«Туман» яром: найтрагічніше місце масових поховань в історії Полтави збираються забудувати

Полтавська міська рада регулярно робить спроби продати з молотка земельні ділянки на вулицях Пушкарівській та Остапа Вишні, що на території колишніх артскладів.

 

 

Цього року — на початку весни. Перед цим виставити ці ділянки на аукціон намагалися наприкінці квітня минулого року, проте процедуру відтермінували, аби провести пошукові роботи.

 

 

А загалом було три спроби «протягнути» згадане рішення з покладанням відповідальності в разі виявлення людських останків на забудовника.

 

І щоразу ці спроби зустрічали опір громадськості.

 

Це місце, яке в народі називають Пушкарівським яром, є найтрагічнішим у сучасній історії Полтави, хоч досі не визнане пам’яткою історії на рівні держави.

«Будівництво на кістках мучеників — хибна справа, яка не може не викликати обурення у будь-якої мислячої людини. Це суперечить усім законам людяності, — вважає голова громадської організації «Пушкарівський Яр» Олександра Супряженко.

 

— До того ж такі кроки міської ради можна розцінювати як порушення законодавства про охорону культурної спадщини й навіть як наругу над похованнями. Незрозуміло, як можна так завзято опиратися, коли чи не всі впливові інстанції вже надіслали свої звернення до міської влади. Вкотре надійшов лист від Посольства Держави Ізраїль в Україні, де зазначається, наскільки важливо зараз зупинитися й далі всього-на-всього діяти в межах закону.

 

Такі ж заклики містяться в листах Українського інституту національної пам’яті, Асоціації єврейських організацій в Україні, СБУ, Міністерства культури й Міністерства оборони, Національної академії наук, Всеукраїнської ради церков та релігійних організацій тощо.

 

Гадаю, всім уже відомо, що на ділянці, про яку йдеться, неодноразово знаходили людські кістки, черепи, пробиті кулями. Зокрема, на такі знахідки наштовхнулися й бульдозеристи, котрі в 2016 році на пустирі за парком Пам’яті і Скорботи, на замовлення тодішнього управління капітального будівництва Полтавської облдержадміністрації, виконували роботи з реконструкції каналізаційного колектора.

 

Але ж у відповідь на письмове прохання одного з полтавців — Сергія Мєдника — надати допомогу в перепохованні знайдених людських решток міське управління житлово-комунального господарства заявило, що «ніяких людських останків на поверхні ґрунту не виявлено». От, як бачите, цю відповідь чиновників заявник сфотографував на тлі страшних знахідок».

 

Олександра Супряженко, полтавка у п’ятому поколінні, тривалий час проживала за кордоном, має американську освіту.

 

А її небайдужість і, можливо, навіть дещо перебільшена зацікавленість згаданою темою пов’язані з тим, що земля Пушкарівського яру стала останнім пристановищем і для її рідної бабусі Ганни Трутовської, яку у 32-річному віці гітлерівці розстріляли разом із тисячами полтавських євреїв та членів їхніх сімей. 

 

«Але це не тільки мій особистий біль, — констатує Олександра. — Це наше спільне історичне минуле, яке намагаються стерти з пам’яті, історії міста, вдаючи, ніби нічого цього не було. І це дуже прикро. Адже Пушкарівський яр — це територія, де у братських могилах лежать жертви не лише нацистського, а й комуністичного режимів.

 

А також це територія старого міського кладовища, де поховані полтавці. Викреслити все це означає позбавити себе минулого. А люди без минулого, без коренів не мають і майбутнього. І розв’язання цієї проблеми насправді дуже просте. Місцева влада має чесно, без будь-якого комерційного інтересу розібратися з усім цим».

 

У Олександри багато однодумців. Можливо, тому, за її словами, вона й не може зупинитися, що на неї з надією дивляться інші люди, а пам’ять загиблих мають захистити живі.

 

Підполковник у відставці — 80-річний Станіслав Могила — мешкає у п’ятиповерхівці за адресою: вулиця Пушкарівська, 26. Тишу біля його під’їзду порушує хіба що спів птахів. На деревах, що ростуть поруч, помічаю двох білок. 

 

«Багато хто думає, що тут справжня благодать. Насправді ж це найгірше місце у Полтаві, — стверджує чоловік, у рухах якого відчувається багаторічна військова виправка. — Бо навколо суцільні поховання. А містяни, як бачите, на їхньому місці саджають городи й потім їдять петрушку, помідорчики...»

