Французька проза, маючи в пантеоні кращих реалістів світової літератури, традиційно розвивається у параметрах формальної логіки.
Всіляка агностика тут — інородна. Навіть екзистенціалісти намагалися звести непізнанне під загально-зрозумілий знаменник.
Але стороння піщинка народжує, бува, перлину. Як-от Жана-Крістофа Ґранже, котрий насмілився писати під гонкурівським небом у стилістиці містичного трилера.
По виході другого роману Ґранже «Багряні ріки» (1999) вічно поспішні книжкові журналісти навіть нарекли його французьким Кінгом. Хоч навіть там горор виконував суто оркестрову функцію. У жодному зі своїх романів цей автор не зупиняється перед невимовним — усьому знайдено прийнятне пояснення. І мета у французького письменника протилежна Кінговій: не шокувати читача до прострації, а навпаки — гальванізувати притлумлені лінощами й невіглаством природні реакції на зло.
Якщо не звертати надмірної уваги на жанрові спеції, то романи Ґранже — класичні детективи. Ігри слідчого розуму. Звісно, дива криміналістики просувають справу, але головним чином його розслідувачі аналізують так звані відкриті джерела інформації.
Ґранже добре знається на цьому ремеслі — перейшов у письменство з міжнародної журналістики: об’їздив чимало «гарячих точок», пишучи про політичний екстремізм, тероризм, природу насильства.
Писав добре, його репортажі залюбки публікували впливові журнали, й вони дістали дві резонансні журналістські премії. Саме в медійному полі Ґранже сформувався як аналітик — оце, власне, і є його професійний статус, що б не робив.
У романі «Лонтано» є невеличка ремарка про одного з персонажів: «Починав як аналітик. Насамперед на кілька місяців замкнувся вдома і перечитав усе, що йому потрапило до рук на цю тему». Схоже, писано з натури, дивився у деркало.
У підґрунті будь-якої аналітики — тренована інтуїція. Щось таке, як удатна риболовля: «— А що конкретно ми шукаємо? — Дізнаємося, коли знайдемо. Продовжуй копати. Хтозна» («Лонтано»). Звісно, треба мати природну спостережливість, а вигострюється інтуїція освітою-ерудицією: «— Звідки ти це знаєш? — Особиста культура... Ерван зробив собі помітку: «перечитати Данте». Ну, так — це такий самий «символічний» детектив, як у Дена Брауна.
І вкотре знімаєш капелюха: персонажам українських детективів не спадає на думку не те що «перечитувати», а взагалі читати. Фраза «пошукати легенди, пов’язані з тінями» досі не прижилася у вітчизняному екшні. Авжеж, це передається у спадок від авторів...
Зазвичай сюжети Ґранже — це низка виразно серійних злочинів. Відтак доводиться відходити від класичної шерлокголмсівської схеми. Шукати не так убивцю, як «замовника». «Шукати не відповіді, а запитання».
Приміром, таке: як сталося, що саме це зло мало режим найбільшого суспільного сприяння? Отже, Ґранже описує не події, а процеси. Закамуфльовані «добре продуманою сумішшю правди, брехні і замовчувань».
Наш автор перетворюється на сталкера похмурих лабіринтів за нав’язливо-яскравими лаштунками толерантності та політкоректності.
Власне, спостерігаємо утвердження нового типу детективу: замість одноразової дедукції — системна аналітика. Уперше цей жанровий феномен вибухнув десять років тому трилогією Стіґа Ларссона.
Шведський письменник зосередився не на банальному криміналі, як сотні-тисячі його колег-детективістів, а на криміналі політичному, що упродовж ХХ століття оформився зловісним терміном «тероризм».
Ларссон — а він, як і Ґранже, починав журналістом-розслідувачем, — розумів, що терористичні практики виджерелюють не так із політтехнологій, як із недодуманих філософських ідей.
«Коли привиди надихають живих, вони стають речовими доказами», — ця фраза належить Ґранже (як і побіжні характеристики філософів недоумків, зокрема про Карла Маркса: «Ще один гуру-злочинець»).
Ларссон вважав, що усі збочення сучасної шведської політики — від колишньої колаборації з нацизмом. «Минуле його батька було схоже на архів нацистів: варто трохи пошкребти — і відкривається якесь нове паскудство, невідоме досі жахіття. Це джерело не пересихає ніколи». Але ця цитата — з Ґранже. Тобто, вони обоє культивують одне поле.
І, як на мене, французький аналітик пішов далі-глибше. Гітлер, звісно, був учнем Лєніна-Сталіна. Але традиція їхнього схиблення сягає «нутрощів світу... зони темряви, яка присутня в мені» («Лонтано»). А це, як ви розумієте, вихід на Джозефа Конрада з його намаганням достукатися читача: будь-який «фашизм» — всередині нас. «Доктор Джекілл виконав свою роботу. Ласкаве просимо, містере Гайде» («Конґо»).
