Кевіано: світанок постмодернізму

Декілька років тому спадкоємці Бориса Віана звернулися до Фредеріка Беґбеде з пропозицією написати передмову до чергового перевидання роману «Шумовиння днів».

 

 

Свій есей пан Беґбеде завершив метафізичною оцінкою цього твору: «Відчиняє двері до нового виміру, де земне щастя існує, навіть якщо його немає».

 

 

Власне, таке означення пасує цілій студентській революції 1968-го в Парижі. Віанове «Шумовиння днів» було однією з мелодій того здвигу.

 

Два інші літературні інструменти, які попервах вели перед, — «Ловець у житі» Селінджера та «В дорозі» Керуака, що з’явилися пізніше на чотири і вісім років відповідно.

 

Але саме вони повернули молодого читача до Віана. Автор передмови до його «Вибраних творів» (Х.: Фоліо, 1998) Олег Кузьменко зазначає: «Борис Віан... найбільш яскраво і послідовно сповідував ідеали молодіжного нонконформістського етосу. На цьому тлі написані значно пізніше книги Селінджера, Керуака виглядають дуже блідо, бо вони здебільшого говорять про ескапізм, про втечу від дійсности». А французький письменник запропонував, за визначенням Беґбеде, «безперечний шедевр: косметичне молочко, еліксир молодости. Читання «Шумовиння днів» дає змогу помолодшати».

 

Утім, із сумом пише сучасний французький романіст, «ніхто не читав «Шумовиння днів» за життя Бориса Віана... Видавництво Gallimard, не продавши накладу, опублікованого 1947 року, відмовилося друкувати наступні романи Віана... Успіх книжки посмертний і датований 1963 роком», перевиданням за чотири роки після смерти автора. Тепер диспозиція геть інша: не так давно паризька газета Le Figaro опублікувала дослідження маркетингової фірми GFK, фахово добре відомої і в Україні, рейтинг фактичних продажів книжок упродовж 2004—2012 рр. У французькому Топ-50 «Шумовиння днів» посідає 12-ту сходинку (коли відкинути «іноземців» Кристі, Цвайґа, Шекспіра та Орвелла), — вище за Ґюстава Флобера, Ромена Ґарі й Алєксандра Дюма.

 

Що це означає? На початку вищезгаданого есею Ф.Беґбеде пропонує вибрати: «Шумовиння днів» — це щось більше, ніж вогкий образ втечі часу... Що приховує така дивна назва? Старий роман, який змушують читати наших дітей у школі? Антиказку для загальмованих у своєму розвитку підлітків? Безумну історію стильного й химерного кохання? Невеличкий маніфест літератури, позбавлений глузду?».

 

Зрозуміло, що всього того є — і не потроху, а подостатку. Комусь може здатися, що й надмірно. У Віана є ніби побіжне спостереження: «Блякле третєсортне світло». Та як замислитися — у цьому сенс його життя, з літературним включно. Зневага, аж до ненависті, до всього помірковано-вторинного, дієтично-ощадливого, повільно-боязкого. Цьому письменникові пасував би герб із гаслом «Усе — або нічого». Сумнозвісний здоровий глузд зазвичай коронує носіїв такої максими на статус блазня. 

 

А що таке, загалом кажучи, молодість — як не вітальне блазнювання? «Він плюнув у повітря з викликом, аби мати розкутий вигляд... Він горлав «Хай живе свобода!» і не там, де годиться, перейшов вулицю» — і тощо, тощо. Беґбеде порівнює епатажність Віанових образів із картинами Сальвадора Далі й каже (про Віана): «Його сюрреалізм — це ще й гіперреалізм... макроскопічна фотографія».

Погляньмо крізь цю оптику на фабульний каркас «Шумовиння днів»: «Колен майже завжди був у доброму гуморі, решту часу він спав... — А що ви взагалі робите? — запитав професор. — Я вчуся розуміти життя. І кохаю Хлою». Що це, як не правдивий маніфест здорової молодості?

 

Звісно, повноцінно жити заважають пошуки грошей: «— Я проведу тебе. Мені знову треба шукати роботу. — А мені в інший бік». Авжеж, підступи долі. Та щойно налаштуєш голову на рятівний пофігізм, усе налагоджується: «— Мені потрібні гроші. — Таке трапляється досить часто, але робота оберне вас на філософа. Через три місяці ви матимете вже меншу потребу в них».

