Коли провiдний актор Одеського театру оперети Михайло Водяний вживався у роль свого тезки Мишка Япончика, то вiдчув гостру потребу порадитися з таким знатним одеситом, як Леонiд Утьосов.
Виходив iз того, що на початку спiвочої кар’єри Утьосов спiлкувався (i не раз) iз Япончиком, бачив його, знав манери, звички, «крилатi фрази», а коли короля одеських нальотчикiв розстрiляв спецзагiн ЧК, Утьосов фiнансово пiдтримував його рiдного брата, якого радянська влада залишила без засобiв iснування.
Москву, де жив Утьосов, Водяний називав «перенаселений Вавилон», бувати там не любив, тож вирiшив знайти привiд, аби запросити Утьосова до мiста, де вiн народився. Але ж яким чином?..
Невдовзi така нагода трапилася: Чорноморське пароплавство розповсюдило iнформацiю про те, що зi стапелiв судноверфi «Росток», що в Нiмеччинi, спущено океанський лайнер «Тарас Шевченко», який, прибувши до Одеси, стане флагманом пасажирських перевезень.
Перший рейс за маршрутом Одеса—Ялта—Батумi — рекламний, тож пароплавство має намiр запросити на борт знаних людей Одеси, України, Радянського Союзу i, зрозумiло, пресу та телебачення.
Зiрка Утьосова на Алеї зiрок в Одесi.
Водяний одразу ж зателефонував начальнику пароплавства Олексiю Данченку i попросив запрошення для Леонiда Утьосова та його дружини Олени Осипiвни.
Зачувши прiзвище Утьосов, Данченко вимовив майже урочисто: «Передайте людинi, яка народилася в нашiй перлинi — Одесi, а згодом оспiвала як її, так i Чорне море, яка уславила ратнi подвиги та трудовi звершення морякiв-чорноморцiв, яка виходила на сцену в безкозирцi з написом «Чорноморський флот», — такiй людинi ми видiляємо каюту класу «люкс» i повний комплект послуг для VIP-персон...»
Тепер уже Водяний зателефонував Утьосову, повiдомив про лайнер «Тарас Шевченко», про каюту «люкс», яка чекає на нього з дружиною, на що Утьосов вiдповiв цiлком по-одеськи: «Якби я вiдмовився, надi мною смiялася б уся Одеса». А потiм додав: «Чим я маю вiдповiсти на таку люб’язнiсть?»
Водяний вiдповiв: «Начальник пароплавства Олексiй Євгенович Данченко за день до вiдходу лайнера запрошує вас до Палацу культури морякiв на зустрiч iз вашими земляками-одеситами».
Погодившись, Утьосов прилетiв до Одеси на добу ранiше, в Театрi оперети «вiдшлiфував» Водяного так, що мав усi пiдстави заявити: «Мiша, ви — вилитий Мiшка».
Музей-квартира спiвака в колоритному одеському дворику.
А потiм разом iз дружинами вони пiшки прийшли до Палацу культури морякiв, де все було готове до довгоочiкуваної зустрiчi.
І вiн з’явився на сценi — важкий i немолодий, але вiд цього не втратив шарму, як висловився Водяний — флеру. Усi пiдвелися наче по командi, щосили зааплодували, i Утьосов доклав чимало зусиль, аби заспокоїти зал.
І тут за справу взявся Михайло Григорович Водяний: раз у раз вiн пiдходив до великої прозорої скринi, аби взяти записки (тодi це була єдина i досить популярна форма спiлкування з кумиром), зачитував їх, а Леонiд Осипович вiдповiдав. Отже, зачитує Водяний, вiдповiдає Утьосов...
— Спасибi, що ви знову в Одесi — мiстi вашого дитинства та юностi. У цей приїзд ви вiдвiдали отчий дiм, чи зберiгся вiн?
— Уявiть собi Одесу на початку столiття. Трикутний провулок, квартира з балконом на другому поверсi, буднi сiм’ї, де зростають п’ятеро дiтей...
Сьогоднi вранцi одеський таксист привiз мене до мого дому. Знаєте, вiн не змiнився, усе, як i було. Одразу виникло бажання пiднятися в нашу квартиру, але я стримав себе, адже там уже iншi люди, i те, що залишилося в моїй пам’ятi, — моє раннє дитинство — могло легко випаруватися.
Так, я народився i вирiс в Одесi, i це рiдне менi пiвденне мiсто з усiма його принадами — романтикою моря, рибальськими балками та Привозом, каштанами та акацiями, черепичними дахами, биндюжниками, з особливостями побудови та ритму мови, ввiйшло в мене назавжди, стало моєю невiд’ємною частиною.
