Найкраще, що можна робити: як полтавське подружжя взялося вирощувати полуницю

Марина та Геннадій Хорольські (подружжя із села При­дніпрянське, що в Кобеляцькому районі) от уже 10 років вирощують полуницю на продаж.

 

 

 

«Ми робимо це тому, що з дитинства звикли працювати на землі, — пояснює пані Марина. — Свого часу мали п’ять теплиць, де вирощували помідори й огірки. Загалом наш край славився ранніми огірками ще з радянських часів — вважай, увесь населений пункт був укритий плівкою. Мої батьки не були винятком — також вирощували огірки. А нас, дітей, залучали до збирання.

 

Ми збирали їх мішками. А ще ж потрібно було вистояти в черзі біля заготівельного пункту. Виручені гроші селяни перераховували на ощадну книжку. І коли всі заощадження «згоріли», виявилося, що в декого з односельців на ощадкнижці накопичилися значні суми — 80—100 тисяч карбованців. А люди при цьому жили дуже скромно». 

Свого часу Марина й Геннадій Хорольські були працівниками культури. «Геннадій працював художнім керівником, а я — бібліотекарем, — розповідає пані Марина. — Та настали складні часи, коли працівникам культури спершу «заморозили» зарплату на пів року. Потім перевели на 0,75 відсотка ставки, далі — на 0,5 відсотка. Потрібно було на щось жити, вчити двох дітей. Тому на сімейній раді й прийняли рішення виживати самотужки».

 

Отак під тиском обставин Хорольські й стали самозайнятими особами. Відтоді самі собі, за їхніми словами, вигадують роботу. Чого тільки не перепробували: спершу мали кафе у своєму селі, потім відкрили магазинчик одягу на відстані — у місті Дніпрі. Було таке, що й саджанцями квітів торгували. Та врешті-решт зупинилися на вирощуванні полуниці.

«Іще маючи крамницю, вирішили з Геннадієм спробувати вирощувати полуницю, — пригадує пані Марина. — Поповнюючи асортимент товару, привозили до Дніпра і власноруч вирощені ягоди. Син Ростислав тоді був іще малим, проте одразу підмітив: «За вашим одягом покупці в чергу не шикуються, натомість придбати полуниці — бачте, скільки охочих!». На ту пору полуниці, до речі, були в ціні — коштували 3,5 долара за кілограм. От ми й вирішили, що такий результат вартий затрачених зусиль. Щоправда, в наступні роки ціна була різною. Періодично виникало й бажання взагалі відмовитися від вирощування цієї ягоди. Бо це дуже нелегка праця».

 

Усі жителі села Придніпрянське мають чималі наділи землі. Подружжя Хорольських своїми понад 40 сотками розпорядилося так: у невеликому садку, що біля хати, поміж виноградом та яблуньками саджає городину, а всю іншу площу в них займає цариця городу — полуниця. Обробляють її всією сім’єю вручну. І тільки на збір ягід запрошують на підмогу односельців, а ще допомагають родичі, бо самотужки зібрати врожай просто неможливо.

 

На своєму подвір’ї Хорольські створили справжній рай — воно просто потопає у квітах. У затишній альтанці пані Марина пригощає нас смачними рум’яними пиріжками з полуницями та ароматним полуничним компотом. Насоло­джуємося й смаком привабливих на вигляд і напрочуд солодких ягід тільки-но з городу. 

 

«Досить довго експериментували з сортами, — тим часом продовжує свою розповідь гостинна господиня. — От, скажімо, був у нас такий сорт Полка. Ягода дуже смачна, солодка. Однак тільки перші два роки мала великий розмір, а потім перевелася: кущики були просто обсипані ягодами, але ж дрібними. Тож ми її прибрали з городу. Після всіх експериментів урешті-решт зупинилися на двох основних сортах. Оці ягоди з тупими «носиками» належать до виведеного голландськими селекціонерами сорту Ельсанта, а «гостроносі» — до сорту Симфонія шотландської селекції. Нам важливо було підібрати такі з них, які б відповідали нашим очікуванням щодо врожайності, смакових якостей, зберігання та транспортування, а окрім того, одночасно не плодоносили, щоб легше було збувати продукцію. От ми цього й добилися. Сорт Ельсанта більш ранній. Аби кущики полуниці цього сорту зацвіли якомога раніше і, відповідно, раніше дали урожай, уже в березні накриваємо їх агроволокном. У підсумку, перші ягоди цьогоріч самі спробували 1 травня. А 6 травня продали першу партію полуниць. До речі, маємо й ремонтантний сорт Королева Єлизавета. Та, оскільки ягоди цього сорту не надто смачні, вирощуємо його тільки для того, аби й восени згадати смак полуниці». 

 

Особистий рекорд Марини — 78 кілограмів зібраних за вечір полуниць.

Зараз урожай ягід сорту Ельсанта вже йде на спад. Зате сорт Симфонія тільки нарощує обсяги.

 

«У попередні роки сезон полуниць у нас завершувався 20—22 червня, а цього року, схоже, протримається до кінця місяця, — прогнозує Марина Хорольська. — Через холодну весну ягоди довго не спіли: зав’язалися й навіть почервоніли з одного боку, а з іншого — були зеленими. Тож ми проходили міжряддями й перевертали перші ягоди, щоб вони і з іншого боку сонце побачили. Уперше за 10 років перший урожай збирали в курточках — настільки було прохолодно».