«— І чим же це завершилося? — Ну... просто настав час іти до ліжка». Хто б сумнівався. І як така книжка могла розминутися з бунтівними студентами 1968-го? За всієї її, хоч як парадоксально, еротичної цноти.

 

Фаворитом Віанового читання був так само делікатний семитомовий роман Марселя Пруста «У пошуках утраченого часу». Але Віан — це Пруст навспак; не розкошування пригадуванням, а буття поза диктатом пам’яти. У романі «Червона трава» (1950) є майже теорема цього: «— Що ти хочеш забути? — Не хочу нічого пам’ятати. Це зовсім різні речі». 

 

Та Борисові Віану таки було, що забувати. В енциклопедичному довіднику «Зарубіжні письменники» (Тернопіль: Богдан, 2005) читаємо: «Дружина Мішель постійно зраджувала В., з 1949 р. вона була коханкою Ж.-П. Сартра аж до його смерти у 1980 р.». Хтозна, чи не ця приватна драма надала такої пронизливості Віановому письму?

 

Зазирнімо ще до історії французької літератури. Перший роман Віана «Сколопендр і планктон», написаний 1944-го, видав 1946-го Ремон Кено, тоді генеральний секретар найславнішого паризького видавництва Gallimard. Через Кено Віан познайомився із Симоною де Бовуар та Жан-Полем Сартром й увійшов до кола екзистенціалістів. Попри Сартрову тінь, Кено й Віан подружилися. Власне, було би дивно, коли б цього не сталося, — настільки літературно подібними були обидва. Аж так, що обидвох цілком можна б об’єднати під збірним іменем Кевіано.

 

В українському мовопросторі Ремон Кено з’явився 2006-го книжкою «Вправи зі стилю» (Л.: Піраміда). 2013-го Юрко Позаяк додав до перевидання своїх «Шедеврів» переклади віршів Кено. 2015-го «Фоліо» випустило вершинний роман Кено «Зазі в метро», а торік «Астролябія» опублікувала найпровокативніший його твір «З жінками по-доброму не можна». Борис Віан «почався» у нас раніше: «Червона трава» опублікована у «Всесвіті» 1994-го; наступного року там же — оповідання «Дохла риба».

 

1998-го виходять «Вибрані твори» (Х.: Фоліо). Далі — майже двадцятирічний видавничий прочерк, аж поки івано-франківська «Вавилонська бібліотека» взялася заповнювати кричущу лакуну в українському читанні: «Серцедер» (2017), «Осінь в Пекіні» (2018), «Шумовиння днів» (2019).

Звісно, Віан більш знаний у нас — його раніше перекладали росіяни. До всього «Шумовиння днів» двічі талановито екранізовано: 1968-го фільм Шарля Бельмона номінувався на Венеціанського «Золотого лева» (Колена зіграв Жак Перрен), а 2013-го вийшла не менш популярна франко-бельгійська стрічка Мішеля Гондрі з Роменом Дюрісом та Одрі Тоту в головних ролях.

 

Попри сіамську спорідненість стилю Віана й Кено, їх легко розрізнити за технікою. Наприклад, так: Віан більше актор, Кено — ілюзіоніст. Коронний фокус останнього — «Вправи зі стилю» — увійшов до канону світового письменства. 99 варіантів одного й того самого банального спостереження: скандальний молодик у переповненому автобусі й випадкова зустріч із ним же за дві години потому на вулиці. Вихідна нотатка — 11 рядків. А далі бачимо лаконічний виклад на чотири рядки і півторасторінкову комедію на три дії; епізод як сон, як протокол допиту, як медичний діагноз; інтерпретації на нюх, на смак, на дотик, на погляд, на слух; варіанти у різних віршованих техніках (балада, верлібр, сонет, танка). Ось, для деґустації, початки зі вправи з англіцизмами та у пишномовності: «Усе було вандерфул. На скаї брайтово шайнив спринговий сан, софтово бловив вормовий віндик» — «Лискучо-прозорий асфальт ніжно бринів, збагачуючи етер ефемерними гудронними пахощами, що навіюють хворим на рак корозивні й занепадницькі думки про корені їхньої недуги».