Ставши дорослою людиною, отримавши своє мiсце на естрадi, я оспiвав моє мiсто, а разом зi мною заспiвала й уся країна:
Есть город, который я вижу во сне.
О, если б вы знали, как дорог...»
І я кажу вiд усього свого щирого серця, коли закiнчую пiсню такими словами:
Но каждой весною так тянет меня
В Одессу, мой солнечный город...
А потiм уже разом iз залом: «У Черного моря...»
— Розкажiть, бодай коротко, про своїх батькiв.
— Мiй тато, як я його пам’ятаю, з ранку й до пiзнього вечора не бував удома, виконуючи рiзноманiтнi комерцiйнi доручення, займаючись посередництвом i беручи участь у торгових операцiях.
Його заробiток був такий же невизначений, як i його професiя та соцiальний статус: вiн добре уособлював безправ’я нацiональних меншин — таких людей не приймали на роботу в жодну державну установу, а класик нашої лiтератури Шолом-Алейхем влучно називав їх «людьми повiтря». Дещо сентиментальний, любитель музики, схильний до тонкого гумору, з постiйними думками про заробiток, вiдданiсть родинi — таким постає передi мною мiй тато.
А от наша мама була позбавлена сентиментальностi, навпаки, була дуже стримана на ласку, тож найбiльше, що вона могла, — це притулити до себе дитину, похвалити її при нагодi. І точнiсiнько так само, як ми радiли кожному шматку, навiть i найменшому, ми цiнували сувору й скупу материнську ласку.
Та де ж наша мати могла засвоїти iнше ставлення до дiтей, якщо вона виховувала дев’ятьох дiтей, з яких четверо померли в ранньому вiцi?.. Перенести таке горе не так уже й просто.
Попри незрiвнянну бiду, мама була сповнена почуттям власної гiдностi, а її суворе вимогливе ставлення добре пiдготувало нас до самостiйного життя, менi принаймнi воно допомогло перенести всi тяжкi випробування, коли я не мав житла i не було чого їсти.
— Вас вважають родоначальником радянської пiснi. А що спiвала Одеса, а якщо ширше — країна, до того, як ви з’явилися на естрадi?
— Тодi в пiсенному мистецтвi панували два напрями. Один iшов вiд Вертинського, його пiсень i манер. Це був сентиментальний поет i спiвак iз виточненим виконанням, вiд нього йшли високi слова та дещо фальшивi почуття, але це подобалося невибагливому глядачевi тих часiв.
Із початком революцiї Вертинський емiгрував, але залишилися його послiдовники — Оленiн, Малахов, Волертинський (був i такий спiвак). Усi вони, позбавленi шарму кумира, швидше, стогнали пiд музику, нiж спiвали, розповiдаючи всiм про свої амурнi справи, викликаючи сльози у публiки любов’ю до старенької матерi (згадайте хоча б Єсенiна), i все це разом являло собою вiдверту вульгарнiсть.
Інший напрям — спiваки та спiвачки так званого циганського жанру. В їхнiх пiснях лунала вневненiсть у тому, що все минає, а вiдтак хоч день, та мiй, тож нехай ллється вино, панує веселiсть, геть високi iдеали та думки про завтрашнiй день.
Ось найбiльш характерна пiсня такого жанру:
Была бы водка: а к водке глотка,
А остальное — трынь-трава.
І, нарештi, так званi «пiснi дна», або ж тюремна лiрика. По країнi гуляло багато банд, i всi цi вбивцi, злодiї, ґвалтiвники також хотiли спiвати. А якщо є попит, то одразу ж народився i розквiтнув жанр блатних пiсень i романсiв. Ну, примiром, дуже популярний був у малинах i притонах романс «Я встретился с нею в начале процесса...». Із «класики» можна назвати широко вiдому «Мурку».
— В Одесi з успiхом iде спектакль «На свiтанку», де головним героєм виступає Мишко Япончик. Що думаєте ви про цю людину, чи зустрiчалися ви з ним?
— Давайте не забудемо, що Мишко Япончик поклав край єврейським погромам. Коли це розпочалося в Одесi, вiн вiдправляв гнiвнi депешi генерал-губернатору Гришину-Алмазову, начальнику жандармерiї Гелованi, навiть своєму друговi Григорiю Котовському. Реакцiї нiякої.
