Лідер гурту OT VINTA та художник Юрій Журавель: «Займаюся історією України для дітей від розпачу і злості»

— Як вплинув карантин на вашу діяльність? Чи відчули ви його?

 

— Як музикант, звичайно, відчув. Концертів у нас досі немає. А як художник, історик та як письменник не відчув зовсім — продовжую малювати, писати і працювати над новими творами. Шкода, що цього року не було наших виїздів на Болонський книжковий ярмарок та аналогічний французький ярмарок — Livre Paris. Ми готувалися там презентувати свої нові твори, але через карантин ці поїздки довелося відмінити. Цього року також не було Книжкового арсеналу та не буде Форуму видавців. Тому з нетерпінням чекаємо на фестиваль Toloka в Запоріжжі, щоб хоч десь поспілкуватися вживу з нашими читачами. 

 

Утім дуже багато роботи онлайн — кожного дня ми пакуємо та відправляємо по всій Україні та за її межі досить багато книжок, розмальовок, і «Великих повних торб» («Велика повна торба» — це комплект брендових речей від Юрія Журавля, він включає в себе футболку, розмальовку на історичну тему, книгу «Знай наших», книгу-комікс «Мазепа. Крок до правди», диск «OT VINTA» та інші речі. — Авт.). Тобто роботи стало ще більше. Люди під час карантину сидять удома, і їхня активність в читанні книжок, як мені здалося, збільшилася.

 

Загалом наш видавничий рік почався дуже класно — з Книжкового салону в Монреалі. Україна там себе представляла вперше, і ми там добряче нашуміли. Був величезний успіх, який ми досі згадуємо.

 

— Розкажіть про це докладніше.

 

— Я таких великих міжнародних книжкових форумів не бачив! Монреаль — це французька частина Канади, в якій живе дуже багато українців, і вони загалом дуже активні. Мене приємно здивувало, як там переймаються розповсюдженням дитячих книжок. Нам у цьому плані треба багато чому повчитися. Зазвичай на презентаціях інших авторів збирається 20-30 людей, а у нас було значно більше. Можливо, тому, що Україна там представлена вперше.

 

А ще, ми суттєво заморочилися тим, щоб зробити яскраву презентацію. У нас миттєво розкупили всю привезену продукцію, ми навіть пошкодували, що привезли так мало. Причому купували не тільки діаспоряни, а й люди з іншомовних культурних просторів. Коли поїдемо наступний раз, візьмемо набагато більше книжок та розмальовок.

 

— У вас сьогодні була репетиція гурту. Тобто концерти мають відновитися найближчим часом?

 

— Так. Ми хочемо наприкінці серпня зробити пробний концерт у Києві, в Docker Pub. Рiч у тiм, що в нас мав відбутися концерт 19 березня, мали повністю розкуплений зал, але 11 березня ввели карантин, і виступ довелося відмінити. Люди чекають і не хочуть віддавати квитки.

 

Новий матеріал у нас є, будемо презентувати пісеньку для дитячого лялькового мюзиклу «Ріпка». Робота вже давно зроблена, лишилося яскраво представити її для живого глядача.

 

— «Дитячий» напрям вашої роботи — це для вас елемент просвітництва та певна місія?

 

— Я це все роблю від розпачу і злості. Коли я бачу, як у нас викладають історію, що діти все гірше і гірше здають ЗНО з цього предмета, це мене дуже обурює. Бо це відбувається не від того, що у нас погані діти і тупі вчителі. Це тому, що у нас загальний підхід до освіти жахливий.

 

Можливо, ви знаєте, як довго і важко наш новий уряд обирав міністра освіти. Це неприпустимо, бо освіта — це майбутнє усієї нашої держави. Найрозвинутіші держави вкладають в освіту свого підростаючого покоління величезні кошти та сили. А ми вбиваємо покоління за поколінням. 

 

Зараз здає ЗНО умовне «покоління Табачника». Це ті дітки, які пішли в школу за часів Януковича та відчули так звані реформи освіти. Діти, що йдуть до школи за часів Зеленського, знатимуть історію не краще. Ми добряче відгребемо через це свого часу.

 

— А у вас є свої кандидатури на посади міністра культури та міністра освіти?

 

— Я вважаю, що міністр культури — це взагалі «совок». Міністерства культури не повинно бути, культура має розвиватися сама собою. Так само я завжди буду проти того, щоб давати звання «заслужений» або «народний». А от на міністра освіти... (Задумався). Не знаю, рiч у тiм, що я не освітянин. Я й історією займаюся, повторюся, «з розпачу і злості». Тому що цим нормально ніхто не займається.

 

Я ніколи не був істориком, закінчив факультет педагогіки. Але в даний момент мушу цим займатися, бо вмію малювати, вмію грати і тому просто змушений робити це, бо інакше цього ніхто не зробить.

 

— За моїми спостереженнями, дуже мало митців включаються в цю роботу. Фактично, це одиниці. У вас теж такі спостереження? Митці могли б краще включитися в роботу з дітьми та в процес популяризації історії?

