Цікава думка прозвучала з уст міністра МВС Арсена Авакова про можливість продовження карантину ще на місяць, тобто аж до кінця травня.
Цікава з тих позицій, що це саме той необхідний захід, аби змести владу Зеленського та Ко руками пересічних українців — голодними бунтами.
Тим більше що й без того, ще до коронакарантину, у владі розповзлась пошесть розколу.
І хоч цього разу багатьом самостійно заглядати у вікна, аби поспостерігати за цим політхаосом, карантин не дозволяє, однак ситуація і так давно на поверхні.
Адже ще півроку тому прогнозувалось, що рано чи пізно Володимир Зеленський втратить контроль над Верховною Радою. І одна з причин — більшість «Слуг народу» ніколи по-справжньому не були в команді президента — вони просто стали тимчасовими союзниками.
Ноги ростуть із голови
І от у березні ми вперше побачили протести всередині владної партії «Слуга народу». Криза провладної фракції спровокувала створення всередині «Слуг народу» проєвропейської ліберальної групи, яка має намір підтримувати ініціативи президента Володимира Зеленського і виступає за Євросоюз та проти повернення України до середньовіччя.
Нагадаємо, шістдесят народних депутатів виступили проти угод у Мінську та утворення так званої консультативної ради з ОРДЛО, де Росія бачить себе в ролі споглядача. Адже це означатиме ймовірну легалізацію так званих Луганської та Донецької народних республік.
Спостерігаючи за переформатуванням монофракції, пригадується обіцянка, котру ще на початку роботи Верховної Ради нового скликання озвучив президент Володимир Зеленський: «Я вже знаю, що розпускати Верховну Раду не так страшно».
І останнім часом гарант Конституції дійсно все частіше повторював, що за наявності критичної маси, за його ж оцінкою, помилок депутатів він розпустить парламент без особливого жалю і довгих роздумів.
Ці всі фактори не примусили себе довго чекати. Вийшовши на політичну авансцену, як на замовлення. Хоча водночас породили й декотрі підозри: а чи не гра це Банкової, така собі рухома картинка — агітка для тих ЗЕвиборців, котрі можуть відійти від Зеленського, бо розчарувались у своїх наївних сподіваннях та добре зіграних запевненнях у щирості намірів вести країну проєвропейським шляхом.
Природне запитання: а звідки ноги ростуть? Ні-ні, не потрібно сварити п’яту точку — як кажуть, у важку хвилину вона завжди з вами. Ймовірно, ноги ростуть із голови офісу президента? Але, очевидно, у відпрацьованій конфігурації з іншими впливовими особами, котрі чимало вклались у політичну долю Володимира Зеленського, а тому програвати й бути собі у збитку не збираються.
Однак голосування позачергової «карантинної» сесії Верховної Ради — за закон, що унеможливив повернення «ПриватБанку» його колишнім власникам, та закон про відкриття ринку землі — показало, що в Раді здатні домовлятись, і коаліція може розбавляти фарби політичної орієнтації ледь не щодень.
Проста арифметика
І про колишню монобільшість мовою цифр. Отже, фракція «Слуга народу» у березні провалила голосування щодо 70% рішень Верховної Ради. А всього на початку весни було прийнято 25 законодавчих актів. І лише за сім із них фракція забезпечила від 226 голосів.
Про це повідомила пресслужба Комітету виборців України. Зокрема, голосів від монобільшості не вистачало для успішного голосування щодо недавніх кадрових змін в уряді Дениса Шмигаля, а також за відставку колишнього генпрокурора Руслана Рябошапки. Ці рішення були ухвалені за допомогою голосів депутатів, що не входять до більшості.
Водночас фракція забезпечила в березні необхідну кількість голосів за відставку уряду Олексія Гончарука та звільнення членів Кабміну (240 та 242 голоси «за» відповідно), призначення новим прем’єр-міністром Дениса Шмигаля та формування нового уряду (242 та 228 голосів «за»), а також за призначення за президентською квотою Андрія Тарана міністром оборони (239 голосів) та Дмитра Кулеби міністром закордонних справ (242 голоси «за»).
Якщо раніше це виглядало як тимчасові збої в роботі фракції, то зараз є підстави говорити про систематичну проблему в роботі монобільшості, наголошують у КВУ. Загалом у фракції «Слуга народу» наразі 248 народних депутатів.
Від моносистеми відвалилась чверть
Але найпромовистішим було голосування по двох ключових питаннях, без котрих не бачити Україні допомоги від МВФ. Саме воно остаточно підтвердило: у президента Зеленського вже немає більшості в парламенті. Хоча ситуативні коаліції не нове явище в політичному житті країни.
До 30 березня такою ситуативною коаліцією було єднання частини депутатів від партії «Слуга народу» з ОПЗЖ і депутатськими групами, орієнтованими на Ігоря Коломойського. Нині ж вималювалась конфігурація частини депутатів від партії «Слуга народу» з фракціями «Європейська солідарність» і «Голос».
І це, в умовах, що наразі склались, найприродніша коаліція.
Отже, перше питання — «антиколомойський закон», друге, що як лакмус показало актуальний розклад сил у парламенті, — це розгляд «земельного» питання. Воно продемонструвало виклик моносистемі, від котрої відвалилась четвертина.
