Горілка і водка: відмінність українців і росіян крізь призму назви спиртного і його вживання

28.02.2020
Горілка і водка: відмінність українців і росіян крізь призму назви спиртного і його вживання

Проблема п’янства в Росії в різні часи з’являлася на полотнах художників. Іван Богданов, «Новачок» (1893 рік).

На житті, як на довгій ниві, усього доводиться скуштувати...
 
Отож, шановне київське товариство нещодавно запросило мене, скромного автора цих рядків, на зустріч із випускником Києво-Могилянської академії, який навчається зараз в одному з університетів Норвегії. Хлопцю 22 роки, талановитий до науки. 
 
На тому зібранні молодий киянин пригощав не тільки цікавими розповідями, а й норвезькою горілкою, яка мала назву AQUAVIT.
 
Відразу пригадалась латинська AQUA VITА і трансформація в українську-оковита.

Назва «оковита» народилася у Січі

Походження цього слова я дізнався від кандидата історичних наук, автора статті «Запорожская Сечь» в БСЭ (Большая советская энциклопедия. — Ред.) Михайла Івановича Кириченка.
 
Вперше почув про Михайла Івановича у 1970 році від брата моєї матері Петра Миколайовича Ткача, на той час професора Військово-медичної академії у Ленінграді.
 
Десь у 1942-му госпіталь, яким керував військовий лікар Петро Ткач, був розташований неподалік від Москви, у Великих Луках. Там Петро Миколайович познайомився з Михайлом Івановичем, директором місцевого технікуму.
 
Як українці, миттєво здружилися, не стали на чужині хахлами-яничарами, шанували свою мову, історію, неньку-Україну, хоча обидва довгий час проживали поза її межами.
 
Принагідно зазначу, що українці в європейських країнах, у західній півкулі — від Канади до Австралії мають свої громади, храми, школи, подекуди університети. Шанують свою культуру та її основу — мову. А от в імперії зла — Моксель-Московії — українці чомусь дуже швидко зрікаються свого українства, забувають мову і, перетворившись на яничарів, називають нас «фашисты, бандеровцы», а Революцію гідності — «государственным переворотом». 
 
Але повернемося до Михайла Кириченка. Багато років тому він працював разом з українським комуністом Миколою Скрипником, який наївно вірив у ленінські ідеї «міровой революціі».
 
Михайло Іванович був секретарем одного з райкомів партії тодішньої столиці України — Харкова, захистив дисертацію та написав низку праць з історії України і, зокрема, вже згадану статтю для БСЭ.
 
Коли Скрипник зрозумів, що творять більшовики в Україні, незадовго до самогубства у липні 1933-го зібрав своїх соратників і сказав:
 
— Коли вам буде тяжко, звертайтесь до Надії Костянтинівни Крупської (тоді наркома освіти СРСР).
 
Незабаром Кириченка звільняють з посади секретаря райкому партії у Харкові й направляють секретарем Ізюмського сільського райкому.
 
Слід зазначити, що людей високого калібру, щоб знищити, звільняли з посад, «направляли» на таку ж посаду, але в інше місце, а там уже на них чекали «соколи» тов. Сталіна, і нещасні самі «чистосердечно» визнавали себе «ворогами народу».
 
Михайло Іванович це зрозумів і кинувся до Крупської, яка ще займала високу посаду.
— А на партоблік ви не стали? — запитала вона.
— Ні, — відповів Кириченко.
Тоді Крупська направила його директором технікуму в Саратов, а згодом — перейшов працювати і жити у Великі Луки.
 
У 1971 році я переслав Петру Миколайовичу, а той Михайлу Івановичу «Собор» Олеся Гончара, який страшенно «не сподобався» компартії. «Михайло Іванович вважає цей твір епохальним, а я теж», — писав Петро Миколайович. Мені була приємна така оцінка твору Гончара двома вченими-українцями.
 
Згодом від Михайла Івановича взнав, що назва «оковита» народилася у Січі.
 
Запорожці були вельми вченими людьми на той час, знали латинь і латинське AQUA VITА (вода життя або жива вода) трансформували в «оковиту», а в народі поруч з «оковитою» вживалося «горілка».
 