 

Нині ж, коли нарешті маємо справжню літню погоду, ягоди почали спіти масово. Тож тепер Хорольські чимало часу проводять «на колесах»: возять продавати їх на ринок до Дніпра, оскільки це значно ближче, ніж до Полтави. Там подружжя вже має багато постійних клієнтів, які добре знають їхню продукцію, давно полюбили її, тож замовляють наперед.

 

«Коли збираємося до Дніпра, то прикидаємо, скільки кому потрібно полуниць. Тобто довго не стоїмо на ринку. Тільки іноді, якщо ягід дуже вже багато, доводиться здавати їх посередникам. Та все одно це значно вигідніше, аніж, скажімо, продавати їх у своєму селі. Наприклад, минулого літа ціна на полуниці у Дніпрі становила 35 гривень за кілограм, а вдома їх забрали б лише по 11 гривень за кілограм, — порівнює Геннадій Хорольський. — Цього літа ціна на дніпровському ринку досі тримається на рівні 60 гривень за кілограм. Звісно, коли пропозиція зросте, вона падатиме. Хоча наприкінці сезону полуниць, коли ранні сорти вже відійдуть, знову підвищиться». 

 

Оскільки полуниця належить до вологолюбних культур, Хорольські використовують автоматичний крапельний полив. На запитання, чи дороге це задоволення, пан Геннадій відповідає: «От цьогоріч я поклав три кілометри щілинної стрічки, до того ж купував крани, труби тощо — загалом у 5—6 тисяч гривень можна вкластися, якщо зволожувати отаку площу, як у нас. Хоч цього літа крапельне зрошення викори­стовував усього пару разів, оскільки було достатньо дощів». 

 

Міжряддя подружжя мульчує соломою — це захищає ґрунт від висихання, а також розгулу бур’янів, викликає стійкість культури до хвороб та шкідників. До того ж, за словами пані Марини, за таких умов, навіть коли задощить, ягоди лишаються чистими, не втрачають свого товарного вигляду.

 

Мої співрозмовники наголошують, що при вирощуванні полуниці взагалі не використовують різних гербіцидів та фунгіцидів, — лише ранньої весни вдаються до листкового підживлення кущиків екологічно чистим комплексом вітамінів та мікроелементів. Стверджують, що надто дорожать своїми клієнтами, котрі довіряють їм.

 

Марина Хорольська зазначає, що чи не найважче в процесі вирощування полуниці — збирання ягід: дуже велике, мовляв, навантаження на спину.

 

«Щоразу збираємо різну кількість ягід. От, скажімо, минулого разу зібрали 180 кілограмів. А було таке, що возили на ринок мікроавтобусом і по 500 кілограмів. Мій власний рекорд — 78 кілограмів зібраних за вечір полуниць. А є такі бідові дівчата, які й 100 кілограмів можуть зібрати, — запевняє пані Марина. — На виручені за сезон кошти живемо потім цілий рік — у селі тільки так. Виручає ще й те, що Геннадій обробляє невелику площу землі — успадкований материн пай та паї декого з родичів, вирощує зернові. Хоч цього року через несприятливі погодні умови його поле навряд чи дасть урожай. Держава нам жодним чином не допомагає: не можемо ані на «біржу праці» стати, ані субсидію оформити — ми ж, мовляв, самозайняті особи. От і доводиться крутитися, аби втриматися на плаву». — «Ну треба ж якось виживати. Звісно, у селі є багато сезонних робіт, але краще вже працювати на себе», — робить висновок пан Геннадій.

 

Оскільки робота в Хорольських, як уже зазначалося, сезонна, зима в них — період для творчості.

 

«Марина пише вірші, а я співаю і граю на різних музичних інструментах, — констатує глава сімейства. — Колись навіть обслуговували свята. Та ще й зараз нас, бува, по старій пам’яті запрошують. Це якраз те, чим ми хотіли б займатися в житті».

 

Свій перший вірш Марина Хорольська написала лише три роки тому. Хоч, стверджує, завжди підозрювала, що володіє пером, що це живе у глибині її натури.

 

«Наш населений пункт виник у 1960-х роках, після затоплення села Старий Орлик водами Кам’янського (раніше — Дніпродзержинського) водосховища. Звідти переселилися й мої бабуся та мама. Бабуся, котра трохи не дожила до 98 років, завжди була берегинею нашого роду. А мама 30 років пропрацювала трактористкою у колгоспі і, навіть будучи на заслуженому відпочинку, ще брала участь у жнивах. Пригадую, з якою теплотою бабуся розповідала про своє село, про те, як у їхньому дворі ріс камінь за клунею. Мій перший вірш, присвячений отому селу, що спить на дні штучного водоймища, приніс мені «фейсбуківську» популярність у нашому населеному пункті», — посміхається пані Марина.

 

Нині за кошти, виручені від продажу полуниці-годувальниці, вона вже видала першу збірочку своїх поезій, яку, до речі, оформила й проілюструвала донька Алла, веб-дизайнер за фахом. Невдовзі має побачити світ і друга збірка — щоправда, уже завдяки спонсорській допомозі.

 

Увесь час знаходячи для себе якусь роботу, Хорольські так і не нажили великих статків. Однак, схоже, вивели власну формулу справжнього багатства. Можливо, тому так дорожать тим, що мають: добрими взаєминами в родині, можливістю займатися тим, до чого лежить душа, розкривати свій творчий потенціал, працювати не на когось, а на себе.