Зцілювала суспільство і людей: перша жінка-лікарка Буковини й Галичини Софія Окуневська

13.05.2020
Зцілювала суспільство і людей: перша жінка-лікарка Буковини й Галичини Софія Окуневська

Софія Окуневська-Морачевська.

Так склалося, що поняття «емансипація жінок» у різний час мало різне значення. У XIX-XX століттях воно означало боротьбу жінок за рівні з чоловіками права.

 

Жінки, які мали сміливість випереджати час, були наділені інтелектом та європейським мисленням, не обмежувалися відведеній їм ролі домогосподарки.

 

Ольга Кобилянська, Марія та Ольга Устияновичі, Леся Українка — ці відомі особистості не лише випереджали час, а й сміливо творили майбутнє.

 

У цьому гроні гідних жінок спалахнула яскрава зірка Софії Окуневської-Морачевської (1865—1926) — першої лікарки на Буковині й у Галичині, однієї з перших українок, яка здобула університетську медичну освіту. 

Треба писати не по-німецьки, а для свого народу — по-українськи...

Життя Софії Окуневської — суцільний виклик, спроба плисти проти течії за найнесприятливіших умов. Вона народилася в сім’ї священника Атанаса Окуневського 12 травня 1865 року в селі Довжанка — нині це Тернопільський район однойменної області, а тоді був Тернопільський повіт Австрійської імперії. 
 
Батько Софії був особистістю непересічною. Він походив із давнього роду Окунів, був добрим священником, проте завжди прагнув здобути медичну освіту. Після закінчення Віденського медичного університету став доктором медицини.
 
Працював повітовим лікарем у містечку Сторожинець, а згодом — лікарем у містечку Кімполунг, на Південній Буковині (нині це Румунія). Софійка залюбки бувала у батька, вчилася в нього милосердя до недужих людей.
 
До медицини тяжів і Софійчин дядько Кирило Окуневський, який одним із перших українців здобув вищу фармацевтичну освіту. 
 
Після смерті матері Софія виховувалася в родині тітки й дядька Озаркевичів разом із двоюрідною сестрою, майбутньою письменницею та емансипанткою Наталією Кобринською. Двоюрідна сестра мала значний вплив на становлення Софії як майбутньої громадської діячки. 
 
У 18 років Наталія вийшла заміж за священника УГКЦ, талановитого хормейстера, фольклориста Теофіла Кобринського (1848—1882). Чоловік виявився «щирим повірником» із ніжною душею, надійним другом.
 
Подружжя жило в мирі та злагоді, тому справжнім ударом долі для Наталі стала смерть чоловіка після тяжкої хвороби. Красуня Наталія Кобринська відрізала пишну косу і поклала чоловікові до труни, тим самим засвідчивши подружню вірність. 
 
Світогляд юної Софії формувався в прогресивному середовищі. За спогадами сучасників, ніхто не міг залишитися байдужим до розумної, самодостатньої дівчини. 
 
Відома письменниця Ольга Кобилянська (1863—1942) в «Автобіографії» (1903) так описала їхню першу зустріч: «Заговорила до мене українською мовою, переконуючи — мені треба писати не по-німецьки, а для свого народу — по-українськи, навчила фонетикою писати, надавала українських книжок...Якщо можна порівняти молоду дівчину з квіткою, то Софію можна порівняти з лілією. Біла бездоганна цера (колір обличчя. — Авт.) з очима русалки задумливого погляду знизу вгору, темними бровами і волоссям барви старого золота. Поважна і пориваюча усміхом своїм, коли бувала дотепною і повною природного гумору.
 
Фанатична поклонниця природи, їзди верхи, бігання лижвами, фехтування і такого іншого в той час допустимого «спорту». Загартована фізично, мала естетично розвинутий смак, прекрасно грала на фортепіано. Її улюбленим музичним твором стала «Місячна соната» Людвіга ван Бетховена. 
 
Юрій Морачевський, Марія Морачевська, їхня донька Софія та Вацлав Морачевський. 1934 рік.
Фото з сайта photo-lviv.in.ua.

Йти проти течії

У 1884 році дівчині вдалося отримати дозвіл на складання іспитів за гімназійний курс та блискуче впоратися із завданням. І хоча Софія була настільки блискуче підготовлена, що їй міг позаздрити будь-який юнак, проте тогочасні погляди на жіночу освіту лишалися консервативними.
 
Програма жіночих шкіл у Галичині не передбачала грецької та латини. Дівчата не допускалися також до державного іспиту на атестат зрілості. Скільки сил пішло на те, проте Софії вдалося виклопотати собі дозвіл на складання екзаменів за гімназійний курс! 
 
