Чотири роки тому київське видавництво «Nebo Booklab Publishing» запустило несподівану на ринку дитячої літератури серію «Книга про картину» — напівказкові реконструкції подій, що передували увічненню на полотні когось/чогось.
Щось у проєкті пішло не так — з’явилося лишень три випуски. Можливо, на тоді це був надто радикальний ракурс для вітчизняного масового споживача, якого школа не привчила «читати» образотворче мистецтво.
Можливо, також, це ситуація не конче українська: того ж таки 2016-го у Британії вийшла резонансна книжка Майкла Бьорда «Зоряна ніч Ван Ґога та інші оповіді. Історія мистецтва для дітей». Але за кілька років перед тим англійський мистецтвознавець випустив таки книжку для дорослих: «100 ідей, що змінили мистецтво» (її торік опублікувало інше київське видавництво «ArtHuss»).
На першій сторінці «100 ідей…» окреслено найкоротший шлях до ефективного читацького сприйняття: «Візуально ця книжка рухається знайомою історичною траєкторією». Так, з історичною дидактикою справи набагато ліпші, аніж із мистецькою, — і то у всьому світі.
А психологи знають: люди залюбки згадують і важко уявляють. Успішне випробування «історичної» мистецтвознавчої методики на дорослих наснажило Майкла Бьорданаписати історію мистецтва для дітей.
На другий рік по виході у Лондоні книжку «Зоряна ніч Ван Ґога» перекладено-видано у Києві («Nebo Booklab Publishing»). В українському рейттингу-2018 вона стала подією — лавреатом з-поміж 44-х номінантів пізнавальної та розвиваючої літератури для дітей.
Книжка з енциклопедичними амбіціями: понад 300 сторінок збільшеного формату, де умістилося 68 історій світових шедеврів.
Занурення до кожної оповідки не викликає у читача-початківця жодного остраху — це ж лишень три сторінки, до того ж густо помережані вигадливими малюнками, що граються із фрагментами скульптур-полотен, про які йдеться (малюнки теж імпортні). Щодалі бачиш, як автор свідомо копіює той самий тип ерудиції, що і в різьбярів та фрескарів Давнього Єгипту чи грецьких вазописців.
Знання-оприявлення космогонії, озвучення-візуалізація міфу. Зрештою, розчаклування реальності, ув’язненої у творі. Питання, котре Бьорд непомітно ставить перед дитиною, — що непокоїло художника, який створив це?
На окрему увагу заслуговує довідковий апарат — справжній ідеал читацького комфорту. Насправді, діти не аж так потребують усіх цих словників, хронологій, картографій.
Але ж «Зоряну ніч Ван Ґога»виразно орієнтовано на сімейне читання, тож батьки щиро дякуватимуть за ці навіґатори. А діти ростимуть нехай поки що і з механічним усвідомленням того, що справжній нонфікшн неможливий без опції пошуку.
Чомусь віриться, що з таких юних читачів не виростуть історики та літературознавці на кшталт багатьох українських, котрі нехтують у своїх дослідженнях навіть елементарними покажчиками.
До всього, довідковий апарат Бьордової книжки таки адаптований до дитячого сприйняття. Ось, до прикладу, рядок із хронології подій, який годі уявити в «дорослій» книжці, але він відчутно чіпляє дитячу уяву: «1879 р. — учень Жорж Сера відвідує Четверту виставку імпресіоністів у Парижі».
Або такі позначки, що сигналізують: пригоди-відкриття у сучасному світі геть не вичерпалися — «1939 р. — фрагменти доісторичної скульптури, відомої як Людинолев, знайдені у печері в Німеччині»; «1994 р. — дослідники знаходять печеру Шове у Франції».
Того ж 2018 року надруковано кілька випусків проєкту Віктора Кублицького «Юнацтву про мистецтво»(К.: Мистецтво).Гнучка авторська ерудиція добре надається до залучення уваги зазначеної авдиторії, проте водночас цілком адекватна сприйняттю образотворчості дорослим пострадянським читачем-глядачем.
Власне, не дивно: старі-недобрі есересерівські часи не лишили по собі у масовій свідомості надійних дешифраторів мистецтва. Тож нинішні українські батьки і діти здебільшого стартують з однієї позначки, з Бьорда і Кублицького.
Утім, позаторік з’явилася й книжка «про мистецтво», яка іґнорує «доросло-історичний» спосіб оповіді: Єлизавета Мельниченко, «Синій Ліс і чарівник Маґрітт» (К.: Український пріоритет). Тут немає ані термінологічних пояснень, ані біографічних подробиць. Здається, тут немає й самого живопису — репродукції чотирьох десятків картин Рене Маґрітта лише слугують візуальною дорожньою картою, що мітить казкову пригоду, придуману письменницею в дусі Керроллової «Аліси».
