долі Переса й Ізраїлю виникла криза, яку тодішній міністр оборони мріяв розв’язати найпалкіше: звільнити заручників, ізраїльтян та французів, що летіли рейсом «Ейр Франс» до Тель-Авіва. Німецько-палестинські терористи захопили літак і посадили в аеропорту «Ентеббе» в Уганді, під захист тамтого президента-диктатора.
На тоді у світі усталилася єдино ефективна практика «співпраці» з терористами: жодних переговорів. Цей консенсус значною мірою базувався на попередньому ізраїльському досвіді.
Але того разу силовий сценарій звільнення унеможливлювався критичною віддаленістю злочинців — близько 400 кілометрів від Ізраїлю. Та то був єдиний спосіб.
«Ми намагалися схопити неможливе, — згадує Шимон Перес, що керував операцією звільнення. — Якби нам не вдалося це зробити, рішення все одно було би правильним».
Перебіг того жахливого тижня дуже добре зафільмував Жозе Паділья у стрічці «Операція «Ентеббе» (2018). Коли дивишся це кіно, годі позбутися враження, що йдеться також і про Донбас. Ось прем’єр Рабин до останнього противиться планові Переса: треба, мовляв, домовлятися з сусідами.
Перес на те: тоді це ніколи не закінчиться. Оце і є політика-гойдалка: заручників таки врятували без переговорів. А пізніше уклали мир з Арафатом, позначений Нобелівською премією. Відкрито воювати з Ізраїлем араби припинили, але тероризм не зник. Прикінцевий титр фільму: «На даний момент мирні переговори між Ізраїлем і Палестиною не ведуться».
Серед успішних антитерористичних операцій поруч з «Ентеббе» ставлять ліквідацію Бін Ладена за президента Обами. Але перед тим був і провал президента Картера у звільненні посольства США в Тегерані.
Пересові довелося коментувати ту військову операцію для американського телебачення: рішення все одно було правильним, — сказав він те саме, що і про власний успіх, у який майже ніхто не вірив.
До речі, існує талановитий фільм і про іранські події — не про спробу звільнення посольства, а про евакуацію кількох дипломатів, що непомітно вислизнули під час штурму з приміщення і переховувалися у резиденції канадійського посла. Це, можливо, найкращий фільм Бена Аффлека, режисера й актора, — «Арго» (2012).
Крайні прояви ресентименту в мусульманській версії мало чим різняться від того, що ми спостерігали 2014-го при захопленні урядових будівель у Харкові, Донецьку й Луганську: спецназівці-провокатори, «тітушки»-виконавці, збурений пропагандою натовп.
В Тегерані керівник посольської охорони вийшов з будинку, аби «домовитися з ними» — натовп увірвався на його плечах усередину. Тероризм — усюди тероризм. Тим паче що його теоретичні засади — російські.
Шимон Перес був міністром оборони, закордонних справ, фінансів, транспорту та зв’язку, інформації. Двічі прем’єр-міністром, тричі — віце-прем’єром.
Пішов на пенсію у дев’яносто років з посади президента держави Ізраїль, яку обіймав сім років. Яку би державну ділянку не патронував, «я одним оком пильнував тодішні проблеми, а іншим зазирав за горизонт».
Авжеж, «євреї, які першими прибули в землю Ізраїльську, не мали нічого, та й сама земля майже не мала чим їм віддячити» — тож мусили «зосередитися не на тому, що втратили, а на тому, що можемо здобути».
Його етнонаціональний висновок такий: «Ми більше залежимо від розуму, ніж від м’язів. Ми дізналися, що скарби, заховані в нас самих, набагато більші за будь-що, що можна знайти в землі». Відтак надзавдання лідера — «культивували знання».
Шимон Перес відійшов 2016-го. Лишив по собі інноваційний фонд, із якого щороку виплачується мільйон доларів за кращий ізраїльський стартап.
