2007 року колумніст-фрілансер поважної ірландської щоденки The Irish Examiner Кевін Баррі випустив збірку оповідань.
Книжка здобулася на невеличку премію для початківців.
То був маленький успіх, що виявився потужним детонатором.
Автор раптом усвідомив, що він є «одним із тих монстрів, що на 99% складаються з найчистішого Еґо» — тобто украй залежним від читацьких настроїв літератом, для якого щастя-мета фокусується у точці жаданого отримання Нобелівки.
Тож Баррі кидає усі справи, купує трейлер й оселяється в полі за містом, де у півріч2011-го «Місто Боуган» виходить друком і наступного року здобувається на Літературну премію Європейського Союзу, якою позначають нові письменницькі перспективи.
А вже 2013-го роман відзначено однією з найбільших світових нагород — Дублінською премією, де «Боуган» обійшов новинки Муракамі й Уельбека.
2019-го лондонська служба ВВС попросила письменників та критиків назвати 100 романів, що вплинули на їхнє життя. В підсумковій номінації «Пригоди» фігурує «Місто Боуган» — поруч «Айвенго» Вальтера Скотта, «Володаря перстенів» Джона Толкіна й «По кому подзвін» Гемінґвея. Тоді ж, тобто торік, роман Кевіна Баррі вийшов у львівській «Астролябії» у доброму перекладі Ярослави Стріхи.
«Місто Боуган» — типова антиутопія у декораціях ґанґстерського бойовика. Жанровий вибір цілком свідомий для письменника-мисливця за успіхом. Авжеж, антиутопія — третій кит, на якому тримається бестселерний світ (разом із детективом та мелодрамою). На звороті українського видання приміщено оцінку ірландського газетяра: «Сюжети і персонажі — з «Шаленого Макса» і «Банд Нью-Йорка».
Все так, хіба що подовжити порівняння «Хрещеним батьком» Копполи та «Доґвіллєм» фон Трієра. Та й зробити одне важливе застереження: Коппола й Скорсезе — то переважно раціональна історія; Тарантіно і фон Трієр — акцентована емоційна рефлексія. А емоція — мати масової свідомости.
Оскільки Баррі націлений саме на прихильність масової читацької авдиторії, він не шкодує емоційних інґредієнтів — навіть у пейзажних описах: «І все таке понуре, як буває тільки на заході Ірландії... Грудневий ранок. Жалюгідний, мов закуток пекла... При узбіччі діамантами виблискували биті пляшки — боуганські коштовності».
Проте наш автор не спостерігач-ретранслятор. Його цікавлять не наслідки, а причини. Більше за те: чи можна і як тими причинами управляти?
Що, приміром, робити ватажкові, коли його безвідмовна «права рука», що досі по-бандитському безжурно «дихав теперішньою миттю», раптом віднаходить у своїй невеличкій голові дошкульний сумнів і довірливо звіряється босові: «Не скажу, що мені заєбісь, містере Г., якщо можна з вами по чесноку».
Як чинити з підлеглим, що вислизає з-під твоєї влади? Авжеж, вбити — адміністративно, метафорично чи й фізично. Хрещений батько Боугана банально вбиває найвідданішого й найвправнішого помічника.
Так, «Місто Боуган» — роман про владу. А вона однаково невблаганна чи то до володаря електорату, чи до кумира читачів або головаря банди. Зрада завжди чатує, її можна лише відтермінувати — маніпуляціями.
Головні персонажі роману — передовсім маніпулятори. Топ-маніпулятори. Як-от мати очільника Гарнеттових Стиляг — біблійного віку, проте ще міцна на глибоку аналітику та миттєві реакції бабуся, котру всі звуть Манюня.
Як комунікатор-політтехнолог Менніган, теж політбюровського віку, якого сягнув саме завдяки своєму фахові: коли середній вік твого соціуму крутиться навколо цифри двадцять, «прожити довге життя — це свідоме рішення».
Схожа на Андерсенову Ґерду відморожена ніндзя Дженні — маніпуляторка за означенням, бо правдива жінка. А ватажок криміналу Гарнетт — маніпулятор за посадовими обов’язками, бо без професійного уміння пудрити мізки навряд чи просидів би на бандитському вулкані десять років.
Тож ретельно дбає про вшанування «меморіалів загиблим різунам із північних легенд» і стежить, аби «Боуганська цвіль була сильніша за кров». Не кажучи про преференції тамтим тітушкам, «що блукали містом і розносили дивний безіменний страх».
Романний оповідач — наратор, як кажуть нині — тримає маленький відеосалон; він антиквар ностальгійних артефактів, продавець пам’яті. Цей зовні неприкметний чоловічок добре розуміє, що пам’ять є чільним гвинтиком маніпуляцій, а традиції — то скам’яніла пам’ять.
Ось тут і з’являється тінь Гемінґвея. Либонь, не випадково у повище згаданому опитуванні ВВС «Місто Боуган» та «По кому подзвін» (1940) опинилися поряд.
В американському романі також є хранителька пам’яти, іспанка Пілар, котра часом подібна до ірландського власника кіноархіву. Саме вона нагадує зворохобленим республіканським партизанам, що справжня революція не скасовує людської моралі.
Її «не вбивай людей щодня, Пабло» — Кассандрова пересторога фанатикам, з політтехнологічними включно. Її також непокоїть неконтрольоване поширення «боуганської цвілі»: «Ніби отруїлися гнилою рибою», — згадує вона суд Лінча, влаштований революціонерами.
