Замовчувати та фальсифікувати історію, як намагалися за часів СРСР, — справа марна й безперспективна.
Архівних матеріалів, які мають відповіді на багато непростих питань, назбиралося в репресивних органах УРСР чимало.
Настав час зібрати їх в одному місці — Архіві національної пам’яті, як це вже давно зробили в країнах, що стали на рейки демократичного розвитку.
Наш Галузевий державний архів Українського інституту національної пам’яті відзначив у червні першу річницю.
Це наразі лише приміщення, яке потребує реконструкції, i тільки згодом воно буде заповнюватися документами.
Архіви — це те, що допоможе зрозуміти наш спільний біль, спільні перемоги та об’єднатися заради майбутнього нашої країни.
Про історію створення та насущні проблеми Архіву національної пам’яті спеціально для «УМ» розповів його директор — архівіст, історик Ігор Кулик.
«Поки архіви закриті — таємна поліція жива»
— Пане Ігорю, чия була ідея створення Архіву національної пам’яті?
— Ця ідея належить не Україні. Такі архіви почали створювати з 1989 року, і «першопрохідцем» стала Німеччина. Тоді у НДР місцева громадськість за допомогою ненасильницького спротиву зайняла місцеві відділення «Штазі» (міністерство держбезпеки, девізом якого було: «Неважливої інформації не існує». — Ред.) — у кабінетах, сховищах люди знаходили справи.
І саме в той революційний час однією з вимог громадськості було збереження цих архівів і надання до них максимально широкого доступу. До речі, тоді в Німеччині переважна більшість політиків виступала... проти збереження цих документів. Вони говорили ті речі, які зараз намагаються нав’язати українцям: мовляв, відкриття цих документів може призвести до якоїсь братовбивчої війни — люди почнуть шукати, хто кого «здав», мстити їхнiм нащадкам...
За Німеччиною всі країни Центральної та Східної Європи, які обрали демократичний шлях розвитку, створили такі інституції в себе. Це навіть стало своєрідним маркером: у який бік рухається країна. Бо коли ми говоримо про Румунію, Польщу, Чехію, Німеччину, Словенію, Словаччину, країни Балтії — всі вони мають спецзакон, який регулює питання доступу до цих документів.
І всі ці країни мають спеціальну установу, де зібрані такі документи. Натомість в Україні ситуація залишається такою, як і була десятиліття тому, — доступ до архівів хоч і відкритий, але документи зберігаються в уже сучасних спецслужбах. А це ніщо інше як продовження традиції Радянського Союзу.
Повністю закритими від громадськості є архіви Росії, Білорусі, всіх азійських країн, що були у складі СРСР, — вони є авторитарними за своєю суттю. Мені подобається теза нинішнього керівника Архіву «Штазі» Роланда Яна: «Поки архіви закриті — таємна поліція жива».
— А коли в Україні виникла ідея створення установи?
— У нас прагнення поновити європейський досвід і створити архів нацпам’яті з’явилося після Помаранчевої революції. Володимир В’ятрович який тоді очолював архіви СБУ, був одним із адептів ідеї про те, щоб історичні документи забрати з СБУ та інших репресивних органів (міліції, прокуратури, прикордонників, служби зовнішньої розвідки) і створити АНП. На той час, на жаль, це було політично неможливо через різні обставини. Тож ми цю ідею почали розвивати далі: розробляли різні концепції, проводили активні кампанії.
Зрештою все це вилилося в те, що у 2015 році ми мали чотири декомунізаційні закони, один з яких — про доступ до архівів репресивних органів, у якому передбачено створення окремого архіву як цивільної установи. І від моменту прийняття цього закону — абсолютно все відкрито для всіх. Передбачав закон і передачу всього масиву документів за два роки до АНП.
Сказати, що все було виконано на сто відсотків, я б не наважився, бо, з одного боку, доступ ніби є, але, крім архіву СБУ, про інші архіви знає значно менше людей і ними менше користуються. Та й достеменно ми не знаємо, що є в тих архівах. Тож кінцева мета Архіву національної пам’яті — зібрати в себе всі документи й надати до них безкоштовний вільний доступ — поки що в процесі виконання.
«Ми «зависли» зі створенням Архіву»
— Чи є зараз у вас в наявності хоч якась кількість архівних матеріалів?
— На сьогоднішній день у нас немає жодного «живого» документа, ми маємо лише приміщення, яке розташоване на вул. Пухівська. Нещодавно ми проводили там екскурсію й показували, в якому стані це приміщення, де і що має бути, тобто яким хочемо його бачити. При достатньому фінансуванні за два роки ми можемо провести всі необхідні роботи.
На жаль, через епідемію коронавірусу Верховна Рада забрала в Архіву майже 58 млн грн на перший етап реконструкції приміщення. Тож поки що ми «зависли» зі створенням Архіву... Але налаштовані боротися за повернення грошей.
Приміщення на Пухівській ми отримали в червні минулого року — це половина корпусу на території Банкнотно-монетного двору Нацбанку України, що на столичній Троєщині. Площа майбутнього Архіву
— 11 тис. кв. метрів.