 

Ця книжка з’явилася на французькому книжковому ринку 1947 року, водночас із «Шумовинням днів» Бориса Віана та «Чумою» Альбера Камю. Ще однією тогорічною літподією став у Франції ірландський роман Саллі Мари «З жінками по-доброму не можна», зухвалість котрого виходила далеко за межі найтолерантнішої політкоректності. Історія оповідана така: у перший день Дублінського повстання (1916) піввзводу революціонерів захоплюють поштамт.

 

 

Попервах усе виглядає, ніби лагідний «Великий Жовтень»: «— Хай двоє з вас підуть по ящик віскі і два-три ящики пива в найближчий паб. — А грошики? — Я випишу вам ордер на конфіскацію». І все було би просто, як в теорії — «вони б стріляли по британцях, піф-паф, і прокладали б собі дорогу до слави і пива», — якби на шляху до сяючих вершин не вигулькнула «вбиральня з написом «Пані», звідки випірнула дівчина, наче Афродита з піни» (знову те Віанове шумовиння). 

 

На той час бійці вже витурили з приміщення усіх службовців (двох, для порядку, застрелили) і занепокоїлися: чи це юне дівчисько, котрому «заманулося попісяти якраз під час нашого повстання», не є шпигункою? Один запитав прямим текстом, а «Ґерті подивилася йому просто в очі, від чого йому штрикнуло десь біля сечового міхура». Коротше, невдовзі панянка звабила по черзі більшу частину особового складу й підібралася до командира («він уже важко дихав, але остаточного плану ще не мав»). 

 

Ще коротше — еротичні фантазії геть витіснили революційні мрії. «Це загадка, — зробив серйозний висновок Мак-Кормак».

 

Ця загадка бовваніла посеред літпроцесу понад десять наступних років й відкрилася, лише тоді, як справжній автор став літературно недоторканим членом Ґонкурівської академії — містифікатором був Ремон Кено (1950-го він випустив ще й «Щоденник Саллі Мари»). 

 

Отже, «З жінками по-доброму не можна» — це, правду кажучи, роман про те саме, що й «Шумовиння днів» — про щастя молодості та про її тиранію. А ще, звісно, то є веселе підсміювання над Джеймсом Джойсом (якого Кено любив-поважав). І зроблено в такий спосіб, ніби «Улісса» відредагував інший великий ірландець — абсурдист Семюел Беккет. «Ірландський розум, як відомо, не вписується в межі картезіанської логіки», — кепкував Кено під псевдо Саллі Мари.

 

Нарешті, про «Зазі в метро» (1959). Роман також збалансовано за «Уліссовою» технологією: довжелезний день у мегаполісі, сповнений випадковими пригодами-спостереженнями. Від блискавичного, як випад д’Артаньяна, «— Що будете? Брі, камамбер? — А брі хороший? — Та ще нічого. — Тоді камамбер» — до арабески у Фройдовому дусі: «З цим мурлом, промовив він сам до себе внутрішнім голосом, як не бесідуй, він завжди мені гіпертрофує неповноцінність комплексу».

 

Так, «словесна вакханалія» (Б. Віан). «— Мені все’дно. — А мені по суті. — А у вас що, є суть?». Авжеж, «абсурдний гумор, гідний Льюїса Керрола», — як наголошує Ф. Беґбеде. Може, початки постмодернізму варто шукати саме в Алісовому Дивокраї?

 

Що ж до «Кевіано» — то це напевно світанок постмодернізму. Може, й завчасний. Зрештою постмодерн непомильно впізнав «свого»: на початку 1960-х Віан удруге ступив до літературної ріки й цього разу назавжди. І то вже були з боку читацтва «не невинні чайові, а винні, чи навіть коньячні» (Б. Віан). «Розтудийогома!» (Р. Кено).

 

Віан з Кено залюбки розважалися на руїнах модернізму: пародія, пересмішка, містифікація, іронія, сарказм — блазнювання. Це ознака не хвороби — одужання. Так сталося і у нас: на руїнах соцреалізму блазнювали Позаяк і Цибулько в поезії, Подерв’янський та Діброва у драматургії, Жолдак з Андруховичем у прозі. Й українська література одужала. Не за п’ятнадцять років, як на Заході, а за якихось п’ять — зрештою, завдяки відкритим Незалежністю перекладацьким каналам.

Можна сказати, завдяки Кевіано.