«...головний закон історії Франківська — відставання його від світу з періодичним крапковим його випередженням» (стор. 278).
Обласний центр Західної України — Івано-Франківськ, раніше Станіслав, ще раніше Станіславів. Місто собі як місто, понад двісті тисяч населення, приблизно як і в Луцьку, Тернополі чи в моєму рідному Рівному.
Але саме це місто дало нам усім свого часу часопис «Четвер» і потужне явище «станіславського літературного феномена». Місто талановитих і дивакуватих людей.
Навіть Лишега і Винничук також походять із Франківська, хоча Лишега все ж із Тисмениці. Чи той-таки Тарас Прохасько? Теж талановитий і дивакуватий, ніхто ж не заперечить. Іздрика і згадувати не варто.
Ще з франківських канонічних персоналій виринають Володя Єшкілєв і — як цілковита йому протилежність — Олег Гнатів (Мох). Обоє по-своєму дивакуваті, принаймні візуально помітно виділяються в навколишній юрбі. Або Анна Кирпан (Середа) — хіба ж не дивачка? Чи Галя Петросаняк? У найкращому сенсі цього слова!
Отаке виходить в уяві колективне обличчя міста, що його так і кортить переназвати. Співзвучно щоб, алітераційно: Франик — місто фріків. Івано-Фріківськ...
Інсталяція в «Підземному Переході Ваґабундо» — Івано-Франківська Ратуша, складена з книжки «МР.Х» та її листівок.
Й ось іще один із тих неймовірних франко-фріків, Ростик Шпук, прецікавий фотограф, а також івано-фріківський мислитель, просвітник і гуманіст, написав роман. Роман сей зветься «Модельний ряд. Хроніки», і викинуло його на берег лоно видавництва «П’яний корабель». Берег виявився не дуже людним, де-не-де читачі вешталися, а критика ще пошукати треба було.
Та ось один із тих сіро-барвистих томиків трапив до рук авторові цих рядків. І майже чотири сотні сторінок нехай не залпом-запоєм, але прочиталися й залишили по собі враження здебільшого приємне.
Твір Ростика Шпука є незаперечно міським, урбаністичним, прив’язаним до Івано-Франківська, обласного центру України тощо, див. вище. Практично безсюжетний, хоча й пронизаний прихованими наскрізними сюжетами то там, то там, цей роман, думається, знайде своє належне місце в об’ємному масиві «романів про місто», чи то пак «романів міста».
Передана в тексті не так архітектура, як атмосфера Івано-Франківська (узяти б хоча б поведінку «мера Перкалаби», хто прочитав, той зрозуміє), і Франківськ справді часто протягом тексту дивиться з-між рядків.
Проте є у тексті й «прямі включення з місця подій», кажучи мовою тележурналістики: «Старі австрійські фасади у Франківську чомусь прийнято перефарбовувати інтенсивним нерозбавленим кольором, ніби вся несучість стін тримається на ньому.
Очевидно, фарбу накладають по-галичанськи завбачливо, на виріст, тобто на вигорання: бо років за десять вицвілий колір цих фасадів стає саме такий, як треба».
Хто насмілиться сказати, що це — не Франик? — «Над аркою нависає жовтошкірий алебастровий похилий маскарон з ротом, схожим на пастку. (...) Одразу під ним — чорні ґрати на всю висоту арки, без пом’якшувально-виправдальних прикрас, у стилі кінця 80-х. Вони захищають єдиний прохід у місті, що за Австрії був вимощений дерев’яною бруківкою, яка дожила донині, хоч і з великими прогалинами, втративши половину дубових кубиків». Це таки опис реальних місць реального міста.
Та все ж, окрім топографічної прив’язки, у тексту Шпука є й персональна — це роман про Парфьона. Олег Парфьонов, чи просто Парфьон, народжений у Росії, все ж більшу частину свого життя прожив у Франківську і був непересічним «станіславським феноменом», не згірш за однойменний колектив літераторів.
Освічений і дотепний художник-перформенсист, він ще й убирався максимально ексцентрично, — це якщо вірити Шпукові, хоча чому б нам не вірити Шпукові? — і був сам по собі твором власного мистецтва.
Мистецтва одягу, поведінки, мовлення, — хто з нас не зустрічав по невеликих містах таких провінційних філософів при чарці?! Втім Парфьон вочевидь мав неабиякий вплив на своє місто й середовище, і з тексту роману потроху проростає, викристалізовується, робиться якщо не вповні зрозумілою, то бодай осяжною ця своєрідна й ексцентрична постать.
Ось, наприклад, про осяжність візуальну: «Парфьон — колорист-випробувач: відважно і маніпулятивно випробовує непідготовлених івано-франківських перехожих кольорами і формами свого одягу.