«Масса сичевого войска, — пише академік Дмитро Яворницький, — в своей грамотности и начитанности стояла столь высоко, что превосходила в этом отношении среднее, а может быть и высшее сословие людей великорусского (москалів. — Авт.) звания своего времени... В сичи находились лица, умевшие сочинять латинские вирши и духовные канты».
 
Із Запоріжжя, вважав Михайло Іванович, «оковита», як термін, незабаром розповсюдилось по всій Україні. Хоча не виключено, що це слово зародилося десь, паралельно, і в іншому регіоні України. Підстави для цього були.
 
Заглянемо в інші джерела. У відомому, майже хрестоматійному творі Павла Халебського «Україна — земля козаків» читаємо: «Усі вони (українці, і це XVII століття! — Авт.) за винятком небагатьох, навіть більшість їхніх дружин і доньок, уміють читати і знають порядок церковних служб та церковні піснеспіви».
 
Численні джерела тих часів свідчать про високий рівень освіти поза Січчю в Україні. «Все юне покоління навчалося у військові школі, отаманом якої завше був чоловік не тільки грамотний, а й письменний», — писав відомий історик Апполон Скальковський.
 
На період існування Гетьманщини та Січі Україна була вкрита густою сіткою народних шкіл. Наприклад, «статистические сведения об украинских школах в Малоросии в XVIII веке»: Ніжинський полк нараховував 217 шкіл, Лубенський — 172, Чернігівський — 134, Переяславський — 119. 
 
Ми не маємо даних про чисельність учнів тих народних (полкових) шкіл, але вона була значною. Як пише Іван Крип’якевич: «За Мазепи, що щедро допомагав Академії і побудував їй нові будинки... Академія була великою школою, в деяких роках мала до 2000 студентів: це були сини козаків, міщан, духовенства з різних сторін України, а також Білорусії, Московщини, балканських країн.
У XVIII столітті кожне більше селище мало свою школу. Так само в Гетьманщині та Слобожанщині, як і в Галичині» (10).
 
Жахливими були наслідки «воссоединения двух братских народов», як це трактувала пропаганда Моксель-Московії, комуністичної та імперської Росії. Так, Г. І. Петровський у своїй промові на засіданні Державної думи Росії 20 травня 1913 р. відзначав: «Наш великоруський націоналізм і поміщицький патріотизм не має, здається, нині рівних в Європі... але навіть і в Азії. У всьому світі не знайти нічого гіршого, нічого ганебнішого, ніж те, що виробляють у нас над пригнобленими народностями.
 
Про письменність:
 
— у Катеринославській губернії письменних лише 28 процентів населення, а в решті губерній (українських. — Авт.) їх кількість зменшується до 20;
— перепис 1897 року показав, що найбільш неписьменний народ у Росії — українці. Вони перебувають на найнижчому ступені.
Це було в 1897 році, коли на 100 душ населення припадало 13 письменних» (11).
 
Але все ж український народ нижче певного рівня культури ніколи не опускався, а московити ніколи до нього (того рівня культури) не піднімалися.

«Мерзавчик» від «мерзить»

До слова, порівняймо назви популярного напою. У них — водка, водяра, у нас — оковита, горілка.
 
У творі Миколи Гоголя «Ніч перед Різдвом» читаємо:
 
«Треба ж було, — казав далі Чуб, утираючи рукавом вуса, — якомусь дідькові, бодай йому не довелося, собаці, зранку чарку горілки випити, устряти!... 
 
До речі, про лайку. Олесь Гончар писав, що в українців навіть черкнутися було гріхом. Мій дід Мирон Григорович Васильченко (1860—1961), коли хотів вилаятися, говорив: «Бий тебе сила Божа!».
Натомість у москалів, як писав Мандельштам, «в России матом не ругаются, на нем там разгаваривают!».
 
