Місто Збараж на Тернопіллі, за свідченням історичних джерел, посідає третє місце серед найдревніших міст краю після княжої Теребовлі (1097) і Шумська (1149).
Про існування, місцезнаходження та діяльність літописного Збаража можна судити за археологічними розкопками, котрі проводилися на території існування древнього міста, а також за інформацією з деяких довідкових видань.
Із проголошенням незалежності нашої держави була переглянута роль Збаража в історії України, зокрема таких унікальних пам’яток археології, як Старозбаразька фортеця XIV-XVI ст. та пам’ятка архітектури XVII ст. — Збаразька фортеця.
Літописний Збараж локалізується чотирма горами: Княжою, Веселою, Бабиною та Чернечою (Монастирок).
Перші археологічні розкопки в районі Старозбаразької фортеці були проведені в 30-х роках ХХ ст. Організувала й очолила роботу польський археолог Ірена Сівковна, яка залишила для нас свідчення про їх проведення. Під час земляних робіт було знайдено срібний скарб вагою 0,5 кілограма.
Скарб складався з двадцяти срібних предметів, які використовувалися як жіночі прикраси. Датується ця знахідка ХІІ-ХІІІ століттям і зараз зберігається в одному з музеїв Варшави.
Після цих розкопок в історії досліджень Старозбаразького замку настає довга пауза, яка триває до 1990-х років. За цей час твердиня ще більше занепала.
Каміння, що колись становило частину замкових стін, було використано на будівництві господарських споруд новоствореного колгоспу. Аж доки у травні 1997 року на місці Старозбаразької фортеці і прилеглій території були проведені розкопки, якими керував учений-археолог Михайло Филипчук.
У червні того ж року розпочався другий етап археологічного вивчення Замкової гори. Ним керувала археолог Тернопільського краєзнавчого музею Марина Ягодинська. Згідно з матеріалами археологічних досліджень, на вершині гір Замкової і Бабиної було виявлено два давньоруські городища, що датуються Х-ХІІІ століттям.
Городище на Замковій горі розташоване на лівому березі річки Гнізна, і саме тут на дитинці були знайдені залишки укріплень замку та підвальних приміщень XV-XVI ст., а також чотири дугоподібні вали (три давньоруські і один слов’янський), що захищали городище з напільної сторони.
Саме це городище вважається місцем літописного Збаража. До цих двох вершин належить іще одна, яку займає оборонна церква початку ХVІІ ст. з давньою промовистою назвою Монастирок. На території церкви укріплень не знайдено, але зафіксовано культурний шар ХІІ-ХІІІ століть. Всі три пам’ятки розташовані близько одна від одної, приблизно в радіусі до 0,5 км. Можливо, саме вони складали в комплексі літописний Збараж.
Майданчики обох городищ зруйновані окопами під час І і ІІ Світових воєн та кар’єрами. Для з’ясування часу будівництва оборонних споруд пам’яток були розрізані третій вал на городищі на Замковій горі і внутрішній вал на городищі Бабина гора.
Упродовж досліджень городища на Замковій горі було закладено розкопи на території дитинця і вивчено стратиграфію третього дугоподібного валу. А коли досліджували дитинець, то виявили, що територія поруйнована пізнішими перекопами — під час будівництва замків ХIV — XVI ст., а також розкопками у ХІХ ст. У підсумку було виявлено розрізнену кераміку ранньозалізного часу, раннього й пізнього етапів типу Луки Райковецької (VІІІ — початок Х ст.), давньоруську кераміку ХІ-ХІІІ ст. Для чіткішого датування оборонних споруд городища був зроблений переріз одного з валів.
Археологічні дослідження показали, що вал був насипаний у ХІІ-ХІІІ століттях. Із внутрішньої сторони рову було знайдено срібний колт — унікальну жіночу прикрасу, що складалася з двох пластин округлої форми, з’єднаних між собою маленькими пластинами. Поряд із цим численні знахідки уламків керамічного посуду, кісток тварин свідчили про те, що це місце було житлом для багатьох поколінь.
Підбиваючи попередній підсумок стану укріплень Збаража на кінець ХІІІ — середину ХІV ст., можна припустити, що городище, найбільш вірогідно, було зруйноване, або «розметане», а поселення могло існувати в околицях так званого літописного Збаража.
А навпроти Княжої гори височіє Бабина гора. Розкопками її наприкінці ХІХ ст. займався Адам Кіркор — відомий літератор, редактор, дослідник і археолог. За результатами його археологічних досліджень було вивчено дану територію і зроблено наступний опис.
