Ірландський роман про російсько-українську війну: рецензія на «Місто Боуган» Кевіна Баррі

 

 

Що, приміром, робити ватажкові, коли його безвідмовна «права рука», що досі по-бандитському безжурно «дихав теперішньою миттю», раптом віднаходить у своїй невеличкій голові дошкульний сумнів і довірливо звіряється босові: «Не скажу, що мені заєбісь, містере Г., якщо можна з вами по чесноку».

 

Як чинити з підлеглим, що вислизає з-під твоєї влади? Авжеж, вбити — адміністративно, метафорично чи й фізично. Хрещений батько Боугана банально вбиває найвідданішого й найвправнішого помічника.

 

Так, «Місто Боуган» — роман про владу. А вона однаково невблаганна чи то до володаря електорату, чи до кумира читачів або головаря банди. Зрада завжди чатує, її можна лише відтермінувати — маніпуляціями.

 

Головні персонажі роману — передовсім маніпулятори. Топ-маніпулятори. Як-от мати очільника Гарнеттових Стиляг — біблійного віку, проте ще міцна на глибоку аналітику та миттєві реакції бабуся, котру всі звуть Манюня.

 

Як комунікатор-політтехнолог Менніган, теж політбюровського віку, якого сягнув саме завдяки своєму фахові: коли середній вік твого соціуму крутиться навколо цифри двадцять, «прожити довге життя — це свідоме рішення».

 

Схожа на Андерсенову Ґерду відморожена ніндзя Дженні — маніпуляторка за означенням, бо правдива жінка. А ватажок криміналу Гарнетт — маніпулятор за посадовими обов’язками, бо без професійного уміння пудрити мізки навряд чи просидів би на бандитському вулкані десять років.

 

Тож ретельно дбає про вшанування «меморіалів загиблим різунам із північних легенд» і стежить, аби «Боуганська цвіль була сильніша за кров». Не кажучи про преференції тамтим тітушкам, «що блукали містом і розносили дивний безіменний страх».

 

Романний оповідач — наратор, як кажуть нині — тримає маленький відеосалон; він антиквар ностальгійних артефактів, продавець пам’яті. Цей зовні неприкметний чоловічок добре розуміє, що пам’ять є чільним гвинтиком маніпуляцій, а традиції — то скам’яніла пам’ять.

 

Ось тут і з’являється тінь Гемінґвея. Либонь, не випадково у повище згаданому опитуванні ВВС «Місто Боуган» та «По кому подзвін» (1940) опинилися поряд.

 

В американському романі також є хранителька пам’яти, іспанка Пілар, котра часом подібна до ірландського власника кіноархіву. Саме вона нагадує зворохобленим республіканським партизанам, що справжня революція не скасовує людської моралі.

 

Її «не вбивай людей щодня, Пабло» — Кассандрова пересторога фанатикам, з політтехнологічними включно. Її також непокоїть неконтрольоване поширення «боуганської цвілі»: «Ніби отруїлися гнилою рибою», — згадує вона суд Лінча, влаштований революціонерами.

 

Те судилище перевищує безглуздою жорстокістю — принаймні не поступається — «червоному теророві» російських красногвардєйців, їхніх натхненників.

 

Організував лінчування, себто вивільнив підсвідому ненависть молодих інфантилів, старший Пабло зі статусом «батька». «Розтуди ваших батьків!» — останні перед забиттям слова містечкового мера дона Рікарда, до котрого всі перед тим ставилися з шанобливою повагою, бо таки заслуговував на неї. Пабло — як і Гарнетт із міста Боуган — батько-маніпулятор, що експериментує зі скринькою Пандори юнацької психології.

 

Й під таким ракурсом ірландський роман виглядає на інверсію вершинного твору Вільяма Ґолдінга: коли у «Володарі мух» дорослі припиняють ескалацію насильства, не даючи підліткам остаточно скотитися у тваринну деградацію, дорослі «Міста Боуган» навпаки заохочують братів менших до агресії, намагаючись лише серфінгувати на хвилях ненависти.

