Про цю книжку слід говорити суб’єктивно. Бо автор, Костянтин Родик, відчайдушно відвертий перед читачем і вимагає того самого щодо себе.
Про цю книжку слід говорити фахово, бо вона апелює до Книжників і значна частина вміщених тут спогадів, натяків і відсилань, світлин і цитат розкриваються вповні лише посвяченим.
Про цю книжку слід говорити мовою люблячих, бо вся вона, як і все у ній згадуване, народжені з абсолютної любові до людини, культури та Книжки.
Формально «Сізіф XX: книжка vs. політика» — історія створення, становлення і понад двадцятирічного розвитку вигаданого та досі втілюваного в життя Костянтином Родиком Всеукраїнського рейтингу «Книжка року». Але водночас це документальна історія про те, як «українська книжкова самодіяльність таки перетворилася на бізнес.
Нехай кволий, проблемний, депресивний — проте бізнес».
За типом оповіді «Сізіф XX» є актуальними мемуарами. Цей біографічний жанр — поряд із детективами — один із найпопулярніших у світі та вже почав формуватися на українському книжковому ринку.
В Україні зазвичай це спогади політиків, «мотивуючі» оповіді бізнесменів і менеджерів та тематичні видання, що підсумовують різноманітні проєкти щодо «усної історії». Окремо слід згадати унікальні, зосереджені на короткому часовому проміжку драматичних подій сьогодення спогади учасників Революції гідності та війни, що точиться на сході країни.
У будь-якому разі кожне з подібних видань крізь суб’єктивне сприйняття «пересічної», «знаної» чи й «знакової» людини (хоча щодо сучасників ці визначення завідомо сумнівні) розкриває деталі об’єктивних історичних реалій часу, в якому живемо, та формує наше уявлення про сенси, котрими цей наш час означуємо.
На цьому тлі книга актуальних спогадів безсумнівно культової постаті в історії сучасного українського книговидання — Костянтина Родика, літературного критика, менеджера культури та аналітика, — по суті, є першою ретельно опрацьованою, виваженою, проілюстрованою унікальними світлинами, документами та статистикою інтелектуальною історією книговидання в Україні доби незалежності.
Водночас у цьому інтелігентному та коректному тексті вольтує неймовірна пристрасть і вітаїзм чину людини, котрій пощастило знайти у цьому світі все СВОЄ — свою Справу (Всеукраїнський рейтинг «Книжка року», про який, власне, йдеться) та свою Любов (Галину Родіну, котрій присвячена книга й не лише).
Безперечно, пан Костянтин — людина, котра «має право на спогади», адже майже тридцять років його професійна діяльність тісно пов’язана з літературною критикою та книжковою журналістикою: він був засновником і багаторічним головним редактором надпопулярнішого серед читальників часопису «Книжник-review» (2000—2007 рр.), у середині 1990-х вів телепрограму «Бібліоманія» та радіоцикл на «Радіо «Свобода», зорганізував і ось уже два десятиліття курирує найвагоміший для книговидавничого ринку України рейтинг «Книжка року», дописує для газет «День», «Дзеркало тижня» та «Україна молода», упорядкував серію «Український Best. Книжка року», є автором книжок «Невивчені уроки Ситіна, або «Гоголізація» триває» (2000), «Актуальна література» (2016) та «Сізіф ХХ. Книжка vs. політика» (2019).
Та головне, впродовж цих років його тексти були й залишаються взірцем фахової розмови про літературу, книжкову справу та видавничий ринок, що підтверджують численні відзнаки — від премії імені Василя Стуса (2000) та неодноразового визнання кращим книжковим журналістом Форуму видавців у Львові до Почесної нагороди Національної спілки письменників (2005) та премії «Нонфікшн» (2020).
Усе те дає авторові право творити власні спогади як вишукану постмодерну гру Книжника з Шанованою Публікою, котра здатна й хоче НАСОЛОДЖУВАТИСЯ ЧИТАННЯМ. Кожна найменша складова видання — від шовкових стрічечок-закладинок у «грубому», шерехатому на дотик томику до кутиків-«пірамідок» (згадаймо головну відзнаку «Книжки року»!) і структурування розділів — слугує цій вищій меті.
Книга містить власне спогадову частину та значний масив (близько третини обсягу) довідково-статистичних матеріалів. Цікавим штрихом щодо культури видання є те, що кожна з них виділена відповідним типом паперу, що унаочнює зміст і допомагає орієнтуватися в матеріалі.
