Я, дитина війни, маю вже похилий вік, пережив багатьох керівників нашої країни — спочатку СРСР, а потім, з 1991 р., незалежної України, і хочу звернути увагу читачів на одну особливість: нам не щастило і не щастить на керівників держави, які б думали і дбали про простий народ, як це є у багатьох розвинених державах, особливо західних, де працюють закони, а хто їх порушує — несе відповідальність, де рівень життя значно вищий, ніж в Україні, бо працює промисловість, є сприятливі умови для розвитку сільського господарства, особливо фермерів.
А не так, як у нас, де з приходом нових керівників держави знищувалися фабрики й заводи, а зараз добралися вже й до села…
Я народився у 1938 р. при тодішньому керівнику держави Йосипу Сталіну. До цього старше покоління пам’ятає штучний голод 1932-33 рр., який виник із його вини, коли активісти для виконання плану поставок у селян відбирали останнє, а держава забирала в колгоспах навіть посівний матеріал.
Через таку сталінську політику вимирали мільйони людей, навіть траплялося людоїдство, а в цей час зерно вивозили за кордон, щоб продати за валюту. Моє ж покоління пам’ятає повоєнний голод 1947 р., коли нам, дітям, не дозволяли збирати на полі колоски, які потім догнивали на нивах від дощів.
У цей же період радянська влада руйнувала церкви, робила з них комори та інші господарські будівлі, а нам, учням, постійно говорили, писали в підручниках, що Бога немає. І ми вірили, хоча в цьому була не наша вина.
Після смерті Сталіна у 1953 р. я особисто чув виступ Микити Хрущова, у якому він розвінчував культ Сталіна, і для нас це був справжній шок, настільки ми були задурені його владою.
За ним усі плакали, мов за рідним батьком… А потім прийшов «застій», коли за Брежнєва країна не розвивалася. Після його смерті були ще пенсіонери-керівники, які не проводили ніяких змін в економіці та політичному житті, а лиш доживали свій вік при партійній годівниці. Запам’ятався мені й виступ Горбачова як нового керівника держави — всі з надією чекали якихось зрушень.
Та єдине, чим ми йому маємо завдячувати, — це те, що Україна в 1991 р. нарешті здобула незалежність. До влади знову прийшов комуніст, хоч і український, — Леонід Кравчук. Українці вперто не хотіли змін і на чергових виборах обрали не В’ячеслава Чорновола (якого невдовзі вбили в автокатастрофі), а Леоніда Кучму — також комуніста.
Його правління мені особисто запам’яталося ліквідацією Городищенського цукрового заводу, а згодом і Вільшанського — все обладнання порізали й вивезли на брухт. Схожа доля чекала й на більшість цукрозаводів по всій Україні.
Але далі було ще «цікавіше»: жодна країна в світі не обрала б собі за президента двічі засуджену людину, іншими словами «зека», а ми обрали! Чим це закінчилося — бачив увесь світ: кров на Майдані, Небесна сотня, втеча президента з країни.
З великою надією на краще ми обрали президентом Петра Порошенка, але й цього разу наші надії не справдилися: корупція процвітала, склади зі снарядами вибухали, розслідування як слід не проводилися.
Рік тому з такою ж надією на краще обрали президентом Володимира Зеленського. Але що вже насторожує нас, пересічних українців, так це недоліки в кадровій політиці, а також те, що за його мовчазної згоди парламент та уряд хочуть зруйнувати клас середніх фермерів, дозволивши скуповувати в одні руки тисячі гектарів землі, в той час як в усіх країнах світу ця норма складає від 300 до 500 га. І це незважаючи на протести фермерів по всій країні, зокрема і в нашому Городищенському районі. Бездарний уряд нищить сільське господарство в країні.
О. ТКАЧЕНКО
Городище, Черкаська область
