Відповідь казкарям про совковий «рай»,

Вельмишановна редакціє «України молодої»! Написати до вас змусила надрукована у вашій газеті стаття відомої української письменниці Оксани Забужко «Путіну потрібні не Крим і Донбас, а мільйони українців».

 

«Ой як було хорошо», «Спасібо партії і рідному совєтському правітєльству за заботу» — чути й зараз від «совків». Цю «заботу» я сповна відчув у голодних 1946-47 роках. Велика держава СРСР тримала державний кордон за міцним комуністичним замком.

 

Москва у «братніх» обіймах тримала після війни Польщу, Угорщину, Східну Німеччину, Румунію, Болгарію, Чехословаччину. Весь Радянський Союз був під контролем Кремля, а сьогодні Путін намагається тримати під своїм контролем колишні союзні республіки.

 

Танками й військами Союз «умиротворював» літом 1953 р. «демократичну» Німеччину, у 1956 р. така участь чекала Польщу. Згодом — Угорщину, де повстанців розстрілювали на вулицях Будапешта. А в 1968-му з танків розстрілювали мирних людей у Чехословаччині.

 

У післявоєнні роки комуністичні газети (а інших не було) розповідали про досягнення науки, техніки, мистецтва, промисловості, сільського господарства Радянського Союзу. Єдине, чого вони не помічали, — невдоволення людей жахливими умовами життя, нестачею найнеобхіднішого.

 

У 1956 р. сталося повстання у Новоросійську — повстанці штурмом узяли відділення міліції і розгромили його, спалили документи. Газети того часу подали цю подію як хуліганські витівки п’яних дебоширів.

 

Проте той факт, що до групки й справді п’яних гультіпак приєдналася ще тисяча новоросійців, замовчувався, адже це свідчило б про більш глибинні причини невдоволення мешканців міста умовами життя, місцевою владою, що й вилилося в масовий бунт, після якого кілька чоловік загинуло від вогнепальних поранень, десятки були поранені, адже на придушення бунту було кинуто прикордонні війська.

 

Подібний бунт стався і в підмосковному Подольську в червні 1957 р., і, знову ж таки, його пов’язали з п’яними хуліганами, але це лише наслідки бунтів, причини ж крилися значно глибше. 

 

Уже зовсім іншого забарвлення набуло повстання у 1959 р. у казахстанському місті Теміртау. Це була так звана «казахська Магнітка», куди за комсомольськими путівками приїжджали молоді люди з усього Радянського Союзу — понад 25 тисяч.

 

Їх розселяли в наметах, де не було ніяких нормальних умов проживання. Люди були невдоволені постійними перебоями з постачанням харчів, питної води. Але це мало турбувало партійних функціонерів, головне — виконати поставлені завдання.

 

Останньою ж краплею, так званим спусковим гачком для повстання, стало прибуття в Теміртау групи болгарських будівельників, яким надали найкращі умови, пояснивши, що до іноземців потрібно ставитися по-особливому. Коли 1 серпня 1959 р. радянські робітники прийшли на сніданок у їдальню, їх попросили зачекати, доки поїдять болгари.

 

Це обурило людей, які відмовилися виходити на роботу, почалися погроми на околицях.

 

Кілька сотень робітників розгромили їдальню, потім універмаг, кілька магазинів, почалося мародерство. Керівництво послало солдатів утихомирити натовп, проте ті відмовилися стріляти в людей.

 

Анархія тривала три дні, після чого в Теміртау ввели війська, серед яких були курсанти місцевих військових училищ. На заклик припинити бунт робітники відповіли відмовою, тоді надійшов наказ стріляти. У підсумку 11 осіб було вбито, 32 зазнали поранень, 190 осіб арештували, тисячі повсталих утекли з міста. — Ред.).

 

Невдоволення постійною брехнею у газетах і по радіо та важкими реаліями життя виливалося в народні стихійні повстання по всьому Радянському Союзу. Нова політика Хрущова нічого не змінила на краще в житті звичайних громадян.

 

Після скорочення чисельності армії тисячі військовослужбовців опинилися на вулиці, «реформи» в сільському господарстві також викликали невдоволення у селян, особливо в південних регіонах.

 

Так, у січні 1961 р. у Краснодарі, здавалося б, із незначної події виник черговий бунт: солдат, що втік у «самоволку», хотів продати на місцевому ринку шапку й чоботи, які вкрав зі складу, щоб купити щось поїсти (армія так само, як і населення, відчувала гостру нестачу продуктів).

 

Його намагався заарештувати патруль, люди стали на захист солдата, у підсумку все це вилилося у стихійний бунт, у ході якого від вогнепального поранення загинув десятикласник, який був у натовпі, що стало каталізатором до ще більшого збурення і мародерства. Смерть ні в чому не винного юнака стала поштовхом до народної стихії.

