На захист русофобії: чому і хто закликає любити тих, хто знищує Україну

24.06.2020
На захист русофобії: чому і хто закликає любити тих, хто знищує Україну

Нині у світовому інформаційному просторі вживати термін «русофобія» (так само, як, скажімо, полонофобія, франкофобія, чи, боронь Боже, негрофобія) вважається мало не непристойним.
 
 
Спробуй лишень відверто проголосити себе якимось «фобом» — і відразу отримаєш хвилю звинувачень у шовінізмі, расизмі, ксенофобії...
 
 
Невипадково визначний історик член Академії наук Франції Ален Безансон, який усе своє життя присвятив аналізу генетичної єдності комунізму та нацизму, дослідженню ідеологічних і ментальних витоків російського імперіалізму в найрізноманітніших його формах — царсько-імперській, радянській і нинішній путінській, наприкінці своєї останньої книги «Свята Русь» проголошує: «Не існує жодних причин бути русофілом чи русофобом. Я не є ні тим, ні іншим».
 
Хоча вся логіка його наукових досліджень переконливо свідчить, що підстави, і то дуже вагомі, не любити росіян і сприймати їх як глобальну загрозу у мислячих людей в усьому світі є. Не так давно нинішній російський лідер Владімір Путін із неприхованою погрозою запитав: «Навіщо нам світ, якщо там не буде Росії?».
 
Хочеться відповісти йому питанням на питання: «А навіщо світові країна, яка загрожує існуванню всього людства?». Видається, що шанований французький академік просто не зважується відверто сформулювати своє ставлення до росіян та їхньої держави, побоюючись звинувачень у порушенні політичної коректності. 
 
Утiм побоюються чи навіть відверто бояться цього не лише у Франції. Так, кілька днів тому, обговорюючи можливість публікації цієї статті, автор почув від головної редакторки одного з найавторитетніших в Україні медій: «Можливо, ви маєте рацію, але матеріал iз таким заголовком ми ніколи не опублікуємо. Навіщо нам неприємності?». Отже, визнати себе русофобом у сучасному світі, зокрема в Україні — якщо й не злочин, то дуже тяжка провина. 
 
Проте великий російський письменник Лев Толстой писав ще на рубежі ХХ століття: «Почуття, яке відчували всі чеченці від малого до великого, було сильніше ненависті.
 
Це була не ненависть, а невизнання цих російських собак людьми і такі відраза, огида і подив перед безглуздою жорстокістю цих істот, що бажання винищення їх, як бажання винищення пацюків, отруйних павуків і вовків, було таким же природним почуттям, як почуття самозбереження».
 
А що, власне, змінилося за півтора століття, які минули від часів Хаджи-Мурата? Безглузда жорстокість «цих істот», так само, як і жага підкорювати сусідні народи, ніде не поділися. У них лише на додаток з’явилася технічна можливість знищити у своїй ненависті та ксенофобії ціле людство.
 
Що ж таке русофобія? Це слово має два значення — по-перше, упереджене, підозріле, неприязне, вороже ставлення до Росії та росіян, по-друге, у вужчому сенсі цього слова, страх перед Росією та російською зовнішньою політикою.
 
Щодо русофобії у першому значенні ще можуть виникати певні сумніви — хоча б тому, що упереджене, а відтак необ’єктивне ставлення до будь-чого завжди є контрпродуктивним.
 
А ось русофобія, як усвідомлення екзистенційної загрози, яку несе агресивна політика Російської держави всьому людству, а перш за все народам та країнам, що то їм зла доля накинула росіян в якості сусідів, — цілком виправдана. 
 
Найавторитетніший російський історик початку ХХ століття Михаїл Покровський відверто називав своїх співвітчизників «найбільшими розбійниками на Землі».
 
Росіяни або московіти виникли як етнічна спільнота у ХV-ХVІ століттях на території Московського князівства, яке згодом прибрало назву царства. Від самого початку цей етнос формувався на месіанський основі — на переконанні про власну унікальність та вибраність, вищість порівняно з усіма іншими народами світу, якусь особливу всесвітню місію, покладену на них чи то Богом, чи то історією.
 
Утім 500 років тому чимало народів світу були переконані у власній винятковості та вищості порівняно з усіма іншими етносами Землі. Нині ж такий архаїчний погляд на себе та на світ, окрім росіян, зберегли хіба що іранці, більшість яких і досі вважає, що їхня нація та країна мають божественну місію — нести всьому світу світло істини у вигляді шиїтської версії ісламу.
 
Вся історія Росії впродовж століть — це історія безперервних загарбницьких воєн, жорстокого захоплення, дуже часто з елементами геноциду, всіх земель та народів, до яких могла дотягтися рука московських, потім петербурзьких, а потім знову московських правителів.
 
Територія цієї держави за 500 років існування збільшилася в 50 разів! При цьому весь цей час активно створювалися та просувалися облудні міфи, що всі підкорені росіянами народи «добровільно» ввійшли до складу їхньої жорстокої та відсталої держави, що втрата незалежності й перехід під владу Москви — величезне благо для казанських татар і українців, грузинів і поляків, молдован і узбеків...
 
При цьому насправді під владу росіян часто потрапляли народи, які стояли на вищому від них рівні соціально-економічного та культурного розвитку, включення до складу Російської держави означало для цих народів деградацію.
 
Наведемо лише один приклад: у середині 50-х років ХVІІ століття, після сумнозвісної Переяславської угоди, за свідченням архідиякона Павла Алеппського, письменними були близько 85 відсотків населення напівнезалежної Гетьманщини.
 
