Відмитися кров’ю: як жили та вмирали у штрафних підрозділах часів Другої світової війни

Займаючись пошуковою роботою часів Другої світової війни, вже давно хотів написати про військовослужбовців штрафних підрозділів.

 

 

Чому?

 

 

По-перше: командування завжди кидало їх на найважчі ділянки фронту, і саме штрафники нерідко забезпечували успіх бою, однак у повідомленнях радянського Інформбюро за роки війни жодного разу не було сказано про це.

 

По-друге: вони проходили у штрафних підрозділах жорстоке чистилище ціною свого життя, пролитої крові або ж виняткової мужності та відваги.

 

По-третє: солдати й офіцери потрапляли у штрафні підрозділи іноді за незначні порушення дисципліни і навіть за надуманими звинуваченнями, бо були неугодні командирам, мали конфлікти з ними. Зрештою, минуло вже 75 років iз Дня Перемоги над нацизмом у Європі, і, вважаю, настав час хоча б цивілізовано перепоховати штрафників, місце загибелі яких відомо. 

 

У пересічних громадян певне враження про штрафні підрозділи склалося після перегляду широковідомого фільму 

 

«Штрафбат» сценариста Едуарда Володарського та режисера Миколи Досталя. Актори прекрасно зіграли ролі своїх героїв, але кінострічка насправді далека від фронтових реалій, починаючи з того, що штрафним батальйоном не міг командувати штрафник.

 

Ні червоноармійцям, ні кримінальним злочинцям із тюрем відбувати покарання у штрафбаті не дозволяли (для них існували штрафні роти). Політичних ув’язнених узагалі не направляли на війну як неблагонадійних.

Штрафні підрозділи формувалися відповідно до наказу народного комісара оборони СРСР від 28.07.1942 № 227 «Про зміцнення дисципліни і порядку у Червоній Армії та заборону самовільного відступу з бойових позицій», відомого у народі як «Ні кроку назад!». Його метою було підвищення стійкості армії, оскільки країна стояла перед реальною загрозою поневолення нацистською Німеччиною.

 

Цим же наказом були сформовані добре озброєні загороджувальні загони чисельністю до 200 осіб, їх виставляли в тилу штрафних підрозділів для розстрілу на місці тих, хто наважився відступати. Вони проіснували до листопада 1944-го, а штрафні підрозділи — до травня 1945 року. 

 

Вони поділялися на штрафні батальйони, які створювалися при фронтах, і штрафні роти, які створювалися при арміях. Особовий склад штрафних батальйонів і рот підрозділявся на постійний (командний, політичний і начальницький, який командував штрафниками) і перемінний (самі штрафники).

 

Перемінний склад штрафних батальйонів формували за рахунок командного і начальницького складу (офіцерів), а рот — за рахунок рядових і молодших командирів (сержантів, старшин).

 

У штрафні підрозділи військовослужбовців направляли за порушення військової дисципліни: вияв боягузтва у бою, невиконання наказу,  дезертирство, мародерство, спекуляцію продовольством, п’янство, бійки і з багатьох інших, в тому числі й надуманих командирами, звинувачень.

 

Терміни перебування у штрафних підрозділах визначалися наступними критеріями: перше бойове поранення, перший бойовий подвиг або максимум три місяці. Після чого з військовослужбовця знімалась судимість, повертались всі нагороди і звання.

 

Водночас штрафні роти поповнювалися ув’язненими з тюрем і таборів, яким було дозволено кров’ю змити свої злочини.

 

В атаку штрафники йшли з особливою злістю і безумством, вони не кричали ні «Ура!», ні «За Сталіна!», оскільки фактично були приречені Сталіним на смерть: від куль ворога або загородзагонів. Їхні атаки супроводжувалися ревом і матом. 

 

Василь Ширченко. 

Мій земляк, уродженець селища Чоповичі Малинського району Житомирської області, Василь Степанович Ширченко ледве не потрапив до штрафної роти через особистий конфлікт iз командиром полку. 

