Більш сміливого роману в сучасному українському письменстві, аніж «Ноги» Владислава Івченка, не пригадати.
Принаймні після роману Марини та Сергія Дяченків «Цифровий, або Brevis est» (2009).
Сміливість — у моделюванні феноменів, іще до ладу не вивчених фахівцями: психологами, культурологами, філософами. Сюжетне дослідження альтернатив: що буде, якщо... Якщо віртуал комп’ютерної гри перевершить реальні відчуття-враження?
Коли послуговуватися класичною жанровою розкладкою, то «Ноги» — так звана наукова фантастика. Це поняття укрито аж таким грубим шаром фантазійних текстів, що часом не розгледіти справжньої літератури в осерді НФ.
Чимало творів із цього запілля піднялися на поверхню загальнолітературного процесу й навіть сягнули канонічного рівня — від Свіфта до Орвелла. І тоді стало видно, що усі вони лишень використовують НФ-інструментарій задля моделювання розвитку цілком сучасних процесів.
Отже, точніше буде сказати, що «Ногами» Владислав Івченко перейшов у новий для нього метажанр, модельний реалізм. А це саме той терен, де й досі володарюють Дяченки.
Як би не декоровано сюжет твору модельного реалізму — історичним, фентезійним чи майбутнім антуражем — це насправді день нинішній. Як-от у «Ногах». Утім, точніше-таки сказати, що тут потрапляємо у день трохи вчорашній — у реалії під каденцією попереднього президента. Головний герой — непримітний зовні хлопець із провінційно-обласного Оклункова, що пішов добровольцем на фронт, був поранений під Іловайськом в обидві ноги й неймовірну кількість днів виповзав з оточення.
Так, це легенда часів «великої вітчизняної» про льотчика Марєсьєва — але Івченкові вона потрібна для деконструкції самого процесу міфотворення. Схоже, наш автор вважає міфологію за різновид пропаганди: така собі апетитна кістка, що її кидають «масам», аби ті не замислювалися, хто з’їв м’ясо. А тим часом у «конкретних пацанів» на всіх ієрархічних щаблях аж лящить за вухами. І нагадування про кістку їм дуже-дуже не подобається.
Власне, з цього й починається роман. На тепер безногого, у візку, Михайла Кононова (колишній позивний Конан) — справжнього героя і героя телесюжетів — наїжджають місцеві «еліти»: мажори, кримінальники, поліціянти і прокурорські. Бо — не підкоряється до-Майданним «поняттям», що успішно реставруються в Оклункові і вище (команда «фас» щодо Конана надходить зі столиці).
Ні, він не є демонстративним воїном світла — його спосіб життя майже герметичний: не п’є, не палить, не водить компаній, хіба вибирається до тренажерного залу. Такий собі інтроверт-відлюдько; працює нічним сторожем на хиткій фірмі шкільного товариша, грає собі на комп’ютері. Та коли вранці вертає додому і часом бачить ґвалтовну несправедливість — просто допомагає слабшому, без публічної моралі і сентиментів. І без дозволу «господарів життя». Чи ж сподобаються їм такі пред’яви?
Тож війна триває. Відшив бандитів, переграв поліцію, а прокурори вирішили не мудрувати: арештували без звинувачень — і у КПЗ, до тих самих бандитів. Трапилося неймовірне: вижив у двох колективних замахах, ще й покалічив кількох нападників. Витік інформації, змушені випустити. Конан залягає на дно.
У той сам час усіма усюдами з вірусною швидкістю шириться популярність нової-небаченої комп’ютерної гри «Великий ліс». Уявіть собі екранізацію Шкляревого «Чорного ворона» — оце воно і є. І ви — всередині. Не глядач — учасник.
«Усе настільки реально, що сама реальність видається неякісною копією гри». Як колись пустіли вулиці радянських міст підчас серіалів «Місце зустрічі змінити ніяк» та «Сімнадцять миттєвостей весни», так і тепер. Аж так, що «залишилися без роботи борделі, бо, по-перше, багато хто з гравців знаходить секс у грі, а по-друге, знов-таки, ночі в людей зайняті грою, а вдень вони працюють — тож на жриць кохання часу не залишається».
У грі підживлюються не лише статеві потяги, а й почуття голоду, болю і страху. Тож навколо гри в реалі, мов на дріжджах, наростає інфраструктура. Виникають спеціалізовані експерти, які прогнозують: «Великий ліс» є цікавим дослідним стендом із вивчення економічної поведінки людей. Думаю, що невдовзі до економістів долучаться соціологи, психологи, етологи та вчені інших галузей». Авжеж, долучаються.
І доходять двох основних висновків: «Гра як іще один фронт україно-російської війни» та «Модель, що після успішної апробації мала би перейти з гри в реал». На фронтірі між віртуалом і дійсністю прорізаються контрабандні канали постачання до гри і назад грошей.
Показовою є метаморфоза преси у грі. «Наша ідея була в тому, щоб надавати перевірену та збалансовану інформацію. Тож ми швидко зробилися поганими і для чекістів, і для повстанців», — розповідає журналіст, що засновує в реалі спеціалізоване видання «Ігрові новини».
Владислав Івченко вправно моделює залежні медіа-стилі інших видань — майже як у «Конотопі» Василя Кожелянка — і на цьому тлі виразно видно, що залишилося від журналістики у не-романній українській дійсності: інтерв’ю без табу — хіба у «Дзеркалі тижня», а репортаж без цензури взагалі перекочував у книжки.