Так і жила — йшла проти течії, проте мети досягала. Резонанс у галицькій пресі був нечуваний. Під час складання іспиту на атестат зрілості у 1885 році аудиторія гімназії була переповненою. На неї прийшли, зокрема Іван Нечуй-Левицький, Олександр Кониський, Іван Белей та Іван Франко.
 
Одним із учителів гімназистки став брат майбутньої письменниці Ольги Кобилянської, викладач класичної мови та літератури Юліян Кобилянський (1859—1922). Він був у захваті від своєї учениці: «Якби мої хлопці-гімназисти бути такими відомими учнями філології, як Софія Окуневська, я був би гордий за них». 
 
З дипломом гімназії можна було вступати до університету, але жінка в Австро-Угорщині не мала такого права. Змушена була їхати на навчання до Швейцарії, де жінка мала більше прав. Медичний факультет Софія Окуневська закінчила у 1895 році. 
 
Талановита в усьому, Софія мала літературні здібності. У 1887 році навіть брала участь в організації видання першого жіночого альманаху «Перший вінок», де були зібрані найкращі літературні сили того часу. Зі сторінок «Першого вінка» залунали жіночі голоси — Ганни Барвінок, Дніпрової Чайки, Уляни Кравченко, Олени Пчілки, Ольги Франко, Лесі Українки, Софії Окуневської. У цьому альманасі Софія представила оповідання «Пісок, пісок», а також розвідку «Родинна неволя жінок в піснях і обрядах весільних». Нагадаємо, на світогляд Софії впливала її двоюрідна сестра Наталія Кобринська. 
 
Дівчата-емансипантки мали свій погляд і на особисте життя. «У нас не такі спокійні вдачі, що можуть розкошувати в своїх почуттях, — пояснювала Софія Окуневська Ользі Кобилянській. — Як хтось так пристрасно любить, як ми, то це нещастя, а в таке не треба кидатися. Як прийде біда, то що робити. Але шукати її не треба». 
 
Однак ці погляди не завадили Софії мати достойну пару. Красуня-емансипантка познайомилася з поляком, майбутнім медиком Вацлавом Морачевським. Варшав’янин не приховував своїх сентиментів до української справи, тож молоді люди заприязнилися. У листопаді 1890 року Софія Окуневська стала дружиною Вацлава. 
 
Освічене подружжя мало вплив і на письменника Василя Стефаника, який писав у «Автобіографії» (1942): «Я познайомився з Вацлавом Морачевським і з його жінкою Софією з Окуневських. Вони приїхали з Цюріха, обоє високоосвічені, і від них я користувався широким європеїзмом». Василь Стефаник не приховував своєї симпатії до Софії: «Це знайомство було чи не найважливішою подією моєї молодості». 
 
Тим часом життя Софії та Вацлава наповнювалося новими здобутками. Попри блискучу наукову кар’єру, Софія лишалася турботливою дружиною та матір’ю двох дітей — Юрія та Єви. 

Від неї йшло світло...

У 1896 році Софія Окуневська-Морачевська написала докторську дисертацію про зміни в крові під впливом анемії, а згодом отримала ступінь доктора наук. Для багатьох жінок Софія стала символом мудрості та надії. Надії на кращі зміни в житті жінки.
 
Ольга Кобилянська писала про товаришку з захопленням: «Від неї пішло мені те світло, за яким я тужила, так тужила...» Здавалося, перед обдарованою жінкою-лікаркою мали відчинитися усі двері.
 
Проте зустрічала на своєму шляху суцільні перепони. Ні в Цюриху, ні в Кракові роботи за фахом подружжя не знайшло. Згодом Морачевські замешкали у Львові, нострифікувавши в місцевому університеті свої документи. 
 
Софії й надалі довелося виборювати право на медичну практику. Після численних формальностей лише 15 березня 1900 року на засіданні сенату Краківського університету відбулася нострифікація диплома Софії Окуневської-Морачевської. Лише тоді доктор медицини здобула офіційне право на самостійну лікарську практику. Подружжя Морачевських планувало працювати у Кракові, але перед Софією постали нові виклики. Знову довелося повернутися в Галичину. 
 
З великими труднощами у жовтні 1903 році Софія Окуневська-Морачевська розпочала працювати у добродійній приватній «Народній лічниці» імені Митрополита Андрея Шептицького. Патріотично налаштовані лікарі надавали допомогу хворим, піклуючись про їхнє здоров’я. За доброту та милосердя недужі дякували лікарці, називаючи її «святою Софією». 
 