 

Станіслав Могила прибув до Полтави молодим лейтенантом із пожитками, що вміщалися в одну валізу, у жовтні 1960 року після закінчення Ульянiвського військового училища зв’язку. Не маючи де зупинитися на ніч, попросився переночувати в місцевого літнього чоловіка, який не відмовив йому у притулку.

 

Пан Станіслав показав мені навіть те перекособочене від часу підсобне приміщення на вулиці Пушкарівській, у якому він провів свою першу ніч у Полтаві.

 

— А на цьому місці, де починається огорожа території заводу «Лтава», був курганчик, на вершині якого стояв скромний дерев’яний пофарбований обеліск із п’ятикутною зіркою з жерсті, — пригадує колишній військовий.

 

— Якось я помітив, що літній полтавець, котрий прихистив мене на ніч, носить на той курган квіти. Ми з ним розговорилися, і він розказав, що насип позначає початок рову, куди гітлерівці скидали тіла розстріляних (поміж них був і син мого нового знайомого). Рів, за словами чоловіка, був завдовжки 100 метрів, мав ширину та глибину 4 метри, нацисти привозили приречених уночі, розстрілювали їх і засипали тіла землею. «Уранці я бачив, як ворушилася та земля. А наступної ночі все повторювалося», — розповідав полтавець. Він стверджував, що в тій канаві в такий спосіб зарито тіла понад 4 тисяч осіб. 

 

— І як же зник отой курган? — допитуюся.

 

— Побіля описаного літнім полтавцем рову розміщувалася артбаза, яка охоплювала велику частину території колишнього старого міського кладовища. І командир військової частини 179-го навчального центру Феодосій Ткаченко домовився з  командиром артбази про відведення земельної ділянки під будівництво житла для військових, — продовжує свою розповідь підполковник у відставці.

 

— Ткаченко ставився до мене із симпатією, тож дав мені завдання разом із моїм взводом курсантів тихенько перенести три ряди стовпчиків із натягненим між ними колючим дротом, яким була огороджена територія артбази, на 30 чи 40 метрів. Ми взяли лопати, кирки, ломи й виконали це завдання. Оскільки до будівництва мав бути якийсь доступ, я одержав чергове завдання перенести трохи далі й насип землі з обеліском. Підлеглі під моїм керівництвом перенесли 10—12 носилок землі — так курган опинився в іншому місці. А по частині рову, де поховані жертви нацистів, пролягла асфальтна дорога. Тож, можна сказати, зараз ми з вами стоїмо на кістках загиблих.

 

Згодом постало питання про будівництво другого житлового будинку, в якому нині й мешкає колишній військовий.

 

Тож Станіславу Могилі з підлеглими знову довелося переносити не лише стовпи з колючим дротом, а й курганчик з обеліском.

 

Цього разу насип сформували на тому місці, де нині стоїть інформаційний щит, що закликає зупинитися, помолитися, поклонитися, вшанувати пам’ять безневинно убієнних, які покояться в цій землі, кожен клаптик якої политий кров’ю. 

 

«Коли звели п’ятиповерхівки, до них потрібно було підвести природний газ. Газова труба мала пролягти територією артбази. Зрозуміло, що рити траншею поміж гармат та іншої артилерійської зброї дозволили тільки військовим. І знову Феодосій Ткаченко доручив ці роботи мені. Я взяв із собою десь близько сотні курсантів (на ту пору вже командував ротою).

 

Мушу сказати, у роторного екскаватора, ківш якого раз по раз натрапляв на дерев’яні труни й, відповідно, людські останки, неодноразово лопався ланцюг. Курсанти збирали людські кістки і скидали у дві штучні протипожежні водойми. Отак із горем навпiл дійшли аж униз, де на ту пору розташовувався невеличкий винний завод. На цьому шляху один із курсантів знайшов золоту обручку, а другий — жіночу косу завдовжки з півтора метра. Уявляєте? Як згадаю зараз, мороз по шкірі...

 

У мене є адреси колишніх курсантів мого першого випуску, тож їх можна знайти й одержати підтвердження моїх слів. Усе можна з’ясувати, якщо захотіти. Просто ніхто не хоче, — сумно посміхається Станіслав Могила. — Що ж до курганчика з обеліском, то вони зникли десь у 70-х роках минулого століття.