 

Не менш резонансними були події в Новочеркаську наступного, 1962 р. Країна переживала скрутні економічні часи, коли не вистачало навіть хліба, і Хрущов уперше за часи існування Російської, а згодом і радянської імперії змушений був імпортувати зерно.

 

Тоді ж було ухвалено рішення підвищити ціни на м’ясо на 30% і масло — на 25% (звісно, «по просьбам трудящіхся»). Це й стало тригером бунту, в якому взяли участь понад 5 тисяч трудового люду.

 

Для комуністичної влади ворогами були всі, хто проти неї, тож командувач Північно-Кавказького округу Плієв оголосив військову тривогу і вивів на вулиці міста танки та бронетехніку,  як це було в Будапешті і як згодом сталося в Чехословаччині.

 

Місцеве керівництво негайно запросило допомоги в Москви. У той же день у Новочеркаськ прибули Мікоян, Кириленко, Шелепін, Полянський, Ільїчов — члени ЦК КПРС. Танкістам віддали наказ стріляти по повстанцях — ті відмовились. (Генерал-лейтенант Матвій Шапошников відмовився виконувати наказ про застосування проти демонстрантів танків (за що пізніше був підданий репресіям).

 

Коли частина мітингарів увірвалася до міськкому партії, вояки внутрішніх військ відтіснили людей від будівлі й здійснили попереджувальний залп угору. Його жертвами стали дітлахи, які сиділи на деревах.

 

Далі був ще один попереджувальний залп і відкрито вогонь по натовпу, жертвами якого стали 15 людей і кілька десятків поранених. За деякими даними, солдати все ж стріляли в повітря, а вогонь по натовпу (у тому числі кулеметний) вели снайпери з дахів будинків.

 

Усього в Новочеркаську загинуло 24 особи. Тіла загиблих поховали в чужих могилах на різних кладовищах Ростовської області. Поранено щонайменше 39 людей.

 

Події в Новочеркаську ретельно замовчувалися радянським керівництвом. А в 1966-му, коли все той же генерал-лейтенант Шапошников намагався надати розголосу трагічним подіям, проти нього порушили кримінальну справу (за звинуваченням у «антирадянській пропаганді». — Ред.). 

 

Повстання виникали по всій країні — то в Бійську, то в Кіровограді, то в Муромі, Алєксандрові, Кривому Розі. У відчаї люди громили відділки міліції та будівлі місцевої влади, тим самим виказуючи невдоволення політикою та рішеннями керівної комуністичної партії, економічними умовами життя.

 

Тодішні ж газети писали, що все це справа рук п’яних хуліганів, але замовчували, що країна, яка годувала колись своїм зерном усю Європу, вимушена за золото закуповувати його в інших держав. 

 

Люди, які з ностальгією згадують Союз, чомусь забувають (та й, зрештою, звідки їм тоді було про це знати?) про ті страшні техногенні аварії, які принесли смерті та ураження сотням, тисячам військових.

 

Згадаймо хоча б загибель атомного підводного човна К-19 у 1961 р., що сталася внаслідок аварії. У 1992 р. газета «Красная звезда» опублікувала, що доля всіх 139 членів екіпажу не відома. У когось є щодо цього якісь ілюзії?

 

Ще одне лихо сталося на Тоцькому полігоні у вересні 1954 р., де під командуванням маршала Жукова 45 тисяч вояків Південно-Уральського військового округу вимушені були на собі відчути силу атомної зброї.

 

Та сама військова газета «Красная звезда» в 90-х писала, що жодної дезактивації техніки, обмундирування, зброї не проводили. Ніякого спеціального медичного обстеженням усіх учасників тих випробувань не було.

 

Засекречені й забуті, вони виживали, як могли, без жодної допомоги від комуністичної влади. З кожного взяли підписку мовчати про ті події 25 років, і кожен із тих 45 тисяч повільно й жахливо помирав, не в змозі розповісти лікарям про причини своїх страждань. 

 

І сьогодні нам хочуть нав’язати думку про те, яким чудовим було життя в Радянському Союзі, особливо молоді, яка не жила в ті часи. Якщо не вірите нашим політикам і моральним авторитетам, тоді прислухайтесь до російських.

 

Ось що писала в 2005 р. в «Новой газете» відома російська журналістка, яка вимушена була через погрози її життю виїхати за межі Росії: «Так уж был устроен Советский Союз, что на верх всплывало преимущественно дерьмо. Дерьмо трусливое и гнусное». Як показує життя, відтоді в Росії нічого не змінилося.