Тодi почав дiяти сам. За допомогою своєї агентури вiн «вираховував» тих, хто брав участь у погромах, а це були двiрники, дрiбнi торговцi, тихi алкоголiки та iншi невдахи, i раптом цi люди почали щезати. Уявляєте, от була людина ввечерi, а вранцi її немає. І нiхто нiчого не знає...
Одесити — люди кмiтливi, вони зрозумiли все — погроми припинилися. Назавжди.
Я знав Мишка Япончика, але другом менi вiн не був, а от iз братом його (їхнє прiзвище Вiнницькi) я листувався не один рiк — тиха, скромна людина.
Із Мишком же я познайомився в кафе Фанконi, зараз це ресторан «Волна». Італiєць непогано платив, i я в нього спiвав. І от одного разу пiдходить до мене якийсь суб’єкт i каже: «Бачите столик пiд пальмою? Вас просять пiдiйти».
Я пiдiйшов. З усiх явно вирiзнявся один, вiн був у вишуканому костюмi, волосся виблискувало брiолiном. Звичайно, я впiзнав його, але вигляду не подав.
— Послухайте, — каже Япончик, — у вас розкiшний голос, менi здалося, що за вашими плечима опера.
— Ну що ви, — вiдповiдаю я, у мене не оперний голос, i в оперу мене нiхто не запрошував.
— Я вас запрошую, чи вам цього не досить?
— Але ж у мене навiть немає фрака, а без фрака я на оперну сцену не вийду.
— Завтра о цiй порi вам принесуть фрак, а бiля входу на вас чекатиме фаетон.
Так, власне, i сталося. Я проспiвав кiлька романсiв, а його братва, яка зайняла першi ряди, несамовито менi аплодувала. Дещо пiзнiше я присвятив йому частiвки, якi спiвала вся Одеса:
Не один пистолет и патрончик,
Не один есть в Одессе блондин.
Но поверьте, что Мишка-Япончик
В своем роде, конечно, один...
Узагалi ж це був одеський Робiн Гуд, який грабував не заради збагачення, награбоване вiн щедро роздавав бiднотi.
— Кiнокритик Вiктор Шкловський у книзi «Кiно за сорок рокiв» пише, що ви спiвали дуетом зi Сталiним, однак подробиць не наводить. Було це чи нi?
— Пiсля приголомшливого успiху фiльму «Веселi хлоп’ята» з нами чекали зустрiчi в Колонному залi Будинку спiлок. Але пiзно ввечерi менi подзвонив нарком кiнофотопромисловостi СРСР Борис Шум’яцький i повiдомив: йому дзвонив комендант Кремля — з творчою групою хоче зустрiтися товариш Сталiн. Мене як музиканта Борис Захарович просив продумати музичну частину зустрiчi та попередив: Сталiн не виносить джазу.
Тут же мої музиканти вiдкладають духовi iнструменти й беруться за смичковi — розучуємо європейську класику.
І ось один iз залiв Кремля. Плавно звучить музика, але напруженiсть вiдчувається в усьому. Як завжди, несподiвано й не з тих дверей, звiдки на нього чекали, з’являється Сталiн. Одразу вибухає овацiя. Вiн вдає, нiби нiяковiє, потiм подає знак музикантам. Оркестр замовкає. Сталiн каже: «Нехай заспiває товариш Утьосов».
Я вийшов трохи вперед i заспiвав пiсню, яку спiвала вся країна:
«Легко на сердце от песни веселой...»
«Нi, — каже Сталiн, — не цю. Давайте «З одеського кiчмана».
Я не повiрив своїм вухам. Але це сказав Сталiн, хто ж йому вiдмовить... Льоня Кауфман сiдає за рояль, награє вступ, я спiваю: «С Одесского кичмана сбежали два уркана...»
Пам’ятник Леонiду Утьосову на Дерибасiвськiй.
Фото з архiву автора.
Коли проспiвав перший куплет, Сталiн пiдiйшов до мене, став поруч, i два наступнi куплети ми проспiвали разом. Слух у нього був, та й голос непоганий. Начебто потоваришували, але це не завадило йому викреслити мене зi списку на присвоєння звання заслуженого артиста РРФСР...
Що ж вийшло? Ми старанно розучували Гайдна, Шуберта, Вiвальдi, а його задовольнила блатна одеська пiсня. Це будо досить дивно, адже вiн, керівник величезної країни, зажив слави цiнителя опери, часто бував у Большому театрi...