 

А вже цей курган на честь загиблих мирних жителів Полтави зі встановленим на ньому монументом Скорботній матері насипали на території колишнього старого міського кладовища. Пригадую, перед цим іще оголосили: якщо в когось, мовляв, на цьому місці лишилися могили родичів, прохання перенести їхні останки на чинне кладовище.

 

Пан Станіслав зізнається, що хотів змінити місце проживання. На заваді, говорить, стало те, що дружина тривалий час тяжко хворіла. Та, навіть маючи нині поважний вік, він усе одно мріє переїхати кудись із цієї місцевості, бо вважає її енергетично несприятливою. 

 

Людмила Бабенко, професор кафедри історії України Полтавського національного педагогічного університету імені В. Г. Короленка, свого часу вивчала документи в архіві Управління СБУ в Полтавській області про місця розташування німецьких пересильних таборів для радянських військовополонених і опублікувала своє дослідження в тематичному колективному збірнику за 2007 рік.

 

За її словами, згідно з даними архівних справ, загалом у Полтаві було кілька таких таборів.

 

У 1974 році проводилося додаткове розслідування щодо доказів провини гітлерівських військових злочинців у масовому навмисному знищенні радянських військовополонених у «ДУЛАГАХ» №111, 151, 191, 205, 231, які були у Полтаві. Так от, про табори № 111 і 191 ніяких матеріалів не знайдено.

 

А наявність трьох інших підтверджено документально. Всі вони були на території колишніх артскладів, що охоплює нинішні вулиці Баяна, Європейську, Леоніда Лимана, Гребінки.

 

Першим був створений «ДУЛАГ-151», на його території близько півроку дiяв i пересильний табір «ДУЛАГ-205». Загалом територія всіх таборів локалізувалася приблизно в одному місці.

 

І там же розташовувалося оточене земляними валами стрільбище, де гітлерівські кати масово знищували єврейське населення. 

 

«Тобто ви розумієте, наскільки все це серйозно? Ідеться як мінімум про 5 тисяч розстріляних полтавських євреїв, що підтверджують документи з архіву СБУ. З ініціативи Льва Вайнгорта, котрий понад 30 років був головним архітектором Полтави, встановлено меморіал Скорботній матері, проте полтавській громаді належним чином не пояснили ані того, чому з’явився цей пам’ятник, ані того, що це за територія взагалі.

 

І я думаю, влада навмисне не привертала уваги до цього місця, бо там були й поховання розстріляних у роки Великого терору. Тому, перш ніж виставляти земельні ділянки на цій місцевості на аукціон, міській владі потрібно чітко виокремити територію масових розстрілів (це пропонували науковці, і я цю пропозицію підтримувала). Там має бути меморіал, присвячений пам’яті всіх загиблих — жертв не лише нацистського, а й комуністичного режиму, — вважає Людмила Бабенко.

 

— І тоді меморіал Скорботній матері, який нелюди періодично обливають фарбою й паплюжать антисемітськими надписами, не стоятиме там сиротою й не прийматиме на себе всіх ударів тих, хто не розуміє, що на тій місцевості відбувалося». 

 

У спогадах Льва Вайнгорта згадується така кiлькiсть жертв нацизму:

 

«Усього в Полтаві за роки окупації знищено 18 тисяч 200 осіб мирного населення, із них понад 8 тисяч євреїв (ці цифри наведені в Акті надзвичайної комісії з розслідування злочинів фашистів на Полтавщині, яка працювала в 1943—1944 роках). Кількість жертв, похованих на території так званих Червоних казарм, не можна назвати точно. У виданому в 1962 році путівнику по Полтаві зазначено, що йдеться про прах понад 10 тисяч осіб».

 

А от дивну історію монумента Скорботній матері, коли він був і його нібито не було, знаний архітектор пояснює тим, що «один із великих керівників міста» запідозрив, нібито в жінки на пам’ятнику єврейське обличчя. Лев Вайнгорт наголошує, що ніякого злого умислу зробити пам’ятник «із подвійним дном» у його авторів не було: «Безглуздо шукати в узагальнених формах жіночого обличчя єврейські риси.