Для цього переодягається кілька разів на день і дефілює центром у чомусь наративному — в хокейному панцирі на плечах, у фетровому стетсоні на перуковій основі, в бахромі на шкіряних глянцевих штанах, в індіанському оперенні чи в папасі букінгемського вартового, заввишки 46 см, чи у блискучо-сліпучому байкерському шоломі — цільнометалевому, чи у ватиканській рясі, або, як меноніт, у джинсовому комбінезоні на шлейках, поперемінно — з безліччю дрібних натільних артефактів, переважно колото-різальних: ордени, значки, вимпели, тату (на власній шкірі спини носить водостійке чорнильне променисте зоряне небо)».
До всього, Парфьон іще й красномовець, алко-цицерон, парадоксаліст і ерудит, який навіть мормонам-проповідникам спроможен прочитати лекцію про витоки їхньої релігії.
Парфьон — «чоловік із зануленою стрімкістю і самозагострюваним язиком з гіпнотичною магією довгого словесного ряду та зухвалістю недосяжного висловлювання, уважно виплеканою смачним голосом, що сочився з пересохлого ґрунту потрісканого сльозонепроникного лиця».
Одкровення Парфьона наводяться в оригіналі, себто російською, тривають у романі по кілька, часом кількадесят сторінок, і попри всю їхню неприховану глибінь і широчінь, піднебесне ширяння думки й досконалу вербалізацію тієї ж думки, все ж трохи перевантажують навіть досвідченого читача — кажу про себе.
Сіро-барвистий томик.
Сама собою навіялась химерна асоціація з романом «Записки українського самашедшого». Там значний, дуже значний обсяг тексту займають переліки світових бід і страждань, якими переймається головний герой: «Вивергнувся вулкан на Галапагосах, у модельки в літаку вибухнули груди...». Спробуймо собі уявити, як схудла б книжка, якби з неї вилучити усі ті переліки банального фактажу чи бодай ґрунтовно їх скоротити.
Це саме питання можна адресувати і Р. Шпукові (вибач, Ростику, таке канцелярське звертання!) — а якби оті справді чудові, часом глибокі, в переважній своїй більшості дотепні й парадоксально-саркастичні максими Парфьона, — якби їх скоротити бодай на третину. Чи змінилося б загальне звучання, загальна тональність твору?..
Звісно, в романі є і Крейзік, і Пан Дайте Пару Копійок (ПДПК), є водій Міша Семеген, вже згадуваний вище Вася — мер Перкалаби, є Іванка у модній куфаєчці задля гендерної рівности, інші колоритні персонажі (чия колоритність переважно передається через мову, сповнену алітерацій і асоціацій, так що вже й не збагнеш, чи це персонаж рече, чи сам автор просторікує), — але саме Парфьон є головною моделлю і модельєром «Модельного ряду». Таким собі Ґранд-Кутюр’є івано-франківської панелі.
І якщо знову до теми фріків — типаж Парфьона достатньо відомий у культурі. Всі ми колись бодай раз зустрічали в невеликому місті гостро талановитого митця — художника, часом поета. Такими були, мабуть, Никифор і Катерина Білокур. Такими були львівські художники-хіпарі 60-70-х років минулого століття, Юрко Винничук разповідав мені про них. Такими були у Луцьку Кость Шишко і почасти Микола Кумановський.
Можливо, деякі були ліпше влаштовані побутово, але зараз ідеться винятково про ауру особистості. Ростислав Шпук відтворює нам Парфьона ретельно, детально і чітко. Сам по собі факт виходу подібного твору має глибоко позитивне моральне значення: ми не забуваємо своїх померлих друзів. Власне й опис похорону в романі, детальний, іронічний і водночас світло-сумний, теж є цьому підтвердженням.
«Модельний ряд. Хроніки» ряхтить різноманітними проявами івано-франківського культурного життя, — і серед цих проявів життя сцени прощання з життям виникають неоднораз. Не лише Парфьон, а й вже згаданий вище Крейзик, або Ілля Калюкін — їхні відходи в інший світ задокументовані Ростиславом Шпуком, вибиті на скрижалях історії міста зі зміненим іменем.
Подібна література справді твориться для не дуже широкого кола, — що нітрохи не знижує її загального квалітету. Автор від початку не замахується на створення бестселера, він насамперед хоче структуровано оповісти свою історію — непоквапно, розважливо, ґрунтовно. Його читач теж мав би перейнятися цим станом зосередженості й неквапного плину оповіді. Принаймні, для цього роману хочеться уявляти саме такого читача.
Десь саме у ці дні у Франківську, в Підземному Переході «Ваґабундо» (це такий крутий мистецький центр, яким опікуюється сам Ростислав Шпук, а з ним Юрко Андрухович і ще кілька найдостойніших громадян міста Станіслава) триває виставка робіт Парфьона і Крейзіка, приурочена до виходу роману. З певністю можна ствердити, що книжка Р. Шпука знайде там саме такого, відповідного собі читача, бо де ж його знайти, як не у рідному Франику?!
І хочеться, не збиваючись на патос, визнати зрештою: це справді таки шляхетно — гідно шанувати своїх митців. Благословенне те місто, де між городян живуть подібні звичаї.
P.S. Ага, до «Модельного ряду» той «П’яний корабель» ще й комплект листівок видав. І вони теж гарні.