 

Служив він у розвідці і був сміливим та відважним. На початку 1945 року в нього склався фронтовий роман iз медичним фельдшером Тетяною. На той час йому було неповних 19 років, і, щоразу йдучи в розвідку, він не знав, повернеться чи ні. Хіба ж могло зупинити хлопця те, що на молоду фельдшерку поклав око і командир полку? 

 

Наслідки не забарилися: коли командир полку дізнався про суперника, то вирішив запроторити його у штрафну роту. Але на захист Василя став старшина його підрозділу: якщо у штрафну роту направлять рядового Ширченка, то нехай відправляють і його. 

 

Командир полку скасував своє рішення, а Василь Ширченко, який на той час уже був нагороджений орденами Слави 3 і 2 ступенів, медаллю «За відвагу», продовжив відважно воювати. У березні 1945 року під час бою за населений пункт Вільхва (Польща) рядовий Ширченко, повертаючись із розвідки, був обстріляний групою фашистських автоматників.

 

Прийнявши нерівний бій, він знищив вогнем з автомата частину гітлерівців, а коли підоспіла підмога, знищив ще шістьох, а інших узяв у полон.

 

За цей подвиг командир Василя підготував подання про нагородження його орденом Слави 1 ступеня. Це давало б йому статус повного кавалера ордена Слави, що прирівнювалося до звання Героя Радянського Союзу.

 

Однак, коли подання потрапило до командира полку, той підписав нагородний лист командиру дивізії на орден Червоної Зірки. І хоча ця нагорода була вищою, повним кавалером ордена Слави Василь Ширченко не став. Імовірно, такою була помста командира полку через справи сердечні. 

 

За іронією долі, вже в мирний час колишній розвідник таки не уникнув несправедливості радянського правосуддя. Війну Василь Ширченко закінчив у Німеччині. Повернувся у рідне село, одружився.

 

Працював завідуючим тваринницькою фермою, бригадиром хмелярів. Був дуже вимогливим, але водночас і справедливим. Керівництво колгоспу побоювалось його за прямолінійність.

 

Одного разу хтось спалив хату голови місцевого колгоспу. Той чомусь запідозрив колишнього фронтовика. Можливо, таким чином голова хотів позбутися незручної для себе людини. До Ширченка прийшли з обшуком працівники міліції.

 

Й у вулику на дубі, що ріс біля хати, одразу ж «знайшли» пістолет. За незаконне зберiгання зброї (найімовірніше, підкинутої) Ширченка засудили до трьох років позбавлення волі. А повернувшись додому, перше, що зробив, — викинув усі свої нагороди в піч, продемонструвавши таким чином образу на владу за несправедливе покарання... 

А от другий герой моєї розповіді, Григорій Васильович Калініченко, уродженець Лубен Полтавської області, таки потрапив у штрафну роту. Про це мені розповів його онук, мешканець Києва Олександр Дзюба.

 

На початку війни Григорію було лише 17 років, проте він пішов добровольцем у 25-ту кадрову (комплектувалася, в основному, за рахунок місцевого населення) стрілецьку дивізію, яка дислокувалася у Лубнах. Рив окопи, брав участь у будівництві моста через річку Сула. Наприкінці серпня 1941 року фашисти захопили місто. Дивізія була розбита, а особовий склад розбігся по домівках.

 

У лютому 1942 року окупанти відправили Гришу з групою молоді для роботи у Київ. Він потрапив на хлібозавод, але через місяць разом зі своїм земляком втік додому. До Лубен добиралися пішки по залізничній колії майже місяць.

 

Його поверненню мачуха (мати померла, коли Гриші було 10 років) зовсім не була рада. Вона не любила пасинка і під час набору чергової групи молоді для роботи у Німеччині потайки здала його окупантам.

 

Працювати Григорію довелося в Польщі. Хазяїн виявився напрочуд хорошим. Два роки юнак працював на тракторі, займався різними сільськогосподарськими роботами. Наприкінці листопада 1944 року радянські війська визволили село, в якому він перебував. Його відправили в тил і мобілізували в армію — майже відразу в штрафну роту. Безперечно, головну роль зіграли його вимушені «польські заробітки».