 

Так само безглуздо робити вигляд, ніби монумент не увіковічив пам’яті багатьох тисяч загиблих тут євреїв. Так, коли я працював над пам’ятником і коли тепер іноді приходжу до нього, не можу позбутися думки, що тільки за збігом обставин і завдяки везінню не лежу сам під цим насипом і не лежать моя мати, сестри, дружина-українка, котра вийшла заміж за єврея, і наш син, якому в сорок першому виповнилося три роки.

 

Там же могла лежати моя донька, яка народилася в «теплушці» дорогою в евакуацію наприкінці вересня сорок першого. Хіба я міг чи можу забути, що під тим насипом багато моїх друзів, знайомих, товаришів по службі, убитих тільки тому, що були євреями? Лежать там і знайомі мені українці, росіяни, які одружилися з євреями й не захотіли лишити близьких на їхньому останньому скорботному шляху. Лежать їхні діти. Лежать знайомі, які волею долі лишилися в окупації, але не схилили голови, ставши на шлях відкритої боротьби з загарбниками...

 

Мені хотілося б, щоб цей пам’ятник, безумовно, найскорботніший з усіх, був оточений особливою турботою, щоб упорядкували сад навколо нього. Сподіваюся, так і буде. Яка різниця: євреї, не євреї і скільки кого. Там лежать мученики, наші співвітчизники. Пам’ять про них має бути священною й назавжди позбавленою якихось політичних спекуляцій». 

 

Утiм товариш по службі Станіслава Могили — відомий історик і краєзнавець Віктор Дмитренко, котрий, приїхавши до Полтави 1966 року, зацікавився темою масових розстрілів мирних жителів під час минулої війни, наполягав на тому, що насправді під курганом у парку Пам’яті і Скорботи, який іще називають Пушкарівським, покояться рештки полтавських статських радників, свого часу похованих на старому міському кладовищі (на Алеї статських радників), розстріли ж фашистами мирних жителів Полтави та військовополонених відбувалися за кілька сотень метрів від меморіалу.

 

Стосовно ж території, де колись було старе міське кладовище і яка з часом стала пустирем, то і з нею не все так просто.

 

Олена Євдокимова, співробітниця архіву Управління СБУ в Полтавській області, стверджує, що у сховищі зберігається багато справ стосовно злочинів комуністичного режиму — масових розстрілів у 30-х роках минулого століття.

 

Причому тіла жертв масової «чистки» суспільства, за її словами, віддавали землі саме на території старого міського кладовища, зрівнюючи поховання із поверхнею ґрунту й у такий спосіб приховуючи сліди злодіянь.

 

«Ось справа селянина-одноосібника із села Сторожеве Чутівського району Василя Лебедя, — наводить один із прикладів співробітниця архіву. — 1 березня 1930 року його засудили за статтями «Антирадянська пропаганда й агітація» та «Підбурювання до повстання» КК УСРР до «найвищого заходу соціалістичної оборони» — розстрілу, а вже 13 березня, згідно з актом, що міститься у справі, вирок судової «трійки» було виконано.

 

Тут же зазначено, що «труп розстріляного захоронено на полтавському міському кладовищі, слідів від могили не залишено». У роки Великого терору розстріли стали особливо масовими. Скажімо, у нашому архіві містяться протоколи «трійок» — так звані матеріали звітності. Хочу звернути вашу увагу на один із них: «Доводжу до вашого відома, що 1 червня 1938 року мною, згідно з вашими приписами, виконано вирок щодо 162 засуджених до вищої міри покарання — розстрілу».

 

Ви уявляєте, яку кількість людей знищили одночасно? До того ж, не забувайте, масово знищували людей і в період фашистської окупації Полтави у 1941—1943 роках — до цього періоду належать 26 тисяч одиниць зберігання (це архівні кримінальні справи щодо жандармів, а також оперативно-розшукові справи).

 

У багатьох документах містяться докази того, що на території тих же Червоних казарм, окрім усього, відбувалися масові розстріли полтавців єврейської національності. Картина була дуже страшною.

 

Згідно з протоколом допиту обвинуваченого Сергія Мірошниченка, котрий під час окупації був поліцейським, «усіх євреїв заводили в рів, де роздягали догола й чоловіків, і жінок, а потім вели під охороною в тир і розстрілювали. І так тривало цілий день».

 

Згідно зі свідченнями бранця табору «ДУЛАГ-151», що розміщувався на території тих же артскладів, Георгія Арутюнова, якому дивом вдалося вижити, «військовополонені спали на мерзлій землі, харчувалися погано... Смертність зростала. Щоденно помирали 100—150 осіб. Померлих на території табору скидали до однієї ями роздягненими догола». 