 

У романі Кевіна Баррі не бракує крови, але не аж так, як у Квентіна Тарантіно; садистські прояви не поодинокі, проте не зрівняти з морочною атмосферою Ларса фон Трієра. Ближче до ірландця все-таки американець Ернест Гемінґвей. «Когось підрізали, когось зґвалтували, когось затоптали». Показово, що Баррі описав найбільш брутальне бойовисько очима фотокореспондента.

 

У сучасній українській літературі антиутопія є чи не найбільш витребуваним жанром. У переважній більшості — то наслідування-переспіви світових літ- та кінозразків. Але трапляються цілком конкурентні до зарубіжного рівня твори.

 

Коли говорити про, сказати б, «Ґолдінгову тему» — приборкування молодіжно-звіринних інстинктів, — то маємо безумовно талановитий роман Яна Валетова «Кращий вік для смерти» (Х.: Фоліо, 2017). І саме ця книжка є найбільш порівнюваною з «Містом Боуган».

 

Щоправда, роман Валетова здебільшого не про маніпуляції (хоч і про них також), а про виживання, як парадигму буття. Це ніби «Володар мух» узагалі без дорослого стриму — людські істоти доживають тут лише до вісімнадцятого дня народження (такий наслідок попереднього апокаліпсису, спричиненого бактеріологічною зброєю). Різне нюансування проблеми тільки увиразнює її драматично-трагедійну сутність, а заразом дозволяє глибше зануритися у світи обох письменників.

 

З життя інстинктів у Валетова — «це було, як самозахист. Не згадувати, не думати, не дивитися». У Баррі — це формула маніпулятора Гарнетта, нав’язувана членам банди. Фраза одного з Валетівських персонажів «Понад усе мені не подобається, що я починаю тобі довіряти. Зазвичай довіра завершується погано».

 

«Місто Боуган» просто переткано варіаціями на цю тему. Про ієрархічний пресинг у Валетова: «Додо згодився би втратити п’ятірку Гризуна, аби не засмучувати жрицю». У Баррі подібного рівня вассальности набагато більше. Зрештою, в обидвох романах матриця особистісних стосунків та сама: «Один на один, як на початку часів».

 

І ще про одне: «кращий вік для смерти» — що у Валетова, що у Баррі, — це також кращий вік для війни. Персонажі одного і другого, як замислитися, протистояли росіянам на сході у 2014 — 2015 роках. Ті українці, що тоді мали змогу сидіти по кав’ярнях Києва-Львова-Харкова-Одеси-Дніпра, мають дякувати й водночас замислитися. Авакову, як Гарнетту, вдалося на якийсь час «втихомирити добровольців» (говоримо лише про персонажів, схожих на ірландських «Стиляг»). Та романи обидвох авторів пересторожують: цей процес перманентно-нескінченний.

 

Коли б у фіналі Дублінської премії стикнулися «Місто Боуган» та «Кращий вік для смерти» — пофантазуймо, — невідомо, кому б її віддали. Як на мене, фіфті-фіфті.

 

Та для цього роман Валетова мав би вийти перекладом в англомовному світі. Здавалося б, саме для цього Українським інститутом книги започатковано програму підтримки, нібито аналогічну практиці Ґьоте-інституту, Бритіш каунсіл чи Альянс Франсез.

 

Та коли ви, видавець, поткнетеся до цих інституцій із пропозицією видати «їхню» книжку, найперше, що вас запитають, чи вона фігурує у пропонованих ними списках, рекомендованих до перекладу. Логічно, вони ладні фінансувати насамперед краще своє літературне надбання.

 

А як це відбувається у нас; тобто чому роман Яна Валетова «Кращий вік для смерти» досі не запропоновано західним видавцям із перекладацькою преференцією? Бо, як публічно заявила на відеоконференції з видавцями очільниця «експортного» відділу УІКу Б.Неборак, «наразі не маємо стратегії, будемо писати її після першого конкурсу». Овва, в усьому світі такі стратегії є, а УІК далі практикується у винаходженні велосипеду за бюджетні гроші?

 

Та повернімося до Кевіна Баррі. Судячи з «Вікіпедії», він просто преміальний маніяк. Усі п’ять досі виданих його книжок здобулися на якісь відзнаки, нехай і такі, що про них не знає навіть українська «Вікі». Але то все на добре, нехай.