Легендарну поетичну групу «Бу-Ба-Бу» засновано 35 років тому: як усе починалося

На початку все ж таки справді було слово, і це слово було «Бу-Ба-Бу».

 

 

Цьогоріч, 17 квітня, виповнюється вже 35 років із того дня, коли у Львові перед оперним двоє молодих поетів (за незримої присутності третього) зустрілися і вимовили вголос це химерне скорочення трьох слів: «бурлеск — балаган — буфонада». 

 

 

Утім, про все по черзі. Я, молодий учитель із Рівного, приїхав до Львова того дня не просто так, а з метою зустрітися там з Юрком Андруховичем. Ми з ним попередньо познайомилися в січні того ж року на Ірпінському семінарі молодих авторів.

 

Окрім Андруховича, там було багато молодих — тоді молодих, а сьогодні вже реномованих і визнаних поетів, — зокрема, Оксана Забужко, Іван Малкович. А от Віктор Неборак на той семінар не потрапив — та й невідомо, як би все склалося і чи заснувалася б наша група в такому випадку. Але Віктор тоді щойно відбув останні місяці на посаді викладача української мови й літератури в містечку Карбоніт Луганської області.

 

Це в межах теперішнього Золотого-3, про бойові дії в районі якого час від часу повідомляють нам сьогодні медіа. Випускник української філології Львівського університету потрапив туди за розподілом і мусив певний, досить тривалий, час розсипати перли українського красного письменства перед учнями шахтарського ПТУ. 

 

 

Та на квітень 1985-го Віктор уже повернувся до Львова. А з Андруховичем він тоді певний час уже листувався, і Юрко листовно повідомив йому про нашу майбутню зустріч перед Львівською оперою.

 

Сам же Юрко того ранку прокинувся з високою температурою, тож поїздку у Львів мусив скасувати. Але під Оперний прийшов Віктор, і я упізнав його, ніколи доти не бачивши, лише за фотографією в альманасі «Вітрила», в якому Віктор мав тоді одну з перших серйозних публікацій. (Я маю добру фізіономічну пам’ять). Тож, підійшовши до Неборака, я представився, і ми вже продовжували чекати Юрка разом. 

 

У теперішнього читача, напевно, виникне питання: а що, хіба не можна було зателефонувати і дізнатися, що там з Андруховичем? Зробити це було можна, але... Мобільних телефонів на той час не існувало ні у нас, ні на Заході (від слова «взагалі»). Щоб сконтактуватися з Юрком, треба було йти на спеціальний пункт міжміського телефонного зв’язку, — як же архаїчно це звучить зараз!

 

Там слід було замовити телефонну розмову з Івано-Франківськом, потім чекати в залі, доки телефоністка не оголосить: «Івано-Франківськ, кабіна номер...» Це задоволення коштувало близько карбованця, і хоча ми з Віктором і мали по кілька карбованців у кишені, та все ж вирішили витратити їх на більш насущні потреби тієї миті. Насущними потребами виявилися кілька пляшок білого сухого вина. Далі ми тинялися вулицями й парками, Віктор знайомив мене зі «своїм Львовом», ми робили по ковтку і час від часу повертались до оперного, в надії таки зустріти Юрка, котрий, як ми вважали, просто десь забарився. 

 

Група «Бу-Ба-Бу» вперше на великій сцені.

Фото Анатолія МІЗЕРНОГО.

 

Майже одразу ми почали читати один одному наші вірші — адже тоді вже мали що читати. Віктор на той час уже створив «Прохід Академічною» і «Джульбарса», в мене була написана «Травнева балада», більш відома як «Санітарочка Рая». Навкруг нас вирував пречудовий весняний Львів, легке біле вино «вливав у юні горла юний час», мій зворотний потяг на Рівне мав відійти десь аж біля 22-ї години, а в моїй сумці було ще кілька бутербродів із вареною ковбасою, завбачливо прихоплених із дому.

 

Коли додати до цього, що було нам на той момент 23-24 роки й почувалися ми цілком відповідно своєму вікові, то стане зрозуміло, що це був один із тих прекрасних днів, які запам’ятовуються на все життя.

 

Вікторове тодішнє листування з Юрком було достатньо інтенсивним, і в одній зі своїх епістол Андрухович запропонував започаткувати якийсь новий напрямок у тогочасній українській поезії, на противагу «метафористам» і «сповідальникам». Цими двома термінами тоді оперували літературні критики, класифікуючи молодих поетів. Адептом «сповідальників» виступав Ярослав Мельник, а «метафористів» усіляко підтримував Микола Рябчук.

 

Та Андрухович не був би Андруховичем, якби не захотів вирватися за рамки цих визначень, він написав Вікторові, що добре було б створити якесь таке бурлескно-балаганно-буфонадне угруповання із кількох поетів. Віктор блиснув схильністю до словотворення і скоротив це формулювання до «Бу-Ба-Бу». Тож «копірайт» на назву групи належить Вікторові, а також Юркові. Мені залишалося тільки прийняти це визначення, і не скажу, що воно мені не сподобалося. 

