Загиблі живуть, допоки ми їх пам’ятаємо

Шановна редакціє! Я вдячний Вам за статтю в газеті «Україна молода» № 39 «Вісточка з минулого» автора Бориса Дудченка, який наштовхнув мене на пошук батька моєї дружини, котрого вважали безвісти зниклим до кінця липня 1995 року.

 

Коли ми отримали (на наш запит) відповідь Центрального архіву Міністерства оборони СРСР, в якому повідомлялось, що Скляр Микола Петрович загинув 10.06.1942 р. у районі Н-Олександрівки, область і місце поховання не зазначено, ми зраділи й одночасно розгубилися, як нам діяти далі. А з часом заспокоїлися на цьо­му.

 

У Миколи Петровича було троє дітей — Віктор, Петро і моя дружина Ніна, які вже, на жаль, відійшли в інший світ. Дружина Миколи працювала в колгоспі ланковою і виховувала трьох дітей. Не витримала тяжкої долі й померла у 1962 році від онкології. 

 

Я почав пошук із «Великого атласу світу», але результату не було. І випадково я взяв «Малий атлас СРСР» 1980 р., почав дивитися на літеру «Н» і на сторінці 48 знайшов «Новоалександровка, Ворошиловградская область». Це те, що я шукав. 

 

Микола Петрович прожив коротке і складне життя: служба в армії, потім Фінська війна, у 1941 призов на Другу світову. Коли народилася моя дружина, 25 листопада 1941 року, батька вона вже не могла побачити. Тому я хочу, щоб його внуки і правнуки знали, де могила їхнього дідуся: смт Новоолександрівка Краснодонського району Луганської області.

 

Я знаю, що в багатьох містах і селах України є обеліски, присвячені загиблим воїнам Другої світової війни. Допоможіть нам знайти наш обеліск. Мені вже 82 роки, і я хотів би відвідати Новоолександрівку, щоб поклонитися його праху. Але сьогоднішні обставини не дозволяють здійснити мої бажання.