Порядок денний: земля і слуги

Історично складалось так, що  Україна була, є і буде центром не тільки Європи. Пишу не лише для неуків з історії України. Земля, територія України — це вислід праці багатьох поколінь. Важкими зусиллями довелося добувати життєвий простір.

 

Довгі століття тривали змагання і боротьба, поки наші предки не закріпили за собою свою землю, багато вони пролили поту, поки опанували й окультурили дикі поля та зорганізували державу.

 

Прабатьківщина українського народу, тобто землі, на яких жили наші предки в найдавніші відомі часи (у той період — це для Путіна — про Росію ніхто навіть не знав, її просто не було), простягалася від середини Вісли по Горішній Донець і обіймала Холмщину, Галичину, Волинь, Полісся, Київщину.

 

Опанувати степову смугу й дійти до Чорного моря — було у подальшій перспективі розвитку українського народу завданням надзвичайно важливим.

 

Наші предки вважали і діяли за принципом: поки колонізація не дійшла до Чорного моря, доти територія України залишається незакінченою. Характерною рисою географічного положення України було й залишиться її місце поміж Європою та Азією.

 

Наші предки боролись за кожний клаптик землі, знали, що вона безцінна, і це повинен знати наш президент, а також «молоді обличчя», які зарано всілися на теплих місцях під куполом та бездумно, під команду Разумкова, натискають «зелені» кнопки. До нудоти гидко дивитися на ті події, що відбувалися у Верховній Раді при обговоренні Закону «Про ринок землі».

Земля з історією, релі­гією, культурою та мовою визначає ідентичність народу. Земля формує ментальність суспільства, тому розпродаж землі — це святотатство.

 

Мені в житті  пощастило: я, ще будучи малим, застав той час, коли батьки були господарями і мали свою власну землю. У нашому селі, завдяки розважливості селян, колгосп організували тільки в 1947 р. (у Галичині взагалі колгоспи створювали з дуже великими потугами, оскільки йшов спротив радянській владі).

 

Так от, одна половина села вступила в колгосп, а друга — ні. Серед них був і мій батько. На них і районне начальство тиснуло, і податками так обклали, що продихнути важко, і висилкою в Сибір погрожували.

 

У батька було небагато землі — всього 6,5 морга (морг — загальноєвропейська одиниця землі, 0,57 га. — Авт.), але бідними нас не вважали. Узагалі в селі бідних не було — хто працював на землі, той міг себе й родину прогодувати. Про що яскраво засвідчив голодний повоєнний 1947 рік, коли з усієї України люди йшли в «Западну», як тоді казали, за шматком хліба для дітей, бо в Галичині голоду не було.

 

Тому мене так сильно обурила поведінка депутатів-галичан із фракції «Слуги народу», а особливо з «Голосу», які бездумно проголосували за цей антинародний земельний закон. Звісно, отримавши в конвертах долари, вони не тільки землю, а й матір рідну продадуть. Було б справедливо, якби всі чиновники, урядовці, які отримали колосальні премії за свою бездіяльність (бо як інакше можна охарактеризувати стан економіки в країні), віддали б їх на потреби армії чи здали в бюджет. 

 

Ситуація, що склалася у світі у зв’язку з пандемією, повинна змусити задуматись мільярдерів та мільйонерів, що не спасуть їх палаци, куплені в Італії чи Іспанії, у США чи Великобританії. Вкладати потрібно у свою країну, в її розвиток. Вклавши у свою землю, ви отримаєте сторицею.

 

Хочу кілька слів сказати і про особливу категорію людей, які, вирвавшись на «свободу», кинули рідну землю і подались за довгим рублем чи доларом за кордон, а тепер масово «дарують» Україні закордонну інфекцію. Обробляючи чужу землю, ви забули про свою рідну, а тепер згадали про неї, шукаючи прихистку від коронавірусу...

 

Відсутність молодих рук в Україні, які досить довго працювали на чужих землях, призвела до того, що зараз ми їмо чужі овочі, фрукти, не знаючи, чим їх обробляли, підживлювали, переплачуючи за них втридорога.

 

А в цей час на землях України наживаються й багатіють чужі інвестори, які донедавна не могли купити її, прибрати до своїх рук, а тепер зможуть. І тоді з цієї землі варварськими методами витиснуть усі соки, все, що зможуть з неї взяти, нам же залишать безплідну пустелю.

 

Ще на початку ХХ століття, після закінчення Першої світової війни, українські землі пережили пацифікацію — це коли нашу землю віддавали зайдам, а українці змушені були працювати на них.

 

У моє рідне село на Тернопільщині тоді приїхало 50 польських родин, яким дали там землю, і ще з 50 родин поляків-мазурів поселили довкола. Пани жили у Варшаві й приїжджали до нас лише в господарських справах, «зібрати медок», так би мовити. Вони знали ціну нашим землям. Боюсь, що зараз повториться та сама історія.