Те судилище перевищує безглуздою жорстокістю — принаймні не поступається — «червоному теророві» російських красногвардєйців, їхніх натхненників.
Організував лінчування, себто вивільнив підсвідому ненависть молодих інфантилів, старший Пабло зі статусом «батька». «Розтуди ваших батьків!» — останні перед забиттям слова містечкового мера дона Рікарда, до котрого всі перед тим ставилися з шанобливою повагою, бо таки заслуговував на неї. Пабло — як і Гарнетт із міста Боуган — батько-маніпулятор, що експериментує зі скринькою Пандори юнацької психології.
Й під таким ракурсом ірландський роман виглядає на інверсію вершинного твору Вільяма Ґолдінга: коли у «Володарі мух» дорослі припиняють ескалацію насильства, не даючи підліткам остаточно скотитися у тваринну деградацію, дорослі «Міста Боуган» навпаки заохочують братів менших до агресії, намагаючись лише серфінгувати на хвилях ненависти.
У романі Кевіна Баррі не бракує крови, але не аж так, як у Квентіна Тарантіно; садистські прояви не поодинокі, проте не зрівняти з морочною атмосферою Ларса фон Трієра. Ближче до ірландця все-таки американець Ернест Гемінґвей. «Когось підрізали, когось зґвалтували, когось затоптали». Показово, що Баррі описав найбільш брутальне бойовисько очима фотокореспондента.
У сучасній українській літературі антиутопія є чи не найбільш витребуваним жанром. У переважній більшості — то наслідування-переспіви світових літ- та кінозразків. Але трапляються цілком конкурентні до зарубіжного рівня твори.
Коли говорити про, сказати б, «Ґолдінгову тему» — приборкування молодіжно-звіринних інстинктів, — то маємо безумовно талановитий роман Яна Валетова «Кращий вік для смерти» (Х.: Фоліо, 2017). І саме ця книжка є найбільш порівнюваною з «Містом Боуган».
Щоправда, роман Валетова здебільшого не про маніпуляції (хоч і про них також), а про виживання, як парадигму буття. Це ніби «Володар мух» узагалі без дорослого стриму — людські істоти доживають тут лише до вісімнадцятого дня народження (такий наслідок попереднього апокаліпсису, спричиненого бактеріологічною зброєю). Різне нюансування проблеми тільки увиразнює її драматично-трагедійну сутність, а заразом дозволяє глибше зануритися у світи обох письменників.
З життя інстинктів у Валетова — «це було, як самозахист. Не згадувати, не думати, не дивитися». У Баррі — це формула маніпулятора Гарнетта, нав’язувана членам банди. Фраза одного з Валетівських персонажів «Понад усе мені не подобається, що я починаю тобі довіряти. Зазвичай довіра завершується погано».
«Місто Боуган» просто переткано варіаціями на цю тему. Про ієрархічний пресинг у Валетова: «Додо згодився би втратити п’ятірку Гризуна, аби не засмучувати жрицю». У Баррі подібного рівня вассальности набагато більше. Зрештою, в обидвох романах матриця особистісних стосунків та сама: «Один на один, як на початку часів».
І ще про одне: «кращий вік для смерти» — що у Валетова, що у Баррі, — це також кращий вік для війни. Персонажі одного і другого, як замислитися, протистояли росіянам на сході у 2014 — 2015 роках. Ті українці, що тоді мали змогу сидіти по кав’ярнях Києва-Львова-Харкова-Одеси-Дніпра, мають дякувати й водночас замислитися. Авакову, як Гарнетту, вдалося на якийсь час «втихомирити добровольців» (говоримо лише про персонажів, схожих на ірландських «Стиляг»). Та романи обидвох авторів пересторожують: цей процес перманентно-нескінченний.
Коли б у фіналі Дублінської премії стикнулися «Місто Боуган» та «Кращий вік для смерти» — пофантазуймо, — невідомо, кому б її віддали. Як на мене, фіфті-фіфті.
Та для цього роман Валетова мав би вийти перекладом в англомовному світі. Здавалося б, саме для цього Українським інститутом книги започатковано програму підтримки, нібито аналогічну практиці Ґьоте-інституту, Бритіш каунсіл чи Альянс Франсез.
Та коли ви, видавець, поткнетеся до цих інституцій із пропозицією видати «їхню» книжку, найперше, що вас запитають, чи вона фігурує у пропонованих ними списках, рекомендованих до перекладу. Логічно, вони ладні фінансувати насамперед краще своє літературне надбання.
А як це відбувається у нас; тобто чому роман Яна Валетова «Кращий вік для смерти» досі не запропоновано західним видавцям із перекладацькою преференцією? Бо, як публічно заявила на відеоконференції з видавцями очільниця «експортного» відділу УІКу Б.Неборак, «наразі не маємо стратегії, будемо писати її після першого конкурсу». Овва, в усьому світі такі стратегії є, а УІК далі практикується у винаходженні велосипеду за бюджетні гроші?
Та повернімося до Кевіна Баррі. Судячи з «Вікіпедії», він просто преміальний маніяк. Усі п’ять досі виданих його книжок здобулися на якісь відзнаки, нехай і такі, що про них не знає навіть українська «Вікі». Але то все на добре, нехай.
Свіжий його роман «Нічний човен до Танжеру», поки не перекладений українською, номінувався на Букерівську премію 2019-го. Пробув лише у Довгому списку, але й те варте читацької уваги.
Звісно, за Баррі стоїть Ірландія, а за Валетовим — лише якийсь УІК. ному затворі пише «жахливий роман».