Половина роману «Ноги» — затягування у гру. Віртуал у формі реалу й навпаки; щось на кшталт славетної британської шокової радіоінсценізації «Війни світів» Герберта Веллса. Романна дійсність — динамічний бойовик із використанням чи не всього детективного арсеналу. Але гра (чи «гра»?) все одно привабливіша: можна підніматися на рівні, поки недосяжні в реалі. Або навпаки — заглиблюватися в археорозслідування. Машину часу, нарешті, винайдено: гра. Вкупі з телепортацією («побували вдома завдяки грі, в якій Донецьк був звільнений від терористів»).
Так, гра перемістилася на Донбас. У «Великому лісі» остаточно перемогли українські повстанці — звільнили Оклунківщину з-під російської окупації. Друга частина книжки називається так само, як і нова гра: «Донбас».
Але навіщо Івченкові знадобилися дві гри в одній книжці? Попри огром побутової деталізації, що заполонює всі його твори, цей письменник виразно тяжіє до символічної магії.
У фантасмагорійному романі «Третій фронт» (2016) він висловився однозначно: без знищення московської міфології вистояти супроти Росії нам не світить. Закриття гри «Великий ліс» внаслідок перемоги українців — це, на символічному рівні, і є остаточною деконструкцією радянських міфів.
Інакше перейти на вищий рівень — що у грі, що в реалі — неможливо. А ще раніше цю аксіому сформулював Іван Семесюк: «Десакралізація або смерть!» (Щоденник україножера. — К.: Люта справа, 2014). До речі, там же знаходимо таке означення: «Монтесуми — фортеця патріотично налаштованих пацанів». Монтесумами Семесюк називає Оклунків — Івченкове місто.
Реальна Україна досі воює у великому лісі. Так, перемоги є. Лєнін уже не «с намі». У книжці Андрія Котлярчука «Добровольці. Доба героїв» (К.: Мистецтво, 2019) є цікаве свідчення одного з бійців: «Я не надто вірив у чергову революцію, та коли в Києві скинули Лєніна, зажевріла надія на перемогу».
Та до перемоги не близько: далеко не всі символічні монстри знищені або депортовані, як-от російська мова. Москва ж постійно плодить нові міфи — про «мир», наприклад. Понад сімдесят років тому Орвелл розсекретив таємну формулу тоталітаризму: «Війна — це мир, мир — це війна». Та це нічого не значить для нових «зелених», що допалися до влади. Діагнозів лише два, вибирайте: або недоумки, або агенти впливу.
Здається, Івченко оформив свій роман у важкостравний тисячесторінковий том свідомо. «Великий ліс» — в обов’язковому комплекті з «Донбасом». Серйозну хворобу без антибіотику не подужати. Без десовєтізації опиратися Росії немає сенсу. «Краще пережити одну операцію, аніж роками терпіти отруйну виразку».
В «Ногах» є промовистий епізод. Волонтер у розпачі: «Я звертаюся по допомогу, а мені відмовляють — кажуть, що вже допомагають. Кому? «Ну, от ми здаємо гроші для «Разом до перемоги!». Я хапаюся за голову! Тобто ви витрачаєте гроші на якусь гру і вважаєте, що ви дійсно допомагаєте армії?».
Направду, так: найліпша допомога армії — пожертви на дезінфекцію мізків. Попервах, як це і роблять «Ноги», віртуально. Та коли книжку прочитають тисячі — то вже будуть здорові люди. Міцний тил.
Імунітет супроти всіляких російських гібридів. Власне, друга частина роману — сценарій виходу гри в реал. «Грою це було раніше, а тепер це частина реалу... У реалі почало повторюватися те, що відбувалося у грі».
Так, виникають «курси реабілітації для гравців», політики нарешті збагнули «електоральну впливовість гри» і те, що вже ніколи «не буде так спокійно, як до цих клятих ігор». Діалог ігрових персонажів «— Завтра маємо вийти на російський кордон. — А далі підете? — Чому б ні?» відбувається не в кінці роману. У кінці — перемога над російським монстром спочатку у грі, на символічному рівні, а завдяки цьому — згодом і в реалі.
Сюжет роману густо перетканий різними політичним сценаріями, котрі змагаються, а часом і воюють між собою. Нібито перемагають військовий талант і тактики отамана Яструба, а насправді — аналітичні стратегії розвідника Конана. Його стиль — «мовчання та ефективність». Пріоритет — «атакувати на своїх умовах».
Давньокитайський воєнний теоретик Сунь-Дзи казав: «Розвідницька діяльність — найважливіша на війні» (Мистецтво війни. — Л.: Видавництво Старого Лева, 2015).
А за рік до того, як вийшов цей переклад, топ-аналітик Володимир Горбулін підсумовував перший рік російсько-української війни: «Розвідка і контррозвідка — наші очевидні пріоритети розвитку на даному етапі...
Перестати концентруватися виключно на оборонних заходах... Орієнтація на безкомпромісне знищення ворога; удари по об’єктах критичної інфраструктури противника; активна партизансько-диверсійна діяльність... Іноді — за всяку ціну (часто — абсолютно не політкоректну)» (Хроніки передбачень: 2006–2017. — Х.: Фоліо, 2017).
Отже, «фантастика» Івченка — лише тверезий аудит реалістичних сценаріїв. Часом, за рецептом Дяченків — «коли відповіді формулювати як запитання» («Цифровий...»). А головне — без огляду на всілякі побоювання. «Ноги» — роман про світ без страху.