Так, малеча нічого не дізнається про славетного сюрреаліста, але запам’ятає його дивовижні сюжети. І радісно упізнаватиме їх, якщо колись далі зіткнеться з феноменальним бельгійцем. А з Маґріттом розминутися на все життя майже неможливо. Тож, виходить,такий альтернативний спосіб мистецької освітитакож має ефективний потенціал.
Нарешті торік перекладено книжку американської популяризаторки Гізер Александер «Знайомство з мистецтвом для дітей»(Х.: Віват). Як на мене, саме вона — хоч і не очолила рейтинг — є досі найкращою у своєму сеґменті. Г.Александер, здається, упритул наблизилася до специфіки дитячого сприйняття. Причому, у геть відмінний від М.Бьорда спосіб: просуватися у розумінні не від повсякдення до твору, а одразу пуститися у мандрівку крізь картину.
Спочатку авторка влаштовує малим екскурсантам сеанс адаптації перед полотном, намагається знайти точку доступу через активацію дитячого досвіду. Ось вони стоять перед «Танцювальним класом» Едґара Деґа: «Праву частину кімнати відрізано. Чого саме ми не бачимо? Це початок чи кінець заняття?».
А перед «Весною» Сандро Ботічеллі апелює до коміксової культури: «Допоможи художнику — додай репліки до кожної з фігур. Що каже Венера? Купідон? Зефір?». Нарешті підходять до чи не єдиної «загадкової» картини ще одного класика під назвою «Зоряна ніч»: «Ван Ґог ніколи нікому не розповідав, що означає ця картина. А в тебе є ідеї?».
Або провокативно-мобілізаціне запитання перед «Трьома музиками» Пабло Пікассо: «Гертруда Стайн назвала цю картину натюрмортом. Ти теж так вважаєш?».
Далі більше: пропозиція поконкурувати з великими: «Анрі Тулуз-Лотрек перетворював рекламу на мистецтво. Ти теж можеш зробити власний рекламний плакат… Подумай про якусь реальну або уявну річ, яку ти міг би рекламувати за допомогою плаката». А відтак — ставай художником, чому б ні?
«Чому б тобі не влаштувати власну художню виставку? Вистав усі свої малюнки у когось вдома. Зроби плакати і запроси друзів і сусідів. Чи влаштуй аукціон своїх робіт. Дорослі можуть ставити справжні гроші, які ти міг би віддати на благодійність, а твої друзі — цукерки або чіпси».
На одній із перших сторінок — вріз-рубрика «10 питань, які варто поставити собі, дивлячись на витвір мистецтва». Лише під №8 — банальний супер-гіт«Мені це подобається?».
Натомість одним із ключових запитань Г.Александер вважає таке:«Як, на мою думку, міг почуватися автор витвору?» Направду, це вже початки психоаналізу. Й чим раніше людина опанує ними, тим краще? Звісно, авторське пояснення переходу Пікассо від депресивного «блакитного» періоду до ейфорійного «рожевого» тим, що «Пікассо закохався у французьку модель і став значно щасливіший», — не для найменших, але юнкам-юнакам над тим не зайве замислитися, ні?
Авторка вельми уважна до деталей і повсякчас заохочує до такої ж візуальної ретельності дітлахів (зважте на її пріоритети в озадачуванні юних глядачів: запитання №1 — «Що я бачу?», №2 — «Що ще я бачу?»). Часом це просто розвиток спостережливості («На кожній з картин Далі можна знайти його автопортрет»), та здебільшого — така собі Аріаднина нитка для виходу у сучасність. Аналізуючи деталі «Фрейлін» Діего Веласкеса, вона доходить висновку, що цей іспанець (ровесник Богдана Хмельницького, до речі) провістив майбутній мистецький тріумф фотографії.
Присутня у книжці й гомеопатична доза висловлювань самих митців. Вимоглива селекція залишила у книжці невідпорні сентенції. Як-от, Пауль Клеє: «Малювання — це просто лінія, що вийшла погуляти». Або від Сальвадора Далі: «Єдина різниця між мною і божевільною людиною полягає в тому, що я не божевільний».
Прикінцева фраза книжки Гізер Александер — «Тут немає правил. Усе може бути мистецтвом» — зовсім не дезавуація мистецтвознавства. Це радше замовляння супроти страху чогось не знати, заохочення шукати власних відповідей на виклики, стимуляція інноваційного мислення.