 

Утрьох ми таки зібралися досить скоро, через кілька місяців, уже влітку 1985-го. У країні була оголошена перебудова, а разом із нею — гласність і прискорення. Суспільна атмосфера відтавала буквально щодня на кілька градусів. У ту нашу літню зустріч разом із нами були ще й Юрій Винничук, і Ярослав Довган, і Іван Малкович. Власне, Іван і загостив нас у своїй садибі в Березові Нижньому, у серці Карпатського краю.

 

Там, на землі Стефаника й Франка, натхненні цілющим гірським повітрям, віршами, своїми й чужими, та помірними дозами алкоголю, бубабісти й визначилися з подальшим напрямом творчості й розпочали своє сходження до вершин красного письменства. Насправді ж перші півтора року «Бу-Ба-Бу» існувало на рівні квартирників у приватних помешканнях та художницьких майстернях, переважно львівських. А вже у грудні 1987-го відбувся перший великий творчий вечір нашої групи на сцені Київського Молодого театру.

 

Тоді саме повернувся з Москви в Україну невтомний Лесь Танюк, його київські шляхи перетнулися з Небораковими, бо Віктор на той час уже навчався в аспірантурі Інституту літератури, і з ініціативи Леся Степановича наша трійця отримала нагоду виступити з декламацією власних творів у будинку на Прорізній. Молодий театр щойно туди перебрався, і вечір «Бу-Ба-Бу», здається, був там чи й не найпершою мистецькою акцією. 

 

 

Далі час для «Бу-Ба-Бу» полинув із прискоренням, перебудова перетекла у незалежність, на Львівській ратуші, а потім і над іншими містами замайоріли синьо-жовті прапори, дихати зробилося зовсім вільно, цензура відійшла в минуле, вірші писалися, книжки видавалися, кількість виступів поступово збільшувалася, творчі вечори нашої групи, окрім Львова і Києва, відбулися також у Житомирі, Луцьку, Рівному, Івано-Франківську, Херсоні, Москві, Ґданську, Празі і навіть на кораблі — на величному круїзному лайнері World Renaissance, де ми в листопаді 1994-го читали свої вірші хвилям Середземного моря і письменникам із кількох десятків країн Європи.

 

А ще в активі «Бу-Ба-Бу» — два фестивалі «Вивих» у Львові (в 1990-му і 1992 роках) із незабутніми акціями — «Прокидання Поезії» і «Крайслер Імперіал», які пройшли на сцені Львівського оперного театру, того самого, на площі перед яким у квітні 1985-го було вимовлено уперше магічне й загадкове слово «Бу-Ба-Бу». Власне, про це чимало написано і Небораком, і Андруховичем, тож усі цікаві можуть звернутися до збірки «Введення в «Бу-Ба-Бу» або до есею «Крайслер Імперіал», де Прокуратор і Патріарх подають свої версії тих непроминущих подій.

 

Три наші титули — Патріарх, Підскарбій і Прокуратор — ми присвоювали кожному із досягненням 30-ліття: Андруховичу в березні 1990-го, Ірванцеві в січні 1991-го, Неборакові у травні того ж 1991-го. А ще з 1988-го по 2000-й ми вручали щорічну премію «Бу-Ба-Бу» за кращий вірш року, і тринадцять наших лауреатів (саме тринадцять, бо останню нагороду було присуджено двом поетам), збагатилися кожен свого часу на пляшку доброго алкогольного напою.

 

Для молоді пояснимо, що матеріальним вираженням премії була найдорожча пляшка, яку ми могли придбати, зустрівшися вперше у році. Список лауреатів можна сьогодні відшукати у Вікіпедії, і він розпочинається Іваном Малковичем, а завершується іменами Ігоря Римарука та Василя Герасим’юка — саме вони й були тими двома останніми, тож пляшку вельми коштовного коньяку отримали також одну на двох.

 

Завершивши перелік своїх «апостолів» водночас із кінцем тисячоліття, ми за інерцією провели ще кілька вечорів, зокрема у 2008-му, коли вийшло наше велике вибране у видавництві «Піраміда», підготовлене Василем Габором. У вересні 2012-го нас приймала велика сцена Рівненського драмтеатру, а навесні 2015-го ми доволі скромно відзначили своє 30-ліття читаннями у Львові й на київському Книжковому арсеналі. 

 

Група «Бу-Ба-Бу» успішно проіснувала три з половиною десятиліття і з упевненістю дивиться у майбуття. Попереду 40-ліття, а там, дивись, і півстолітній ювілей відсвяткуємо. Нехай віртуально, через мережеві сайти, але ми читатимемо свої старі й новіші вірші у п’ятницю і в суботу, на сторінці київського кнайп-клубу «Купідон».

 

А в неділю разом з усіма нашими читачами зустрічатимемо радісне свято Воскресіння. Колись Джон Ленон на гребені своєї слави зухвало зауважив, що група «Бітлз» популярніша за Ісуса Христа. Група «Бу-Ба-Бу», звісно, подібних заяв робити не збирається, проте ми свідомі власної значущості і продовжуємо грати свою роль у цьому нескінченному спектаклі бурлеску, балагану й буфонади. «Бу-Ба-Бу» — 35 років! Зі святом усіх нас!