Більшого письменницького незадоволення собою, ніж демонструє Василь Шкляр від книжки до книжки, годі пригадати у портфоліо будь-якого іншого сучасного прозаїка.
Щоразу амплітуда його експериментів виходить за межі сподіваних форм.
І навіть за межі репутаційної безпеки. Та має на те досить літературної сміливості й авторської мужності.
Слава прийшла з «Ключем» (1999) — романом, який вигулькнув на тодішньому літературному терені ніби нізвідки. Василя Шкляра знали за письменника, але що саме він досі писав, новий читач не відав: початкова його книжка «Перший сніг» (1977) вийшла ще за попереднього покоління, а публікація «Тіні сови» (1986) та «Ностальгії» (1989) припала на геть несприятливий час.
«Пєрєстройка» відкрила шлюзи імпортній прозі, яка вимила з читацького репертуару все, що в’язалося із «соцреалізмом», навіть коли той зв’язок був лише хронологічним, як от у випадку зі Шкляром. Інакше кажучи, всі, хто починав за «совєтів», утратили кредит довіри.
До всього, вибух «гласності» відозмінив літературну моду: найбажанішими для читача стали розслідувальні мотиви. А цього «старі» українські письменники просто не вміли, за винятком хіба Павла Загребельного, чий «Південний комфорт» (1984) став чи не найгучнішою книжкою на кілька років і забезпечив авторові статус «живого класика».
Сміливість Шкляревого «Ключа» не в тому, що написав твір у досі не використовуваній ним (та переважною більшістю колег) екшн-стилістиці, а через уведення до оповіданої історії містичного чинника — і то у статусі сюжетоутворюючого, — коли наличка «містика» уже була дискредитована у публічному дискурсі й уважалася не гідною уваги «серйозного» письменника.
Власне, Шкляр провокативно пішов супроти панівної навкололітературної думки і... виграв джек-пот. Минуло чотири роки по виході «Ключа», а журнал «Академія» писав, ніби про злободенну подію: «Усі дискусії про долю українського бестселера сьогодні починаються з обговорення романів саме цього автора». Так, тоді вийшло ще два романи: «Елементал» (2001) та «Кров кажана» (2002).
В «Елементалі» авторський експеримент полягав у заміні містики на блокбастерний бойовик. Вийшла, як небезпідставно значила київська газета «Столічниє новості» (2002) «потужна кон’юнктура... не менш радикальна, аніж дозволив собі поганьблений за національну нетерпимість та великодержавну зверхність Алєксєй Балабанов у своєму фільмі «Брат-2». Цей набутий літературний досвід Василь Шкляр пізніше уповні використає у другому своєму тріумфальному романі «Чорний ворон».
Назагал важко не погодитися з проникливим критиком Ярославом Голобородьком, коли він означує «Елементал» «новітньою літературною енциклопедією «ходових» і зовнішньо актуальних тем, проблем, аспектів... розрахованих на абсолютно сучасний тип (західний чи вже й український) читача-поглинача, який конче потребує художніх ефектів, спецефектів, сексефектів і надефектів, бо без них його натренована й закодована уява довго не затримується на течії сюжетного дійства» (New Ukrainian Alternative. Знакові тексти помежів’я ХХ—ХХІ століть». — Х.: Основа, 2005).
Отож, «Елементал» не став літературно пам’ятним, а лише доважком до попереднього бліцкріґу. Як писав журнал «Україна» 2003 року, «Василь Шкляр упевнено сидить на олімпі сучасної української літератури, тримаючи під пахвами зачитані до дірок «Ключ» з «Елементалом».
Не став бестселерною подією і наступний роман «Кров кажана», уперше опублікований в культовому Римаруковому журналі «Сучасність». То була спроба тотального трилеру, коли «все в цьому світі має свої прикмети й сліди», через що, звіряється оповідач-детектив, «тривога в’їлася в кожну мою волосину». Ця книжка найпотужніше заряджена містикою аж так, що український журнал «Коррєспондєнт» запитав: «Микола Гоголь наших днів?».
Запитання повисло у публічному повітрі, бо автор, здається, не врахував, що на той час найбільш споживаний — кінематографічний — трилер відійшов од непізнанного до психовмотивованого.
Тобто у масовій свідомості злягання з нечистою силою, до прикладу, вже втратило роль переконливого «пояснення» фабульних зигзагів.
Втратив на містиці, здобув на драйві. Динаміку «Крові кажана» автор посилить у «Чорному вороні» — і вразить усіх. Так само акцентує гумор, до якого ніби передано чілі (у «Крові кажана»), що далі дуже добре смакуватиме до експресіоністського «Залишенця».
«Чорний ворон» зрештою затьмарив «Ключ» (хоч той, гадаю, лишиться непроминальною міткою в історії української літератури). Тут сміливість і мужність нашого автора сягнула апогею. За великим рахунком, Василь Шкляр пішов супроти майже половини українського електорату. Актуальне до нині гасло роману «Бий комуністів і кацапів!» — спричинило рішення тодішнього президента меншості скасувати рішення Шевченківського комітету присудити «Чорному воронові» головну гуманітарну держпремію.
Роман-карикатура у найвищому розумінні цього означення; неоекспресіонізм, що викорінюється не лише з Мункового «Крику» та німецьких художників кінця 1930-х, а і з Шевченкових «Гайдамаків» (про що варто поговорити окремо). Та, попри алюзії начитаного розуму, правий критик Богдан Пастух: роман «без сумніву, буде цікавий як вченому історикові (для оживлення фактографії), так і домогосподарці, яка не хоче «підсідати» на російські серіали» (сайт Інша література, 12.11.2009).