«Нулі» при голосуванні одностайно дала група опозиційних фракцій у складі «Опозиційної платформи — За життя» і «Батьківщини». У ніч з 30 на 31 березня до них долучилася у повному складі депгрупа «За майбутнє», яку пов’язують зі сферою впливу мільярдера Ігоря Коломойського.
При цьому частина «клубу прихильників» олігарха у складі фракції «Слуги народу» ухвалення земельного закону підтримала. Але не всі: так, у момент вирішального голосування виявилися відсутніми «спікери» цієї групи Олександр Дубінський і Максим Бужанський. Не голосував і Гео Лерос, котрий став упізнаваним широким загалом завдяки своїм викриттям щодо глави офісу президента Андрія Єрмака і його брата.
Зеленський — порохобот?
Загалом законопроєкт про вільний ринок землі з різних причин і мотивів не підтримали 42 члени монобільшості. Це означає, що без підтримки інших фракцій ухвалення цього ключового документа було б неможливим.
У кризовій ситуації Банковій підставили плече «Європейська солідарність», «Голос», група «Довіра» і п’ятеро позафракційних (окрім спікера Дмитра Разумкова і віцеспікера Руслана Стефанчука, це троє депутатів з орбіти Ріната Ахметова: Муса Магомедов, Вікторія Гриб і Сергій Магера).
Варто зазначити, що в ніч на 31 березня, після голосування Ради за відкриття ринку землі, в парламенті було зареєстровано проєкт постанови про відміну рішення Верховної Ради щодо ринку землі й передано на розгляд профільного комітету. Це може зупинити процес підписання закону про ринок землі головою Верховної Ради України Дмитром Разумковим.
Крім того, партія «Батьківщина» звернулась до Конституційного Суду з вимогою визнати незаконним прийнятий парламентом закон про відкриття ринку землі.
Політична криза на передньому рубежі
Рейтинг президента Володимира Зеленського надкушують не лише своєю непідтримкою «умовно» свої, котрі своїми, як ми з’ясували, були дуже умовно, а й підтримкою — вже також умовно, чужі.
І вже не вперше під час важливих голосувань владі допомагають «Голос», «Довіра» та група Ахметова. Цього разу до них долучилися депутати з фракції Петра Порошенка.
І це спровокувало напад на «Європейську солідарність» та викликало неабияке роздратування у діячів на кшталт колишнього заступника глави президентської адміністрації Віктора Януковича Андрія Портнова.
У своєму Телеграм-каналі він сповістив про «змову» між владою і Порошенком щодо припинення кримінального переслідування п’ятого президента в обмін на спільні голосування. Колишній «регіонал» заявив про появу «неформальної коаліції» фракцій Порошенка, Святослава Вакарчука і «Слуги народу».
А президента Зеленського в проросійському політичному середовищі почали називати головним «порохоботом» України.
Налагодження стосунків Банкової з її опонентами дратує політиків, чутливих до настроїв Кремля. Вкотре зазначаємо: Росії потрібен хаос в Україні, а не стабільність і прийняття цивілізованих правил.
Написи на паркані
Однак, як виявилось, у наших фінансових потребах наразі може допомогти саме Захід — МВФ, а не Росія, як вважають проросійські політики. А Зеленський очікувано опинився в ситуації, коли мусить вибирати між союзом з олігархами та порятунком країни.
Очевидно, що гідний вихід для нього — почати справжню боротьбу з олігархатом. І, перш за все, з колишнім партнером — Ігорем Коломойським та його представниками в Раді. Бо існує така думка, що коли він не переможе, то ті його знищать, тим більше після прийняття «антиколомойського закону», тобто закону, що унеможливив повернення ПриватБанку його колишнім власникам. Навряд чи Коломойський зможе пробачити це колишньому партнеру Зеленському. Гадаю, ми не помиляємося у визначенні психологічних особливостей Коломойського та його найближчих, уже не таємних, радників.
Однак, з іншого боку, виникає логічне й водночас непросте питання: а на кого в цьому протистоянні може спертись сам президент Володимир Зеленський? На інших олігархів? Ахметов, Пінчук, Косюк — у них свої інтереси. Фірташ, Льовочкін, Медведчук — ці будуть «топити» за мирні домовленості з агресором.
Отже, Зеленський на шпагаті між інтересами країни та інтересами конкретних осіб. І в цій майже безвихідній ситуації чітко проглядаються помилки, допущені з самого початку: президент не створив партію, яка б залучала широкі верстви населення до політичного життя. А саме на партію він і зміг би опиратись.
Тому зараз уже не важливо, хто і за скільки тут віддався — якщо не з гарантією, то в «прикордонному» варіанті. Ми ж не віримо, що пишуть на тинах. Там сьогодні різнопланові герої. І всі ці прізвища — просто слова в традиційній культурі «незаборних» почуттів.
А хіба ми не про це застерігали раніше? Олігархи з усіх таборів сіли й подерибанили країну — фінансово й політично. І тепер стабілізацією буде називатися те, як вони мирно перерозподілюватимуть владу й гроші.