Через два роки ми знову зiбралися в Кремлi, цього разу з приводу картини «Волга-Волга». Я у фiльмi не знiмався, але запрошення Шум’яцький менi надiслав. За розкiшним столом я сидiв разом з Ігорем Ільїнським, який зiграв роль Бивалова. Ільїнський нiчого не пив, дотримувався «сухого закону». І от пiдходить до нього Сталiн iз келихом шампанського i каже: «Товаришу Ільїнський, давайте вип’ємо. Ви бюрократ, я бюрократ, народ нас не любить».
Це був жарт, бо Сталiна вже тодi любила країна, не знаючи, зрозумiло, що половину її вiн пересаджає i навiть розстрiляє.
— Вiдомо, що Сталiн негативно i навiть ворожо ставився до євреїв. У чому, на ваш погляд, причина такого явища?
— Спробую вам це пояснити. Маючи необмежену владу, Сталiн, проте, все життя боявся змов, пiдкилимних переворотiв, вiдсторонення вiд влади i навiть розстрiлу. Ми бачили це на прикладi Берiї.
Вiдвертих ворогiв у Сталiна начебто не було, та один усе ж був. І який! Лев Троцький, єврей. Вiн привселюдно критикував Сталiна, називаючи його «людиною, яка проґавила революцiю», пiдриваючи його авторитет на мiжнароднiй аренi. Навколо Троцького почали збиратися його прихильники — троцькiсти. І хто такi троцькiсти? Це професiйнi революцiонери, в основному євреї.
Та от, Троцького вислано за межi країни, троцькiсти частково розстрiлянi, частково осiли в тюрмах i концтаборах. Здавалося б, можна жити спокiйно. Так нi, з’являється черговий єврей — Осип Мандельштам, автор убивчої епiграми на «кремлiвського горця», в якiй є такi рядки:
Его толстые пальцы, как черви, жирны.
А слова, как пудовые гири, верны.
Тараканьи смеются усища,
И сияют его голенища.
Кому таке сподобається? Сталiн у розпачi. У цей час (1934 рiк) вiдкривається I з’їзд Спiлки письменникiв СРСР. У своєму вiтаннi з’їздовi Сталiн усiляко вихваляє Маяковського, називаючи його «найкращим, найталановитiшим поетом нашої епохи». Чому найкращим? Чому найталановитiшим? Та тому, що в Маяковського є такi рядки:
Я хочу, чтоб к штыку приравняли перо.
С огоньком чтоб и с выделкой стали,
Я хочу, чтоб доклады в Политбюро
Делал товарищ Сталин.
У цей час вiдбувається його зближення i навiть дружба з Максимом Горьким. Сталiн каже йому жартома чи всерйоз: «Товаришу Горький, ось ви написали роман «Мати». А чому б вам не написати роман «Батько»?.. Ви ж розумiєте, на кого вiн натякає...
Але повернiмося до єврейської теми: вiдвертi вороги Сталiна були євреями — Троцький, троцькiсти, Мандельштам. Останнього, до речi, вiн не знищив, а вивiв на його справi: «Ізолювати, але зберегти», чим продовжив його життя на шiсть рокiв.
Щодо повоєнних «витiвок» Сталiна на зразок «справи лiкарiв», боротьби з «космополiтами», то це були передсмертнi конвульсiї хворої людини, яку переслiдують «хлопчики кривавi в очах», як висловився поет.
— Уже в повоєннi роки ви були визнаним лiдером радянської естради, а всенародна любов i слава прийшли до вас у роки вiйни. Як позначилася вiйна на вашiй творчостi?
— 22 червня 1941 року я зустрiв у київському готелi. У Зеленому театрi на схилах Днiпра ми дали виставу «Напевая, шутя и играя», яка затягнулася до пiзньої ночi. Я ввiйшов у номер, упав на лiжко, але сон не йшов. Тiльки-но забувся увi снi, як здригнулася земля, на стелi захиталася люстра. Я вибiг мерщiй на балкон — небо вкривали яскравi блискавки, десь зовсiм поруч усе почало вибухати. У мiй номер вбiгли нашi танцiвники Самошников i Сєргєєв i несамовито почали вигукувати: «Леонiде Осиповичу, вiйна!»
Годинник у номерi показував 4.00...
Музиканти похапали iнструменти й спустилися в брудний пiдвал, зовсiм не пристосований пiд бомбосховище. Ближче до свiтанку мене розшукав органiзатор київських гастролей Розман, чекаючи вказiвок.
«Фiмо, — сказав я йому, — їдь на вокзал, вiзьми квитки на всiх — ми сьогоднi вiд’їжджаємо. Якщо треба переплатити вдвiчi, втричi — плати».