За рік, крім великого шматка роботи, пов’язаного з реконструкцією приміщення, ми в травні відкрили Консультаційний центр iз пошуку інформації про репресованих і вже маємо більше тисячі звернень. Звертаються літні люди, котрим за вісімдесят і які ніколи й нікуди не писали з приводу своїх зниклих рідних, i максимум, що в них є, це довідка про реабілітацію. Приходять звернення i від молодих українців, які хочуть дізнатися правду про своїх репресованих родичів. Дуже багато звернень отримуємо, до речі, зі сходу та півдня.
— Чи боїтеся зустріти спротив від структур щодо передачі вам архівних матеріалів?
— По-перше, вони зобов’язані передати документи, бо цього вимагає закон. Наскільки вони мають таке бажання? Найвідкритішим є архів СБУ, а ось інші через свою консервативнiсть більше схильні «своє» зберігати в себе, бо ж раптом воно їм згодиться... Очевидно, що цей момент нам доведеться долати.
Ну і ще один важливий пункт: наскільки ці архіви готові в технічному плані (опрацьовані) для передачі нам. І ось тут буде найбільша проблема, бо через різні обставини архіви дуже мало в цьому плані роблять, і не тому, що вони не хочуть. Наприклад, архів МВС, який є найбільшим (містить близько 2,5 мільйона справ), у столиці обслуговує лише близько десяти працівників, а в регіонах — по одному-два, максимум чотири-п’ять осіб.
А крім історичних документів, у них ще є архіви часів незалежної України. Не слід забувати про велику плинність кадрів працівників архівної справи через малі зарплати. Але ми готові допомагати архівним працівникам проводити облік документів, щоб у подальшому приймати ці матеріали й продовжувати разом їх упорядковувати. Бо досвід архівів «Штазі» та польського (де найбільша кількість працівників — вісімсот архівістів), свідчить: незважаючи на те, скільки років минуло, процес обліку, впорядкування цих документів триватиме роками.
«Йдеться про чотири мільйони справ»
— Ви згадували про «архівний закон». Що він передбачає?
— Закон «Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917—1991 років» передбачає те, що ми маємо зібрати в цивільній установі — Галузевому державному архіві Українського інституту національної пам’яті (саме така офіційна назва нашої установи) — оригінали документів репресивних органів. Причому це не лише справи на репресованих і довідки про реабілітацію, це абсолютно всі документи всіх органів, які в законі перераховані на цілій сторінці.
Тобто це всі оперативні справи: співробітників, агентів, штатних та позаштатних працівників; справи реабілітованих і не реабілітованих; це все діловодство — документація, яка велася в межах того чи іншого підрозділу. Також нам будуть передані картки грошового забезпечення співробітників. Тобто весь масив документів, який був свого часу створений і зберігався у репресивних органах.
Крім відомого архіву СБУ, це ще архіви Служби зовнішньої розвідки, радянської міліції, прикордонників, служби виконання покарань, юстиції, судів, прокуратури, частково архів Міністерства оборони (особісти і т.п.). Тобто архіви органів, які так чи інакше чинили тиск на людину.
Це все з часом має бути в нас. Попередньо, за приблизними підрахунками, йдеться про... чотири мільйони справ. Мало це чи багато? Якщо скопом звалити всі ці справи, то це було б два під’їзди дев’ятиповерхівки, завалені паперами. Якщо порівнювати з іншими архівами, то приблизно така ж кількість документів є в польських та німецьких архівах.
Але порівнювати складно, бо в нас радянський принцип підрахунку — за кількістю справ, а в Європі інший — справи рахуються в кілометрах, приклавши одну до одної. Наприклад, у нас справа про розкуркулення може бути на двадцять сторінок, а групові справи типу «Весна» можуть сягати й трьохсот сторінок.
Ми прогнозуємо, що наш архів буде одним із найбільших серед аналогічних у Центральній та Східній Європі. І я не виключаю, що рано чи пізно нам вдасться привезти документи з інших країн, де українці відбували покарання, — Казахстану, Узбекистану... Щоб люди не писали й не їхали туди, а могли «на місці» ознайомитися зі справами своїх рідних.
— А яка кількість працівників наразі у вашому штаті?
— У нас зараз передбачено лише тридцять штатних одиниць. Натомість, коли планували роботу в новому приміщенні, то розраховували на сто п’ятдесят працівників. Адже в перспективі хочемо збільшити корисну площу нашого приміщення до сімнадцяти тисяч «квадратів». Треба зробити обов’язково найсучаснішу систему протипожежного захисту, відеоспостереження, систему кондиціонування.
Ми б хотіли, щоб, коли створимо Архів національної пам’яті, в Україні стала більш престижною робота архівіста, щоб люди йшли у професію, бо знали, що ця сфера модернізується, стає цікавішою і в ній є перспективи і майбутнє.
— Чи є в планах оцифрування документів після їх фізичного отримання у ваш архів?
— Безумовно! Наше завдання це зробити. Хоча я розумію, що насправді оцифрувати увесь масив документів — нереально, та й потреби в тому немає. Значна частина з цих документів — це справи репресованих, які цікаві, насправді, передувсім їхнім родичам. Тож їх потрібно оцифровувати хіба що після заяви людей. Тобто хочемо зробити так, щоб приїзд в Архів був крайньою точкою. Ідеальним є варіант, коли люди спершу переглянуть максимум інформації на нашому сайті, а вже потім вирішуватимуть питання щодо необхідності приїзду безпосередньо в читальну залу Архіву.
