Британські мистецтвознавці Марк Ґетлейн й Аннабель Говард починають свою розповідь про одного з метрів сюрреалізму так: «Рене Маґрітт зображував непоясненні події, наче найзвичайнішу річ у світі» (Арт-візіонери. – Х.: Віват, 2018).
Коли розглядаєш графічну історію Ростислава Попського «Там, де блукають сни» (К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА) – мимоволі спливає порівняння українця з бельгійцем: усі його міражі також цілком звичні.
Як реальні – сни.
Як сни Далі чи Ван Ґоґа, цитати з котрих неважко відчитати у цих «дитячих» малюнках.
Можна назвати це демонстрацією ерудиції, а можна – тонкою роботою із зоровою пам’яттю маленького глядача-читача. Подорослішає, зіткнеться зі славетним полотнами і – радісно «впізнає».
Книжка «про сни» – фройдистська за визначенням. Хлопчик-персонаж, мандруючи сновидіннями ровесників, найчастіше стикається із мріями про успіх: особистісний (сон про день народження), творчий (про диригування оркестром), суспільний (про рівність із дорослими діловими дядьками-котиськами).
І все це – ще й просто добрий живопис: танок кольорів, боріння ракурсів, мерехтіння деталей. Навіть авторський підпис на обкладинці пульсує-підморгує.
Власного сну Хлопчика у цій книжці ми не бачимо, бо його відтворено у попередній: «Мене забули на Місяці» (2018). Зоряна пригода з класичною ностальгією про «траву у дома».
До речі, той Дім у Попського спроєктовано явно за фантазією Гауді – те саме ненав’язливе зазнайомлення малого читальника зі світовими іконами (тут ще й ілюстрація-ремінісценція на перший Армстронгів крок на Місяці).
Звісно, книжки Попського – і про Керрола теж, адже реальність «Аліси» також сновидна. Судячи з динаміки зростання його майстерности, невдовзі можемо дістати й «Алісу» Попського, котра наперед заповідається на успіх.
А тим часом вийшли ще дві візуальні версії славетного твору. Видавництво «Богдан» продовжило власну серію «Ілюстрації Артура Рекхема» трьома випусками, поміж яких й «Алісині пригоди у Дивокраї», по виході котрих 1907 року Рекхем й увійшов до канону класиків англійської книжкової ілюстрації.
Та публікація для британців, звиклих до аскетичного вікторіанського стилю в усьому, включно з книжковими «картинками», стала шоком.
Тернопільський «рекхемівський» проєкт – поваги гідний просвітницький чин. Бо нині без тої «Аліси» годі достеменно осягнути феномен цілої епохи сецесії.
Тепер, гортаючи «Богданівську» серію, можемо збагнути й одкровення режисера Гільєрмо Дель Торе про те, що його фільм «Лабіринт Фавна» (2006) наснажений Рекхемом.
Стрічка номінувалася на тогорічного «Оскара», що вже є формою успіху, хоч головну кіновідзнаку Дель Торе здобув пізніше, за «Форму води» (2018).
Рекхем непроминальний і для нинішніх ілюстраторів, хтось від нього відштовхується, заперечуючи власною графічною манерою, а хтось адаптує під себе, аж до прямого наслідування, як-от Євгенія Чистотіна у виданні «Пригоди Аліси в Дивокраї» (Х.: Віват, 2015), де навіть жести скопійовано – у сюжеті з картковою віхолою чи у сутичці кухарки з Герцогинею.
Сама Аліса у Чистотіної – чистісінька Барбі (хтозна, може, й Рекхемів образ відповідав тогочасному уявленню про «барбі»?).
А от Аліса Євгенії Гапчинської (Х.: Фоліо, 2012) – це вже провідний ФБ-стиль «котики-собачки», тож і вийшла вона у художниці якась… дурненька.
Можливо, таке моє нашорошення супроти кітчевої інтерпретації, сформоване Владиславом Єрком, чия «Аліса в Країні Див» (К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2001) стала першим візуальним відкриттям Керрола в незалежній Україні. Першим-вершинним, що засвідчило лавреатсво у тогорічному рейтингу «Книжка року».
Зрештою, Єркові ілюстрації лишаються актуально-впливовими до нині: напругою заголовних «гравюр», таємничим мерехтінням форзаців, шляхетною сепією текстового супроводу, вигадливістю мізансцен і сміливістю прочитання Керролового слова.
Зрештою, серед уже наявних в українському читацькому просторі інтерпретацій не обійти «Алісу» пензля французької художниці Ребекки Дотремер (К.: Махаон-Україна, 2011).
Як і багато хто – від Рекхема починаючи, – вона перемежовує густо-кольорові сторінкові картини гуашшю повітряно-прозорими начерками витонченим пером.
Магнетичні очі, незабутні жести, акцентовані емоції. Повноправні портрети і сценки-інсталяції, що часом випромінюють атмосферу старих голландців з їхніми затишними інтер’єрами, а часом – сни сюрреалістів.
Авжеж-авжеж, Керрол і Далі-Маґрітт-ДеКіріко – родичі, чи не так?
Друга сьогорічна з’ява мальованої «Аліси» – від художниці Галі Зінько. Ілюструючи перед тим «Дивокрай» (2018), вона лишила героїні лише чорно-білі шати, що увиразнювало її інакшість посеред фієсти кольорів.
Як замислитися, то це була метафора прісно-сірого «здорового глузду» на життєвому святі.
У другій своїй мандрівці Аліса набула природніх барв, тобто стала «своєю» у Задзеркаллі, котре – направду – завжди з нами.
Лишається у пам’яті й Білий Кролик (він же, у варіанті перекладача Валентина Корнієнка, Солоний Заєць) очима Зінько: не лише той тепло-пухнастий згусток мікрокосму з обкладинки, а й те, як художниця ексклюзивно поміж усіх-всіх ілюстраторів відтворила головну характеристику персонажа – його бездумний поспіх.
Кролик-Заєць, що мчить стрімголов, присутній, мабуть, у кожній графічній інтерпретації (у Єрка, приміром, він устигає на бігу ще й у «мобілку» говорити). Зінько фіксує лише розмитий промельк його тіні на пікніковому килимкові.
Обидві «нові» українські «Аліси» — у переданні згаданого В.Клименка. У післямові до тернопільської книжки він розмірковує про засадничу неперекладність Керролових текстів.
Вихід бачить такий: «Може, справу врятує збірний образ «Аліси», «зліплений» з багатьох українських її версій, кожна з яких випинатиме риси первотвору, злегковажені в решті?». Те саме стосується й ілюстративних варіацій.