Аби з’ясувати-розповісти історію колишньо-прихованого збочення, що призвело до реальної крові сьогодні, автор змушений зануритися у родовідні схеми. Так чинив Фолкнер; так пише Ґранже. Літературознавець Ян-Ерік Петтерссон значить про Стіґа Ларссона: «Ці романи про гноблення і помсту. Вони схожі на класичні романи ХІХ сторіччя — Діккенса, Дюма та Віктора Гюґо, які читають заради самого процесу читання, бо навіть не хочеться, щоб вони закінчувалися» (Стіґ Ларссон. Детективіст на тлі епохи. — К.: Темпора, 2011). Так, це і про Жана-Крістофа Ґранже. Його, умовно кажучи, детективи — родинні саги.
Майже так само доскіпливі, як давньо-ісландські першоджерела. І там, і тут головні персонажі мають кістяки у шафах. А через те «у ті часи він думав, що поривається до життя, тимчасом як насправді вже спіймався в пастку» («Лонтано»).
І «кожен заплатить своє» — комунікаційні техніки, застосовувані французьким письменником, цілком відповідають алгоритмові Святого Письма; він активує і змушує працювати хрестоматійні метафори. І тут він також не аматор: замолоду Ґранже, завершуючи курс у Сорбонні, написав дисертацію про Гюстава Флобера.
Але — ближче до наших баранів. Коли Ларссон у своїх детективних розслідуваннях покладає провину лише на «фашистів», Ґранже — цілком за Конрадом, — звинувачує саму імперську ідею: «ми» — вищі-кращі-обрані. Саме звідси в’юниться «солідарність скажених псів» («Конґо»). Саме імперська психологія світових державців призводить до з’яви на політичній мапі «нестабільних країн, нестримної корупції». З Україною включно.
Авжеж, неприємно читати пасажі на кшталт «розкішна молода жінка — українська моделька... Здається, це ранкове насильство не дуже її шокувало. Мабуть, у рідних краях вона і не таке бачила».
Або у того ж Ларссона: «Одна з компаній Веннерстрьома, зареєстрована на Кіпрі, наробила чимала галасу, коли з’ясувалося, що вона намагалася купувати на чорному ринку України збагачений уран» («Дівчина з тату дракона»). Та ж будьмо тверезо-відвертими: хоч як прикро, але більшість поважних у світі рейтнигових агенцій приділяють нашій країні місце поруч локацій, де відбуваються події дилогії Ґранже. Тож мусимо пильніше приглянутися до його аналітичних спостережень.
Перше, що впадає в око, французький письменник не вживає означення «громадянська війна» стосовно, здавалося б, однозначно етнічних конфліктів. Оте «тривимірне божевілля», що його спостерігає на власній шкірі паризький детектив, що приїхав шукати у Конґо доказів у справі, зрежисоване геть не африканцями. «Хто продав таку зброю цим серійним убивцям?».
Путін казав — у будь-якому супермаркеті.
«Бреше так, що не можна навіть вірити у протилежне тому, що він каже» («Лонтано»). Саме таке блюзнірство породжує «світ троглодитів». Байдуже, чи в Конґо, а чи у Донбасі. Описувані Ґранже звірства цілком накладаються на дії Росії у Балканській війні та, мабуть, у Сирії також, бо як пише Ґранже, «хто є ще тупішим за пішого солдата? Солдат, який літає».
Африка/Донбас: що там, що тут «найвигіднішою посадою вважалася солдатська». Про це свідчить література свідків-донеччан: Володимир Рафєєнко, Тамара Горіха Зерня, Станіслав Асєєв. Із двох детективів Жана-Крістофа Ґранже довідаємося чимало про наше сьогодення (звісно, між рядками): про добровольців і сепаратистів — на що вони здатні «заради збереження власної ідентичності».
Про хоробливу втаємниченість вищого військового командування: у фразі «Повітряно-морська база все більше і більше скидалася на чорну діру, яка поглинає усе світло, усю інформацію», — алюзія на цілий роман Маріо Варґаса Льйоси «Хто вбив Паломіно Молєро?» (Л.: Видавництво Анетти Антоненко, 2016), як також на всілякі замовчування щодо реальних справ у зоні бойових дій.
Ясна річ, романи не є академічним дослідженням. Література — психологія у фіксованому слові. А «фах психолога інтригує так само, як професія фліка чи шльондри» («Конґо»). Українського читача романи Ґранже інтригують ще й ерудицією фліків, повій та навіть військовиків.
Звісно, найрозумнішим має бути головний персонаж-слідчий. Але й інші дійові особи — розумаки нівроку. Один адмірал пояснює слідчому ситуацію, виголошуючи, вважай, мінірецензію на дослідження Стенлі Мілґрема «Покора авторитету» (котра, до речі, нарешті вийшла торік українською — Х.: Клуб сімейного дозвілля): «Більшість учасників експерименту, позбавлені відповідальності, підкорялися наказам аж до вбивства. У глибині душі вони, мабуть, насолоджувалися можливістю задовольнити свою інстинктивну жорстокість, захищені субординацією. Це була наукова демонстрація того, що саме будь-яка війна доводить у реальному житті».
Насамкінець: двокнижжя Жана-Крістофа Ґранже — це рівень детективного письма, який унеможливлює усі «вчорашні» прийоми-способи. Якщо ти не графоман.
* * *
Державна установа «Український інститут книги» відмовилася закупити книжки Жана-Крістофа Ґранже для публічних бібліотек: мовляв, вітчизняному електоратові доста «детективів» Кокотюхи.