 

Ще на засіданні фільтраційної комісії, яка розглядала справи всіх, хто працював на ворога (дарма, що не з власної волі), один офіцер обізвав Григорія зрадником.

Бойова підготовка тривала недовго, і в січні 1945 року група штрафників прибула на кордон з Німеччиною. Їх зустрічали такі ж штрафники зі словами: «Дивись, братва! Прибула чергова партія живого м’яса!».

 

Стало відомо, що вже декілька днів радянські війська не можуть взяти добре укріплені позиції ворога, а втрати особового складу дедалі ростуть. Все поле перед ворожими позиціями було всіяне тілами радянських солдатiв, яких неможливо було забрати під щільним вогнем противника. Командування вирішило кинути у бій штрафну роту кількістю понад 300 осіб.

 

Перший бій — штрафники з ревом і криками кинулися в атаку. Відразу по них був відкритий шквальний кулеметний і мінометний вогонь. Не добігши декілька десятків метрів до траншеї фашистів, бійці змушені були залягти. Для штрафників було тільки два виходи: або замерзнути на землі (стояв дуже сильний мороз), або все ж піднятися в атаку, а там уже як пощастить — можливо, й залишишся живим, нехай і пораненим. Про відступ не могло бути й мови — у спину цілилися автомати бійців загороджувального загону НКВС. Ще й хтось крикнув, що командир загинув.

 

Оцінивши ситуацію, Григорій вирішив підняти уцілілих штрафників в атаку. І частина з них таки добігла до траншеї. Зав’язався страшний рукопашний бій. Живими залишилися лише 16 осіб, серед них і Григорій. 

 

Невдовзі до штрафників прибув командуючий армією. Він подякував штрафникам за перемогу в бою, сказав, що з усіх буде знято судимість, і поцікавився, хто підняв їх в атаку. Один із хлопців показав на Григорія. Генерал оголосив, що йому присвоюється звання молодшого лейтенанта.

 

Згодом Калініченка було призначено командиром автомобільного взводу. Він дійшов до Берліна, був нагороджений медалями «За відвагу» та «За взяття Берліна». Наприкінці травня 1945 року його направили на схід — для участі у війні з Японією. У першому ж бою отримав важке поранення, і на тому його служба закінчилася.

 

У 1950 році одружився, мав одну рідну доньку і двох удочерив. Жив у Кременчуці. Працював капітаном річкового вантажного катера. Помер у 2014-м, на 91-му році життя.

І ще одну історію, пов’язану зі штрафниками, мені розповів житель міста Млинів Рівненської області Олексій Корольов, син учасника Другої світової війни, легендарного командира танкового батальйону 25 танкового корпусу Олексія Семеновича Корольова. 

 

На початку лютого 1944 року точилися жорстокі бої за Млинів. За декілька кілометрів від міста, біля хутора Гори, в атаку була кинута штрафна рота. Після бою на полі залишилося близько 150 штрафників. Місцеві жителі закопували їх там же, де вони загинули. В одному з окопів засипали землею 12 чоловік. 

 

Краєзнавець Євген Цимбалюк (нині покійний) у місцевій газеті розповів, що, за свідченнями очевидців, у сумках солдатів iз харчів була лише сушена картопля. Вочевидь, вони потерпали від голоду. У перший повоєнний рік на цьому полі посіяли пшеницю. Там, де були безіменні могили, вона була темно-зеленого кольору...

 

На превеликий жаль, і дотепер на цьому полі сіють і збирають врожаї. Мені вдалося домовитися з пошуковцями Хмельницької і Волинської областей про пошуки загиблих солдатів. Однак для цього необхідно вирішити низку організаційних питань. 

 

Вивчаючи питання про штрафні підрозділи, я дізнався про дуже багато місць поховання їхніх бійців. Зокрема, у районі села Балико-Щучинка Кагарлицького району Київської області (Букринський плацдарм) — 134 особи; біля села Кожанка Фастівського району цієї ж області — 24 особи; біля села Вернянка Липовецького району Вінницької області — 41 особа та багато інших. Їхнє життя не цінувалося тоді, їхня жертва не пошанована й досі...