Спогади охоплюють період із 1989-го по 2019 рік, розташовані за хронологією подій, і поділяються на розділи відповідно до значущих для «Книжки року» та змін на книжковому ринку України подій.
Автор одразу вводить читача у складний напружений контекст власних роздумів, емоцій та переосмисленння фактів, не залишаючи змоги бути пасивним спостерігачем чужого інтелектуального дійства.
Так, книгу відкриває «Оглав-хронологія: що за чим у цій історії», котра розбиває спогади на нерівні хронологічні відтинки, кожний із яких має означення-ярличок: «1989—1999: поза координатами», «1999: демоверсія», «2000—2002: відкриття, демарші, компліменти» й т. д.
Та коли опиняєшся на зазначеній сторінці, бачиш ІНШУ символічну назву, часто асоціативно пов’язану з книжкою-бестселером, скажімо: «Про рок: рейтинг із безвиході», «Двадцять років по тому: уроки засвоєні та знехтувані», «Страсті за легітимністю: проявлення українського» тощо. Гра факту історії та наративу, асоціативного ряду та статистичної таблиці розпочинається й затягує у свій вир.
До речі, самі ці метафоричні, дотепні назви розділів неймовірно інтригують, налаштовуючи читача на неординарну, креативну й інтелектуальну комунікацію, в межах якої варто хоча б спробувати БУТИ КНИЖНИКОМ.
Мене завжди дивує та захоплює здатність пана Костянтина природно виходити за межі літературної критики в простір живої, публіцистичної й уважної до читача (навіть коли він зовсім не фаховий літературознавець) розмови, не знижуючи планки, не втрачаючи глибини та обширів дискурсу.
По факту ускладнюючи предмет аналізу, додаючи до класичної літературної критики контексти соціокультурного буття книжки, автора, рецепцію читацької авдиторії й реакцію видавничого ринку, та навіть технологію виготовлення того видання чи якість відтворення ілюстрацій, К. Родик робить ті всі «складнощі» непомітними читачеві.
Читач Родика, навіть непідготовлений, на час читання стає частиною книжної культури, зацікавленим і уважним, ПОТРЕБУЮЧИМ її читачем.
Розділ за розділом розгортається драматична та неочікувано цікава історія творення новочасного книжкового ринку в Україні, з її політичними й бізнесовими підводними течіями та руйнівними цунамі, з людьми, котрі творили неможливе й вічне, та книжками, що змінили наш світ чи стали «знаковими», але тільки на мить.
Внутрішнього ритму оповіді додають розділи «Без терміну придатності», в яких оптика автора змінюється й замість широкої панорами читач фокусує увагу на окремих книжках і авторах, що назавжди означили собою певні вузли, больові точки чи й злами в українському книговиданні (Є. Пашковський і Н. Зборовська, І. Римарук, М. Бриних і М. Матіос, а також С. Кінг і Е. Лукас, С. Кульчицький та О. Афонін із М. Сенченком й багато інших). Власне, чергування фактологічних розважливих роздумів про перебіг подій та емоційних, спрямованих углиб процесу літературно-критичних есеїв про тексти й породжуваний ними контекст і творять неповторний світ актуальних спогадів Костянтина Родика.
А ще — розсип світлин зі знайомими обличчями, книжками, яскравими моментами та довідково-статистичні матеріали, що містять іменний покажчик згадуваних автором персон «Хто тут є» (доречно було би виокремити список експертів, які працювали з Рейтингом упродовж цих років), перелік семи кращих книжок за всіма номінаціями за 20 років існування Всеукраїнського рейтингу «Книжка року» із зазначенням набраних ними в ході голосування балів, а також щорічну статистику розподілу найвищих відзнак за видавництвами «П’єдестал — XX».
Надана унікальна інформація дає змогу простежити появу нових імен, родів і жанрів, зміну тенденцій і є, по суті, вираженою в назвах, іменах і цифрах історією української книжкової культури.
У підсумку, спогади-роздуми К. Родика, як і виплекана ним «Книжка року», напрочуд адекватні у відображенні реальної ситуації у книжковому дискурсі України. Навіть у тих вимірах, де б мені, скажімо, суб’єктивно хотілося бачити більше.
