2002-го вийшов осяжний, на півтисячі сторінок, бібліографічний довідник «Два століття сковородіяни» (Х.: Акта), де зазначено 2203 джерела.
Книжок, всуціль присвячених Сковороді та збірок його власних творів, доти з’являлося не надто багато.
Справжній бум розпочався наступного 2003-го паралельним виходом у двох видавництвах (К.: Обереги; Х.: Акта) засадничого дослідження Дмитра Чижевського «Український літературний барок», осердям якого є студії про Григорія Савича. Звісно, видання опинилися серед лідерів рейтингу «Книжки року»
Усі наступні новинки були так само резонансні, а відтак і високорейтингові: Мирослав Попович, «Григорій Сковорода: філософія свободи» (К.: Майстерня Білецьких, 2007); Леонід Ушкалов, «Сковорода та інші: Причинки до історії української літератури» (Л.: Факт, 2007); Валерій Шевчук, «Пізнаний і непізнаний Сфінкс: Григорій Сковорода сучасними очима» (К.: Пульсари, 2008).
Зладжена Л.Ушкаловим «Повна академічна збірка текстів» Сковороди (Х.: Майдан) здобула Ґран-прі «Книжки року’2010». Наймасовіше видавництво «Клуб сімейного дозвілля» випустило 2015-го Сковородинівський «Буквар миру» із промовистою адресацією: «Книга для сімейного читання».
2017-го львівське видавництво Terra Incognita започаткувало серію «Українська езотерика», де первістком стала книжка «Григорій Сковорода. Найкраще». Торік там же зладжені візуально розкішні «Байки Харківські», а книжку Л. Ушкалова «Сковорода від А до Я» (Л.: Видавництво Старого Лева) визнано кращою у сегменті пізнавальної літератури для дітей.
Аж ось тепер з’явилися «Вибрані афоризми» (Х.: Фоліо, 2020), укладені Артуром Рудзицьким. Певною мірою, логічне вивершення: від статечного фоліанта повного академічного видання — до барвистої кишенькової масової книжечки.
Один із творів попередника Сковороди, барокового віршаря Данила Братковського, має назву «Світ, розглянений по частинах» — доволі точна метафора афористичного способу письма.
Архітектура нашої книжки добре улягає цьому пазловому означенню: Сковородинівські цитати сполучені з фрагментарними за своєю суттю картинами художника Олександра Ройтбурда, котрі ще й продубльовані виокремленими деталями. Трансавангардний стиль Ройтбурда грається із сюрреалістичними техніками, а звідти рукою подати до барокової химеричності. Авжеж: світ, розглянений по частинах.
Наслідком ілюстративних алюзій є, сказати б, «затирання часу» — нічого не нагадує, що ці афоризми писані у далекому XVIII столітті; досить того, що вони виглядають актуальними для сучасного ока і вуха.
В есеї-передмові до згаданої книжки «Григорій Сковорода. Найкраще» Андрій Любка уявив собі Сковороду на платформі «підземки»: «Стоїть собі чоловік зі стильною короткою стрижкою, у зручному й недешевому лляному одязі, через плече перекинута полотняна крафтова торба. Кожен би подумав про такого: гіпстер! Із тих, що сортують сміття, п’ють кольорові смузі, мають тисячі підписників в інстаґрамі, заробляють фрілансом і за кожної нагоди вирушають у закордонні мандри... Сучасніший за сучасного».
А ще в молодого письменника є цікаве спостереження про те, що мандрівний філософ «не так передавав знання, як поширював саму звичку, а отже, й навичку думати». Годі з цим не погодитися: його «З видимого пізнавай невидиме», — то прямий заклик до плекання у собі медіаграмотності.
За бажання знайдете серед сотні афоризмів приводи замислитися над багатьма сьогоденними проблемами. «Не хапайся за хвіст, поминувши голову», — хіба це не про антикорупційну стратегію?
Або ось про феномен міжпоколіннєвого виховання, коли ефективність оприявнюється не на лінії батьки — діти, а через дискурс онуків та бабусів-дідусів: «Той розуміє юність, хто розуміє старість».
Зрештою, і про карантин можна знайти: «Воістину, моя самотність відкрила мені небо». І навіть про вихід із кризи, що часто полягає у відмові від звичних кваліфікацій на користь нових-несподіваних: «Коли зачинається курка, тоді псується яйце».
Головна проблема класики — це музейники, тобто, ті літературознавці та вчителі, чиїм незмінним протестним плакатом є «Руками не чіпати!». Направду, відкритість до інтерпретацій та адаптацій, ба навіть до незгод і суперечок є непомильною ознакою високих літературних зразків.
Як-от, Сковорода: в одному місці він співає славень упокоренню: «Я знайшов гавань, прощайте, надії і щастя, досить ви грали мною, тепер грайте іншими», а в іншому — спростовує сам себе: «Не кінець те, після чого ще щось має бути. Після справжнього кінця нічого бути не може».
Саме з цієї «антиканонічності» Сковороди випливає єдиний кумедний компонент «Вибраних афоризмів»: те, що для ілюстративного супроводу обрано художника, чиї погляди на українство, м’яко кажучи, не українські. Схоже, пан Ройтбурд вважає за підставову характеристику Григорія Савича те, що той недалекоглядно толерував тодішній слобожанський суржик. Ну, це вельми нагадує Бузину, котрий за головну характеристику Тараса Григоровича мав його прихильність до чарки.