«Даруйте, Леонiде Осиповичу, квитки на ваш виступ розпроданi ще мiсяць тому».
«Грошi за квитки поверни i передай кожному глядачевi мої вибачення».
Нам здалося, що Розмана не було рiк, а може, й два. Нарештi вiн, втомлений i блiдий, з’явився й повiдомив: «Каси зачиненi, поїздiв немає на жодний напрямок». І тут же додав: «Леонiде Осиповичу, нiхто з глядачiв квитки не здає».
Ви не можете собi уявити, що сталося зi мною. Це ж треба, падають бомби, а люди не здають квитки...
Що робити? Будемо виступати.
Але тут втрутилися вiйськовi: у зв’язку з повiтряними атаками виступ на вiдкритiй естрадi заборонений i переноситься до цирку, про що киянам буде оголошено по радiо.
Ще залишалося трохи часу, аби осучаснити програму, включити до неї щось iз жахливих реалiй, якi звалилися на старовинний Київ i всю країну. І ми заспiвали:
Двадцать второго июня
Ровно в четыре часа
Киев бомбили: нам объявили,
Что началася война.
Пiсня супроводжувалася частим рефреном рiдною українською мовою:
Ще тих куль не наробили,
Щоби нас убили...
Пiзнiше я отримав вирiзку з київської газети, а в нiй такi слова: «Замовкнув останнiй музичний акорд... Утьосов подивився в мiй бiк, i я не впiзнав його... Вiн хотiв посмiхнутися своєю чарiвною посмiшкою улюбленця публiки, постати в позi веселого оптимiстичного одесита, i не змiг...
Патрiотичнi почуття, тривога за рiдний край повнiстю охопили артиста, i це збiглося з переживаннями глядацької аудиторiї».
Пiзньої ночi в додатковому причiпному вагонi ми вiдбули до Москви. Приїхали, аби поїхати знову — у велику гастрольну поїздку по Уралу, Сибiру й Далекому Сходу, тобто в тi краї, де треба було пiднiмати людей на боротьбу з ворогом.
Коли ми повернулися на нашу альма-матер — московський театр «Ермiтаж», я з жахом констатував, що в нас немає воєнного репертуару. Я натхненно спiвав пiснi часiв громадянської вiйни, а хiтом у мене була старовинна «Раскинулось море широко», а це не вiдповiдало новим викликам.
І тут в «Ермiтаж» приїхав молодий тодi Борис Мокроусов, запропонував свої пiснi. Я кажу йому: «Пересiчнi пiснi я не спiватиму».
За два тижнi Боря знову приходить i майже урочисто каже: «Є така пiсня». Сiдає за рояль i дуже погано, як усi композитори, спiває:
Холодные волны вздымает лавиной
Широкое Черное море...
Це був «Заветный камень» — пiсня-дума, пiсня-балада, справжнiй шедевр. Тут же, пiд його акомпанемент я проспiвав цю пiсню, читаючи слова з папiрця, а потiм почав цiлувати Бориса. Вiн був i засмучений, i щасливий.
І наче розбудив музикантiв iз мого оркестру. Раптом пiдходить до мене Михайло Валовац i каже: «Послухайте, Леонiде Осиповичу, ви ж одесит!»
І я почув iнший шедевр:
Ты одессит, Мишка. А это значит,
Что не страшны тебе ни горе, не беда...
Я завжди добре вiдчував зал i зрозумiв, що цих двох пiсень буде досить. Я побував iз ними майже на всiх фронтах, i успiх був такий, що не передати словами. Один приклад: тiльки за 1942 рiк я отримав 243 листи вiд реальних одеситiв на iм’я Мишко, i кожен вважав, що пiсня ця — про нього.
Процитую два з них: «Про що вони думають, товаришу Утьосов? Вони думають, що Одеса залишиться їм назавжди? Цього не буде. Вони заплатять за все. І я хочу побачити це, побувавши в Берлiнi. Молодший сержант Ципенюк».
«Ви вчора виконали пiсню «Одессит-Мишка». Це пiсня про мене, бо я останнiй покинув Одесу. Прошу вас вислати менi цю пiсню, бо я з цiєю пiснею битиму нелюдiв бiльше, нiж бив досi, мститиму за нашу красуню-Одесу. Гвардiєць-мiнер Михайло Бендерський».
Ви вiдчуваєте настрiй моїх землякiв? Бiльше бити ворогiв i неодмiнно дiйти до Берлiна. Що й було зроблено в переможному 1945 роцi...