На схилах гори, особливо східної і південної сторони, лежать великі валуни (камені). Сама середина вершини гори являє собою низку незначних випуклостей, закиданих камінням або присипаних сміттям. Ті нерівності вважаються фундаментами монастиря.
В багатьох місцях не глибше 50 см, а часом навіть менше, було виявлено велику кількість фрагментів глиняної кераміки і багато кісток тварин, а за межами зовнішньої сторони валу знайдено згарище з попелом. Ці знахідки наштовхують на думку, що на цьому місці були спалені людські тіла.
В такому стані знайдені добре перепалені людські кістки. Окремо від кераміки і кісток ще було виявлено малу глиняну намистинку правильної форми, гарно виготовлену, і простий кружок глиняний з отвором посередині.
А ще знайшли фрагмент бранзолєта (браслета) або іншої скляної оздоби з кісними насічками на поверхні. Крім цих предметів, там були ще гострі залізні стріли, що належали до пізнішого періоду, котрі було передано бургомістрові Збаража пану Юліану Опольському для зберігання в якості пам’яток у магістраті.
Фрагменти кераміки відзначалися відповідним орнаментом, який свідчив про їх дуже давнє походження, характерне для Подністров’я.
Це були прямі лінії по колу посудини, які наносилися крем’яним ножиком (такий посуд було знайдено на Поділлі в Івано-Пустому, Васельківцях, Жабинцях і Семенові).
Отже, було знайдено сліди обрядового місця, яке говорить про те, що, власне, Бабина гора була тілоспалювальним кладовищем (крематорієм по-сучасному. — Ред.).
У кожній могилі були черепки від посуду й іншого начиння, грубозернисті, такі самі, як при розкопках валу. В могилах немає жодного сліду деревини. Лише на одному скелеті знайдено на пальці срібний перстень і бронзовий кільчик, але це не говорить про те, що і на інших не було бронзи. А всього на Бабиній горі викопано 12 могил, але в 5 з них скелетів не знайдено. З поховань, де виявлено скелети, вилучено 5 чашок, 2 з яких розбиті.
Тож можна зробити висновки, що дата заснування Збаража як поселення є більш ранньою — в першій половині Х ст. Складові середньовічного міста свідчать про безумовно міський статус літописного Збаража.
Про конкретного власника чи посадника цих земель того часу можна тільки здогадуватися, оскільки писемні джерела його імені не подають.
Відомо лише, що краківський князь Лєшко ІІ Білий, не змігши взяти Галича, пустошив землі «навколо Теребовлі, Моклекова і Збиража». Літописець зазначає, що взятий був лише Биковен, тобто Збараж вистояв у цих війнах. Цей факт може свідчити про достатньо сильні оборонні укріплення вказаного городища-фортеці.
У 1241 році з Києва розпочався похід Батия на захід. Літопис згадує лише деякі міста, розорені загарбниками: Колодяжен на Случі, Кам’янець та Ізяславль на Горині, Володимир, Галич та ін., «яким немає ліку». Але деякі укріплені міста він не зміг перемогти, в тому числі Крем’янець, Данилів, Холм.
За свідченням літопису, тисяцький Дмитро, співчуваючи знищеній країні, порадив хану Батию не затримуватися в Галичині: «Не повинен ти довго спинятися в цій землі, пора тобі іти на Угорщину. Якщо задержишся — ця земля міцна, зберуться на тебе і не пустять тебе у твою землю».
І Батий пішов далі на захід, на Польщу і Угорщину
У 1259 році Бурундай зі своїми військами рушив на Волинь. Князів він зустрів вороже і наказав їм, знову як «союзникам», поруйнувати укріплення власних міст.
Отже, говорячи про стан укріплень Збаража кінця ХІІІ — середини ХІV століття, можна припустити, що городище було зруйноване, або «розметане», а поселення могло існувати в околицях так званого літописного Збаража.
Із 1362 року Поділля, а відповідно і Збараж, належать до вотчини князів Коріатовичів, тож цілком логічним буде припустити, що будівництво замку започаткували саме вони . Якщо більш конкретно, це могли бути Олександр Коріатович та Федір Коріатович, що був єдиним власником цих земель до осені 1393 р. Після них власником міста та фортеці був новгород-сіверський князь Дмитро Корибут. За 200 років історії замок часто реконструйовувався, модернізовувався і, можливо, перебудовувався.