До прикладу, книжка для дітей у «Сізіфові ХХ» так само мало помітна («при всій повазі» до її почасти вирішальної ролі на ринку та в культурній історії спільноти), як і в академічному дискурсі країни чи «серйозних чоловічих розмовах». К. Родик кілька разів «до слова» згадує про номінацію «Дитяче свято», котра існує від початку Рейтингу, і то здебільшого у контексті видавництва Івана Малковича, що виборювало перші місця в «Книжці року» 37 (!) разів.
А як же я чекала на роздуми пана Костянтина, ЧОМУ саме це ДИТЯЧЕ видавництво рік у рік пропонує незаперечно висококласні книжки! У часи, коли інші видавці не могли дати собі раду з якістю видання, і коли почали підміняти вагомість книжки «розкрученістю» заради продажів, і в роки «ставки на переклад», і в гонитві за «новими іменами» І. Малкович залишався НЕПОВТОРНИМ. Можливо, таємниця видавця і в особливостях ДИТЯЧОЇ книжки також?
У її природній здатності до трансформації традиції, у постійному бутті на першій лінії засвоєння нових сенсів і технологій і загроженості найновіших викликів? Та пан Родик не вміє кривити душею, як і його Рейтинг, що таки об’єктивно ось уже два десятиліття засвідчує вподобання культурної спільноти («А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» отримала гран-прі за дитяче видання лише раз — у 2000 р.: «Снігова королева» з ілюстраціями В. Єрка,) — він захоплено відтворює перебіг інтелектуальної думки та політичного дискурсу, згадує викличні та культові постаті, аналізує «вузлові» для української культури видання, але жодного разу не йдеться про книжку для дітей.
А ще дуже помітною є маскулінність Родикових контекстів. Усі його спогади, якщо не брати до уваги світлого контрапункту сюжетів із дружиною, Галиною Родіною, — це чоловіча історія про дружбу й протистояння, спільні битви та нескінченний похід за Граалем Істини, навіть якщо ти вже в позасвітті.
Щемкі, тектонічно глибинні портрети Костя Диканя чи Сергія Набоки залишають тепле відчуття щастя від ПРИЧЕТНОСТІ до світу, в якому вони Є. Але жодного подібного розгорнутого жіночого портрета у книжці немає, хоча цікавенні жіночі персонажі серед українських авторок і експертів Рейтингу таки є.
Загалом, оце впізнавання облич (зі своїм включно) на світлинах, ситуацій, які трапилися і з тобою також, людей, яких знаєш «останню тисячу років», й книжок, які читав і, бува, досі перечитуєш, занурює читача в дивовижний стан «самопригадування», котрий ніякі інші спогади, окрім актуальних, не дають. Думаю, що саме читання таких видань формує критичне мислення та емоційний інтелект людини.
Бо, зрештою, вдумлива й водночас експресивна мемуарна аналітика Костянтина Родика — не лише виклад засад та історії «Книжки року» чи огляд формування сучасного українського книжкового ринку.
Це також «незалежна експертна оцінка» людей свого покоління, яким випало обирати — прищеплювати вітчизняній книзі кращі світові стандарти чи звично брести в колії пострадянщини, прийняти «зручний» російський формат і корупцію, чи неспинно творити справжній український книжковий ринок.
В одному з розділів К. Родик говорить про різноманітні культурні проєкти, започатковані експертами «Книжки року» в межах власних фахових зацікавлень — конкурсів «ЛітАкцкета», Форуму видавців у Львові тощо. Але насправді ВСІ нині існуючі книжкові премії певною мірою є розвитком ідей (а часом і форм), закладених два десятиліття тому в рейтинг «Книжка року».
Ідея Всеукраїнського бібліотечного «Біографічного рейтингу», яку мені з колегами з Інституту біографічних досліджень НБУВ вдалося втілити в 2018 р., — чергове тому підтвердження.
Цьогоріч серед 85 позицій довгого списку номінації «Джерела біографії» з актуальних мемуарів, серед яких була й книга К. Родика, експерти відзначили «Майдан. Пряма мова» (Київ, 2019).
Це, зважаючи на те, що більшість із них знають і шанують пана Костянтина, доводить, що найважливіше, що ми запозичили «у Родика», — вимога максимальної об’єктивності та фаховості на всіх етапах проведення Рейтингу. А ще — щиросердна віра в нагальну необхідність нашої справи для спільноти. Бо Сізіфом рухає найперше потреба своєю працею утвердити спільний поступ.