 

Як ви тепер розумієте, зовсім невипадково на території колишніх артскладів знаходять людські останки. То місце злочину «совєтів» і нацистів, — підсумовує пані Олена. — І справи з архіву СБУ є неспростовним доказом тому. На жаль, архів не систематизований і не всі документи вивчені. Їх настільки багато, що це справа не одного дня. І одній людині з усім цим не впоратися. Мають працювати й історики, краєзнавці».

«Ось у мене список розстріляних гітлерівцями 23 листопада 1941 року, у ньому 311 прізвищ — і це тільки ті, що відомі. А от на фотознімку моя бабуся — це остання передвоєнна світлина, — показує Олександра Супряженко. — Розумієте, наше завдання просте — відновити історичну справедливість.

 

Дуже важливо встановити межі території, скропленої кров’ю загиблих, у яких відібрали життя, а тепер намагаються відібрати ще й пам’ять про них. Що ми зробили за цей час? Ініціювали розвідку двох пошукових груп, які з великою точністю виявили місця поховань. Останні дослідження — повітряна й наземна фототеодолітна зйомка.

 

Ми знайшли в Національному архіві США зйомки нашої місцевості, здійснені льотчиками-розвідниками Люфтваффе в 1941—1943 роках, потім зробили такі ж знімки цієї місцевості сьогодні. І наклавши їх один на один, визначили ці ареали, де з великою ймовірністю і є місця масових поховань.

 

Тобто тепер ми точно знаємо про місцезнаходження того рову, де фашисти розстрілювали мирних жителів. А от бранців табору для військовополонених, бараки якого збереглися дотепер (до слова, побудовані вони були під час епідемії холери в Полтаві — там лікували хворих на неї), ховали просто в ровах, що були викопані поряд.

 

Зараз, коли ми загалом визначили ці місця, пошукова група, якщо це потрібно, може продовжити вже точкові пошуки. Але відповідальність за них тепер має взяти на себе міська влада. Хоча, у принципі, й цього цілком достатньо. Ми проаналізували масу архівних даних як в Україні, так і в інших країнах і всі ці документи передали консультативній раді з питань охорони культурної спадщини Полтавської облдержадміністрації.

 

Бо вважаємо, що ця земля має одержати статус нововиявленого об’єкта історичної культурної спадщини. Хоч увесь час стикаємося з упертим небажанням вирішувати це питання. І що цікаво? Нам говорять, що ми не надали жодних доказових матеріалів. Це більш ніж дивно.

 

Бо я навіть не знаю, які іще матеріали потрібно надати. Повторюю: у місцевої влади немає бажання в усьому розібратися. Але воно має виникнути. Бо навіщо місту наживати неслави? Та й хто захоче жити в новобудовах, зведених на кістках наших предків? Сьогодні у влади є можливість зробити щось добре, показати, що ми у змозі пам’ятати й шанувати жертв не лише нинішньої, а й минулої війни».

 

У боротьбі за історичну справедливість Олександру підтримує її донька Анастасія, котра закінчила Сорбонну. Дівчина говорить, що мала можливість спостерігати, як трепетно ставляться до вшанування пам’яті загиблих у всьому світі, тож те, з чим зіткнулася в Полтаві, її, м’яко кажучи, дивує.

 

«Мають бути місця пам’яті, які визначають, хто ми, — переконана Настя. — Аби те, що пережили наші предки, більше не повторювалося, аби діти, молоді люди мали змогу вшанувати пам’ять безневинно вбитих, перейнятися їхньою долею, помолитися за упокій їхніх душ, полюбити місце, де вони живуть».

 

Олександра й Анастасія вважають, що в ідеалі на території, про яку йдеться, має бути парк із галявинами, де можна було б посидіти й почитати книгу, із доріжками чи алеями, які б приводили до якихось маленьких пам’ятних зон, можливо, з інформаційними стендами, де пояснювалося б, які трагічні події тут відбувалися.

 

«Там має бути стіна плачу, меморіальний комплекс. А ще мають тихо шуміти дерева, оберігаючи вічний спокій тих, хто загинув мученицькою смертю. Як можна звести на тій території житлові будинки?» — дивується Олена Євдокимова.