В 1434 р. власник замку князь Федько Несвіцький наказав спорудити навколо міста захисну стіну. Місто Старий Збараж складалося з двох частин — верхню частину складав замок, до якого примикало середмістя.
З 1442 р. власником міста був Дениско Мукосій. А в 1463 році власником Збаража і низки сіл, закріплених за містом, став Василь Васильович Збаразький. Та вже в 1474 р. на місто напали війська татарської орди хана Айдори.
З 1474 по 1608 роки власниками Збаража були Семен, Андрій, Миколай, Іван (Януш).
В історіографії побутує думка, що замок був зруйнований татарами у 1589 р. і більше не відбудовувався. Історичні джерела свідчать про повне знищення Збаража, однак замок стояв пошкоджений, але не зруйнований.
До 1946 р. на Замковій горі ще існувала Північно-західна стіна (так звана Конарова), опісля її було розібрано, а камінь забраний для будівництва корівників. На сьогоднішній день на місці зруйнованої фортеці стоїть пам’ятний хрест.
У народі існує чимало легенд, які стосуються літописного Збаража. У давнину, згадують, на вершині Бабиної гори було поганське капище. Минав час, на місці поганського капища збудували муровану церкву, з оборонними бійницями.
Татари підійшли до Старого Збаража. Купка мужніх сміливців хоробро захищалася від лютих наїздів. Разом із чоловіками мужньо захищали рідну землю жінки та діти, їхньою відвагою захоплювався навіть татарський хан, пообіцявши їм життя, якщо вони добровільно здадуться.
«Загинемо, але не здамося», — такою була відповідь. Тоді хан наказав спалити все, не залишивши і сліду фортеці.
На здобуття укріплення він кинув усі сили. Остання жменька оборонців — жінки з дітьми — втекли підземеллям на протилежну гору, ввійшли до церкви та продовжили оборонятися. Проте татари і там їх знайшли.
Тоді одна жінка сказала: «Рідна земле, заховай нас». І сталося диво. Церква з жінками провалилася під землю, а тому й звуть ту гору Бабиною.
А татари перетворилися на каміння, яке й досі порозкидане по Бабиній горі. Кажуть, що коли в тихий вечір прикласти вухо до землі, то звідти лунають звуки дзвонів та жіночий спів.
Легендами увінчана і гора Весела, що височіє неподалік. Старожили розповідають, що ніби колись на вершині цієї гори стояв замок. Там жила дівчина неймовірної вроди. В часи нападів татар на наші землі її вподобав грізний хан Айдора, та захотів узяти як дружину. Місцеві жителі поклялися не віддати її в руки злощасному ворогу.
Проте красуня-збаражанка з гордо піднятою головою пішла назустріч своїй долі, бо не хотіла крові своїх братів. Але сталось так, що хан в одному з боїв загинув, а Весела вирвалася із рук бусурманів і повернулася до рідного дому. Від того часу і гору називають Веселою.
Усього за 200 метрів від Княжої видно ще одну гору, яку в народі називають Монастирком. На вершині розташована оборонна церква Спаса — найдавніша пам’ятка Старого Збаража (1600 р.) на місці знищеного православного монастиря Святого Онуфрія, який був заснований, за переказами, також іще в ХІІІ ст.
Церква була оборонною спорудою. Бійниці дзвіниці дивилися в три сторони, товщина стін перевищувала 1,5 метра, а вхід розташовувався з південної сторони, де був сонячний годинник.
У церкві є неповторний вівтар святого Онуфрія та чотириярусний дерев’яний іконостас ХІХ століття. Спасо-Преображенська церква має характерні особливості для часу її будівництва. Над притвором у ній було збудовано двоярусну вежу-дзвіницю, що становить одне ціле з церквою. Звичайно, це теж одна з тодішній потреб — пристосувати споруду для оборони.
У 1480 р. князь Василь Несвізький (Збаразький) збудував кам’яний монастир оборонного типу. Спочатку в 1525 р., а потім іще раз у 1598 р. він був дощенту зруйнований і не підлягав відновленню. Імовірно, Свято-Онуфрієвський монастир міг входити в комплекс оборонних споруд Старого Збаража.
Збаразька земля, маючи цікаву і різноманітну історію, ховає ще багато таємниць. Для відвідувачів нашого краю є розроблена оглядова екскурсія по Літописному Збаражу, що є популярною серед туристів із різних областей України і яку проводять працівники Національного заповідника «Замки Тернопілля».
Зоряна МАЗУРАНЧИК,
молодший науковий співробітник Національного заповідника «Замки Тернопілля»Збараж Тернопільської області