Відвідавши історичний музей Дмитра Яворницького у Дніпропетровську, Максим Рильський писав: «Елементи гумору давалось бачити і в самій експозиції музею. Згадаю, наприклад, таке: біля тієї викопаної з запорізької пляшки з оковитою, був підпис, здається, такий: «Запорізька горілка». А поруч стояла маленька пляшечка «сотка» царських часів, і її супроводжував напис: «А це казенний мерзавчик... цей кумедний «п’яницький термін. Він потрапив навіть у словник Даля, у гніздо «мерзить», «мерзавчик».
 
Отже, наші пращури розумілись не тільки на назві, а й на тому, як шляхетно вживати оковиту.
 
А що ж споживачі «мерзавчиків»?
 
Читаємо Павла Штепу «Московство»: «Датський дипломат, що був у Московщині, пише: «московський митрополит дає за добрі гроші дозвіл продавати біля церкви горілку. Люди біля церкви пиячать, співають сороміцьких пісень і розпутствують».
 
«При московських церквах існували так звані «братчики», щоб спільно святкувати церковні свята, на тих святкуваннях москвини напивалися так, що билися і навіть убивали. Жінки не відставали і билися не менше за паству. Пиячили і жебраки, і сліпі каліки. На вулицях валялися десятки і сотні п’яних, що чисто замерзали на смерть. До того всі жахливо матюкалися. Взагалі у Московщині всі матюкаються, навіть жінки, дівчата і діти, просто люд і аристократія. Матюкаються навіть у церкві: навіть священники і ченці», — пише Павло Штепа. 

«Наши мужеченки спились»

Розповідав мені Борис Іванович Савенко (1936 р.н.), колишній начальник механізованої колони № 35 Міністерства енергетики СРСР, яка будувала електролінії та підстанції. У 1975 році мехколоні дали завдання побудувати лінію електропередач у Тверській (тоді Калінінській) області. На місці будівництва було споруджено «містечко» (вагончики для проживання монтажників, кухня, техніка, склади).
 
«Приїджаю я на місце розташування моїх хлопців, — розповідає Борис Іванович, — була неділя, на лінії нікого немає, але й на базі — нема. Іду по «дєрєвнє». Зустрічаю двох статних молодиць. Питаю, де монтажники.
 
— Какие монтажники, хохлы, чтоль?
 
Почувши ствердну відповідь, жінки заговорили:
 
— Э, начальник, ты их не ищи! Наши мужеченки спились и никуда не годные, так их, хохлов-то, мы по домам растащили!»
 
Водка чи горілка, «водяра» чи оковита. Певною мірою як назва, так і вживання цих напоїв характеризують ще одну суттєву різницю між монголо-москалями та слов’янами-українцями.
 
Іван Гаврилович Прижов, російський історик, етнограф і публіцист, учасник революційного руху 60-х років XIX ст., так характеризує «руський народ»: «у великоруського народа мало-помалу сложилось новое правило жизни, что не пить — так и на свете не жить!». Испивая да запивая, человек начинал пить горькую непробудную чашу, запивал навек, до самой могилы. И вставал на ноги страшный, чудовищный, нигде в божьем мире не слыханный запой, и шел он по всей русской земле, поднимая всеобщее пьянство».
 
Як кожний європеєць, українець теж вживає спиртні напої, але як в минулому, так і тепер, це далеко не те, що у московита.
 
Академік Яворницький константує: «Сами о себе запорожцы на этот счет говорили: «У нас в Січі норов — хто «Отче наш» знає, той вранці встає, умивається та й чарку шукає». Только во время военных походов запорожские козаки избегали пьянства, ибо тогда всякого пьяного кошевой атаман немедленно выбрасывал «За борт части». Вообще, всякое пьянство запорожский киш считал «пороком... боролся с этим злом, строго запрещая особенно тайные шинки».
 
Юрій Іллєнко, один із кращих 100 режисерів світу, пише, що Іван Миколайчук з гумором говорив: «Не за те батько сина бив, що пив, а за те, що похмелявся». Тобто, батько вчив сина мати розум і міру навіть тоді, коли йшлося про оковиту.
 
Ось так, навіть в назві одного й того ж напою проявляється колосальна відмінність одного народу від іншого. 
 
Борис ВАСИЛЬЧЕНКО, інженер
Боярка, Київська область