 

— Узагалі-то має бути відповідна державна політика. Ми часто їздимо по світу, були у Австрії, Франції, Іспанії, Америці, Канаді, бачимо, як це питання вирішується в інших країнах. Таке відчуття, що Україна — це країна не третього і не п’ятого світу, а взагалі якогось восьмого у ставленні до підростаючого покоління. Хоч як би там було, але майбутнє держави цілком залежить від рівня освіти у ній. Хтось із розумних людей сказав: «Той, хто не будує школи, будує тюрми».

 

— А що конкретно треба змінити? Шкільну програму?

 

— Президента.

 

— Але один президент же не відповідає за все відразу. Що треба змінити саме в плані освіти?

 

— Має бути системна та послідовна робота, якою треба займатися з року в рік упродовж 20-30-50 років. Це стратегічне питання і досить серйозне. Одним кроком тут нічого не вирішиш. А у нас так виходить, що одні люди починають робити реформи, приходить нова влада і все ламає. З самого початку треба усвідомити, наскільки це важливо — виростити гідне конкурентоспроможне покоління в новому світі. Гідне покоління, яке добре знає свою історію. Той, хто знає добре свою історію, ніколи не буде повторювати помилок прадідів.

 

— Саме тому ми вибираємо таких президентів, що не знаємо історії?

 

— Саме так. Буквально позавчора дехто з друзів, навіть патріотів, адекватних, у мене питав: «А чому ти досі не намалював Володимира Винниченка? Це ж така велика постать в українській історії!». Я кажу, що цю падлюку я ніколи не намалюю, і він не з’явиться ні в моєму календарі, ні в книжці, ні в розмальовці.

 

Бо Винниченко — як це сучасний Зеленський, який розвалював Україну, просто мало хто це усвідомлює. Це людина, яка 100 років тому розвалила нашу армію. Тоді люди навіть не встигли помітити, як буквально за тиждень була втрачена Харківська область, потім через Бахмут Червона армія зайшла в Київ, і так була знищена вся Україна. Все вирішилось буквально за два тижні на користь російського терору.

 

Так буде і зараз, якщо ми не зробимо висновків. Чим швидше ми їх зробимо, тим краще.

 

— Узагалі, чи є шанс, що ми зробимо висновки? Бо якщо подивитися на настрої людей, важко бути оптимістом щодо нашого майбутнього.

 

— Поки що я підґрунтя для оптимістичних прогнозів не бачу. Візьмімо навіть ситуацію на телебаченні. Сьогодні на одному з українських каналів виступав голова російського «пархату» (тобто московського патріархату. — Авт). Якщо на нашому телебаченні виступають голови російських «пархатів», тобто звичайні московські пропагандони, то я не здивуюсь, що скоро з усіх українських каналів нас iз Новим роком вітатиме Володимир Путін.

 

— Чи можуть культурні діячі якось цьому протидіяти? Тобто якимось чином об’єднатися і змінити ситуацію. Узагалі хоч хтось може цьому протидіяти?

 

— Я роблю кожного дня все, що в моїх силах. Об’єднуватись я колись намагався. Але, відверто кажучи, бачу, що серед українських митців мало таких, якi поділяють мої погляди. А ще серед них дуже багато пустомель і нездар, з якими просто втрачаєш час. Звичайно, було би непогано, щоб у нас були такі потужні важелі, як телебачення. Але так само, як гурт OT VINTA не може пробитися в формат музичних каналів, я туди не потрапляю особисто як митець. Хоча я сильно туди і не напрошуюсь. Мало кому я на даний момент там цікавий.

 

Відверто скажу, що мало з ким «iз цеху» я можу останнім часом знайти спільну мову. Тому просто роблю свою справу — хочу зробити історію України цікавою для дітей та дорослих. Це щоденна робота. Окрім рутинних справ — запакувати та підписати книжки та іншу продукцію, я кожного дня досліджую історію, багато читаю та багато малюю. І все менше і менше відчуваю, що можу цю відповідальну справу довірити комусь іншому.

 

— Знаю, що ви принципово не їдете з Рівного і розвиваєте локальний мистецький осередок у своєму місті. Може, варто було б переїхати ближче до столиці, щоб мати змогу робити більше?

 

— Ні, роботи мені вистачає й тут. Сьогодні я прокинувся в 6:30 ранку, і з того часу навіть не мав перерви, щоб попити чаю і з кимось спокійно поспілкуватися. Весь час ми в роз’їздах, роботі, підписуванні книжок, малюванні та репетиціях. І все треба зробити на позавчора. Ми ледь-ледь встигаємо зробити усе заплановане.

 

Відчуваю, що, якби жив у Києві, я б цього просто не встигав. Обожнюю те місце, яке я тут для себе зробив. У нас тут є типографія, яка випускає найкращі друковані матеріали. Нікому іншому я цю справу просто не довірю.

 

Так само рівненські майстри шиють для нас торби та розмальовують їх. Так само ми друкуємо тут футболки у найкращій майстерні. Я не бачу сенсу взагалі їхати в Київ. Тим більше, що у мене на меті зробити місто Рівне повноцінним культурним осередком.

 

Ми протягом шести років продовжуємо реформу децентралізації. Мені здається, що треба йти цим шляхом. Це цікава і прогресивна тема.