Підсумовуючи: такого літературного експресіонізму на межі зі скочуванням у шароварну публіцистику, наше письменство тоді не знало. Василь Шкляр — це взагалі еквілібрист на дроті. Крок уліво-вправо — й відомо що. Часом зривається й він. Але у найризикованішому з літературного погляду творі — «Залишенці» — йому вдалося того уникнути.
Завдяки солідарності з позицією своїх героїв: «Бий комуністів і кацапів!». Звісно, це варто перевести у демократично-процедурну площину, але єдино можлива парадигма виживання українців від того не зміниться.
Але ось дивина: чому наступна «Маруся» (2014), за всіма літературними параметрами вища за «Чорного ворона» (включно з редукованими фразами, очищеними від «бантиків» необов’язковости), не здобулася на бодай порівняний розголос-обговорення? Тут, здається, відповідь у царині соціології. Гадаю, що поціновувачі «Марусі» голосуватимуть на виборах не так, як фанати «Чорного ворона». Ходить не про скомпрометовану «толерантність», а про елементарну медіаграмотність. Проте головний вектор «Марусі» — «перемолотити все, що тхнуло большевиками», — лишається у спадок від «Залишенця» до сьогодні.
У розлогому оповіданні «Чорне сонце», яке дало назву цілій книжці (2015), де приміщено й ранні короткі твори автора, фірмового Шкляревого експериментаторства догледіти важко. Титульна оповідка з війни 2014-го повертається до зужитої плакатності «Чорного ворона», а додана спеція містики перетворює історію (відому, до речі, з опублікованих ветеранських спогадів) мало не на кітч.
Проте у цій книжці варто звернути увагу на оті ранні твори. Як і реопубліковані 2014-го перші романи «Тінь сови» та «Ностальгія» вони дають знати, що Василь Шкляр був нонконформістом від початку. В академічній Історії української літератури ХХ століття (1998) є лише глуха згадка про В.Шкляра як про дотичного до ідейно-проблемного кола Григора Тютюнника. Справді, у того талановитого прозаїка-орієнтира є щоденниковий запис, що постулює його письмо: «Сюжет — настрій» (Щоденники і записники // Вітчизна, 1985, №11). Настрій як сюжет — це саме про всі ранні твори В.Шкляра. Схоже, цим і обмежується близкість до Г.Тютюнника. Але тепер виникає інше порівняння. З Валерієм Шевчуком.
На час написання згаданої Історії літератури В.Шевчук перебував під публікаційною забороною вже від 1969 року і це тривало десять років. Але у послабленні репресій вийшла Шевчукова збірка оповідань «Долина джерел» (1981) та роман «Дім на горі» (1983). Для Шевчука настрій теж був відправною точкою, як для Тютюнника, і навіть пунктиром оповіді. Але головне для нього — рефлексія психологічних станів, намагання осмислити їх та спробувати (для персонажів) скорегувати парадигму буття. Виборсатися.
Не маю підстав казати про прямий вплив, але ранні твори Шкляра — про те саме і в подібній інтерпретації. Хоч там як, а писання «в манері» ще вчора опального письменника — це також виклик. Сміливість і мужність.
І от після двох всеукраїнських тріумфів отримуємо роман «Троща» (Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2017). Знову радикальний експеримент. 100% «воєнні пригоди». Дещо в дусі, як на читацьку пам’ять, «У серпні сорок четвертого» вправного російського жанровика Владіміра Богомолова. Лишень усе навиворіт. Замість СМЕРШу — упівська СБ. Польові дослідження. І там, і тут — «іноді я пристоював і так напружував слух, що чув, як на вуха мені осідає дрібна роса». Можна назвати це шпигунським романом також.
Окрім улягання жанрові воєнних мемуарів, «Троща» кардинально відрізняється од стилістики «Чорного ворона» — карикатури ніц ніде немає. Оце тепер виразно війнуло Шевчуком: персонажі стали ловити себе на думці й дискутувати з нею: саморефлексії перетворюються на чи не головних «дієвців» сюжету. Внутрішні діалоги персонажів самопривабливі, й автор демонструє добре володіння різними техніками їхньої трансляції (аж до рефлексії старої щуки, «яка стомлено дивилася на зелений світ, що поволі згасав»).
«Троща» — це про знищення московськими окупантами одного з осередків українського спротиву по закінченні Другої світової війни. Обвальна військова потуга плюс енкаведистське павутиння, котрі утворюють тиск, який провіщав іще Достоєвскій: «Дійшло того стану, коли найдорожче стає тягарем».
Плюс кохання. Яке ніби бринить мелодією вітчизняного пісенного лонгселеру «Чорноморець, матінко...»: «— Тоді що таке кохання? — спитала вона. — Це босі ноги на снігу, Стефо». Але цей діалог відбувається, як сказав би Дюма, двадцять років потому. Це ще один, внутрішній, експеримент Шкляра: пов’язати в одну оповідь колись і тепер. Є тут навіть порух у бік грецької трагедії. Але... вернув на доріжку Котляревського.
«Троща» не вивищилася над досі здобутими паном Василем вершинами. Але його вершини виразно вивіщуються над ландшафтом сучасної української прози, тож цей роман безумовно вартий прочитання-обмірковування. Бодай з огляду на хитку пам’ять нинішнього електорату: «Коли я поцікавився, як йому вдалося все те запам’ятати, Жучок викотив на мене здивовані очиці: – А як інакше? Настане час, коли ми будем судити їх, і в кого тоді спитаємо?»