Після двох iз половиною століть перебування у складі Московщини, згідно з матеріалами Першого (і останнього) перепису населення Російської імперії 1897 року, частка україномовних мешканців, які вміли читати та писати, зменшилася на цих землях до 16 відсотків!
 
«Місія» Росії впродовж століть кілька разів змінювалася. Після падіння Візантійської імперії 1453 року і встановлення спершу польської, а тоді турецької зверхності над Молдовою Московське князівство залишилося єдиною у світі повністю незалежною православною державою.
 
Ідеологи майбутньої імперії активно просували в суспільну свідомість московитів ідею про те, що нібито тільки православ’я є єдиним «справжнім» християнством, а представники всіх інших християнських віровизнань — єретиками.
 
Навіть православних українців та білорусів в Москві певний час не визнавали «справжніми» християнами і змушували повторно хреститися.
 
Відтак володарі Московії, самопроголошеної «третім Римом», мали нібито не лише право, а й обов’язок встановити свою владу над цілим світом. У ХІХ столітті на додачу до «православної місії» росіяни додали «слов’янську».
 
Адже Росія на середину цього століття була вже не єдиною православною, але натомість єдиною незалежною слов’янською державою у світі. Про те, що саме Росія за кілька десятиліть перед тим стала головним чинником знищення другої великої слов’янської держави — Польської — намагалися не згадувати. Відтак «історична місія» Росії віднині полягала у «визволенні» слов’ян, яке зводилося до переходу їх з-під влади німців чи турків під владу росіян.
 
Проте найбуйнішим квітом російський месіанізм розцвів у ХХ столітті, коли їхня імперія набула «червоної» форми — СРСР. Російські комуністи не приховували, що прагнуть встановити своє володарювання над цілим світом — невипадково на гербі СРСР фігурувала Земна куля з накладеними на неї серпом i молотом.
 
Крах СРСР, окрім стрімкого зниження життєвого рівня, та крах усієї соціально-економічної структури викликав у російській масовій свідомості потужний когнітивний дисонанс — росіяни втратили свою «місію», будь-яке хоч якоюсь мірою переконливе обґрунтування своєї винятковості та унікальності порівняно з іншими народами світу.
 
Твердження про якусь особливу моральність росіян дико звучать у країні, де один iз найвищих у світі рівнів корупції, найбільша в Європі кількість убивств на мільйон мешканців і сотні тисяч покинутих дітей.
 
Росія стрімко втрачає своє місце у світовій економіці. Ще 30 років тому Радянський Союз був другою економікою світу, Росія ж, за підсумками 2019 року, перемістилася за абсолютними обсягами валового внутрішнього продукту в доларовому еквіваленті з 11-го на 13-те місце у світі, пропустивши вперед крихітну Південну Корею та Австралію.
 
Москва і далі вимагає, щоб Америка «на рівних» розмовляла з нею. Але чи можливо це в принципі, якщо економіка Росії — 8 відсотків вiд економіки США, а найголовніше — Москва не має жодних економічних, технологічних, соціальних, політичних, філософських моделей, які вона могла б запропонувати як взірець народам світу? Ця кричуща суперечність між «амбіцією та амуніцією» — реальним місцем Росії в сучасному світі й російськими уявленнями про це місце — надзвичайно небезпечна. І для самих росіян, і для всього світу.
 
Позаяк Росія, на жаль, досі має один iз найбільших у світі арсеналів зброї масового ураження, здатний знищити все людство. І в міру наростання і посилення викладеної вище суперечності зростає російська агресивність — як у заявах і діях керівництва цієї країни, так і в масовій свідомості переважної більшості росіян, які підтримують агресію Кремля проти сусідніх країн і навіть звинувачують Путіна в надмірній «м’якості». 
 
Чи задумувалися ви коли-небудь, чому росіяни розповідають свої гидкі расистські анекдоти саме про чукчів? Не про якутів, бурятів, евенків, ненців чи ще якийсь із десятків народів Сибіру та Далекого Сходу, а про чукчів?
 
А рiч у тiм, що чукчі — єдиний серед усіх цих народів, який упродовж 250 років вів криваву, героїчну, нерівну боротьбу проти російських загарбників, повністю знищив кілька їхніх каральних експедицій. І врешті чукчі здобули перемогу, хоч і не повну.
 
Формально залишаючись у складі Російської імперії, вони вибороли собі право не платити ясак — натуральну данину, яку з більшості цих народів збирали хутром (пам’ятаєте всі ті «сорок соболів», які росіяни продавали в Західну Європу та на Близький Схід і якими підкупали тамтешніх можновладців), а з чукчів вимагали ікла моржів.
 
Ясак був аж ніяк не символічним — уже наприкінці ХVІІ століття грабунок нечисленних сибірських народів приносив третину всіх доходів розбійницькій Російській державі. І саме найсміливіший і найволелюбніший з усіх цих народів виявився у росіян «найтупішим».
 
Прагнення принизити та оббрехати всіх, хто чинить чи чинив спротив їхній імперській експансії, — чи не найогидніша риса російського менталітету. І невипадково на просторах російського інтернету панує переконання, що бійці за волю України 40—50-х років минулого століття, які протягом 15 років без жодної підтримки ззовні чинили героїчний опір найбільшій і найжорстокішій у світі радянській репресивній машині, були «зрадниками» та «боягузами», а їхній незламний лідер Степан Бандера мав прізвисько Сопля.
 
І ось ці наклепники та фальсифікатори вимагають від усього світу без жодних застережень прийняти їхню «версію» історії і ставитися до них iз розумінням і толерантністю. 
 
Олекса ПІДЛУЦЬКИЙ