Софія разом із братом Наталії Кобринської Євгеном Озаркевичем вперше в Західній Україні організували курси для сестер милосердя, згодом — курси акушерів. Вечорами лікарка працювала над створенням словника української медичної термінології. Тим часом у житті Вацлава з’явилася інша жінка. Ініціатором розлучення став саме він...
 
У 1914 році Вацлав виконував обов’язки гарнізонного лікаря у Лінці, а Софія до 1919 року працювала лікарем у Гмінді та Сватобожіцах, в таборах для українських виселенців. Звісно, вона розуміла, що цим самим ставить під загрозу свою лікарську кар’єру, проте українська патріотка на це не зважала. 

І не буде мати серце спокою...

Софія стала першим лікарем у Західній Україні, яка використовувала променеву терапію у боротьбі з онкологією, започаткувавши лікування гінекологічних хвороб методом Марії Склодовської-Кюрі.
 
Проте негаразди особистого життя підточували здоров’я Софії, впливали на її психіку. Різдво 7 січня 1919 року принесло біль і втрати.
 
Страшна звістка надійшла з Цюриха — з життя добровільно пішла її 20-річна донька Єва. Талановита дівчина могла повторити шлях своєї самодостатньої матері, ставши першою українською архітекторкою, але... 
 
До слова, самогубство доньки боляче вразило батька, амбітного Вацлава Морачевського. До кінця своїх днів він носив при собі урну з прахом доньки. Проте щасливого подружнього сімейного життя було вже не повернути. 
 
Софія мешкала у Львові навпроти собору Св. Юра. Працювала лікарем у «Народній лічниці» Євгена Озаркевича. Усі, хто бував в оселі лікарки, були вражені оберемками лікарських трав, у цілющу силу яких вона вірила.
 
Стверджувала, що цей перевірений метод лікування в Україні незаслужено забутий. Часто повторювала: «По німцях та Швейцаріях таких спеціалістів багато, і з них там не сміються, а поважають більше, ніж доктора, який лікує хімікаліями». 
 
Софія Окуневська, попри біль втрат, знайшла в собі сили повернутися до громадського життя, мала чимало планів. Проте того трагічного дня з лікаркою трапилася біда.
 
Коли в неї сталося запалення апендикса, ускладнене перитонітом, поряд нікого не виявилося. Лікарку, яка рятувала чужі життя, не змогли врятувати... Софія Окуневська пішла з життя 24 лютого 1926 року, похована на Личаківському цвинтарі у Львові. Її син Юрій присвятив мамі рядки: «І не буде мати серце спокою, доки навік не спочине при Тобі...» 

  • Симон Петлюра вбитий у Парижі 94 роки тому

    Голова Директорії, головний отаман військ УНР Симон Петлюра був розстріляний Самуїлом Шварцбардом на розі вулиці Расін та бульвару Сен-Мішель у Парижі 94 роки тому - 25 травня 1926 року о другій годині дня. >>

  • Розслідування Григорія Омельченка: «Катинь-1» є злочином СРСР

    «Україна молода» свого часу публікувала окремі результати розслідування обставин авіакатастрофи польського літака Ту-154 під Смоленськом 10 квітня 2010 року, яке проводив генерал СБУ Григорій Омельченко. Сьогодні ми починаємо публікацію повного звіту розслідування. >>

  • Меморіальний комплекс «Чорний ворон» створюють на Кіровоградщині, фото

    Це непересічна подія не лише для області, а й України. Місце, де відбувся легендарний бій отамана Чорного ворона має не лише потужне історичне, а й туристичне значення. Тож комплекс абсолютно заслуговує на те, щоб стати національним надбанням», - зауважив пан Балонь. >>

  • Епос про Гільгамеша: в США судяться за повернення Іраку таблички-артефакту

    Стародавній артефакт часів Межиріччя - глиняна табличка, на якій однією з найдавніших систем письма - клинописом викладено частину всесвітньо відомого міфологічного твору «Епосу про Гільгамеша», перебуває у власності приватної виставкової фірми Hobby Lobby з порушенням законів США. >>

  • День морської піхоти святкують в Україні, відео

    До 102 річниці з Дня заснування морської піхоти України у 36-й окремій бригаді морської піхоти імені контр-адмірала Михайла Білинського відбудеться відкриття кімнати бойових традицій, де можна буде ознайомитися з минулим та сьогоденням бригади, яка має багаторічну історію. >>

  • Україна вшановує жертв депортації кримськотатарського народу

    Лише в 1989 році кримським татарам було дозволено повернутися на батьківщину. Після незаконної анексії Криму у 2014 році російська влада продовжує дискредитацію та утиски кримських татар, що лишилися на півострові. >>