До большевицького заколоту 1917 року у Києві було лише 14 почесних громадян. Здавалося б, простору для системної оповіді замало – хіба на збірочку біографічних нарисів.
Аж ні – авторці вдалося вписати ті нечисленні біографії у дослідження феномену російського колоніалізму.
Саме так: інститут почесного громадянства з‘явився у Російській імперії у другій половині ХІХ століття як політтехнологічне прикриття примусового зросійщення тогочасного бізнесу, а тоді інкорпорації його до владної вертикалі.
Це не лежить на поверхні – як і будь-які імперські стратегії. Та погляньмо на факти. Коли внаслідок наполеонівський воєн Росія перекроїла тодішню карту Європи й загарбала чималий шмат Польщі, Москва попервах сподівалася здобути симпатії поляків – щедро роздавали посади й маєтки. Але польська шляхта на це не купилася.
Тоді почалося економічне витіснення польського чинника. 1841 року виходить указ, що надає російським купцям, котрі згодні переселитися до Київської, Волинської та Подільської губерній, нечувані преференції: звільнення на 15 років від усіх державних податків і зборів. Витримати таку «конкуренцію» місцевим комерсантам було несила.
Далі виникла ідея з почесним громадянством, яке «позиціонувалось як проміжний стан між купецтвом і дворянством».
В Європі процес визнання громадянських і суспільних прав буржуазії відбувся двома століттями раніше. Не сказати, що він був безболісний, але правляча верства не втрачала гумору – згадаймо Мольєрового «Міщанина-шляхтича».
В Росії усе перетікало набагато похмуріше, із традиційним залученням силовиків-податківців. А головне – з активним використанням московського винаходу, міфотворчої політ-брехні.
Т.Водотика приділила чимало уваги цьому чинникові – просто не могла обійти увагою, бо перші почесні громадяни з’явилися не в Києві, а в Севастополі. І з’явилися саме як пішаки на міфотворчій шахівниці: «Російська імперія програла і битву за Севастополь, і Кримську війну.
Гіркоту поразки та «оклигання» від принизливого миру спробували підсолодити створенням міфу про велич та міць російської армії й духу, захист православ’я від зазіхань ворогів. Одним із проявів цього міфу стала «історія про героїчну оборону Севастополя».
Хоча насправді місто здали, адже Чорноморський флот було затоплено навіть без спроби дати бій англо-французькій ескадрі. Ця міфологема виявилася настільки успішною, що не тільки продовжувалася і розвивалася весь час існування Російської імперії, а й «перейшла у спадок» СРСР, де створили не менш «величний» міф про другу оборону Севастополя, хоча місто так само здали, поклавши сотні тисяч життів».
Це також про те, що серед «почесних киян» фігурують різні персонажі, включно з тодішніми олігархами, котрі вже зналися на піарі. Приміром, почесним громадянином Києва став Ніколай Чоколов – «алкогольний магнат», чий горілчаний завод на Лук’янівці знищив річку Глибочицю. Саме його можна вважати винахідником виборчої «гречки» – балотуючись до міської думи, масово підкуповував виборців, щоправда, не крупою, а власною горілкою.
Походив із тих російських купців, що посунули в Україну за асиміляційними пільгами; відвертий українофоб, «співзасновник Київського клубу російських націоналістів». Може, насправді саме за це йому й дарував почесне київське громадянство російський імператор.
Утім, у нагородних документах згадано інше: реалізував власну ініціативу створити у Києві перше комерційне училище. У пам’яті киян та на столичній мапі лишився назвою району «Чоколівка» – уклав власні кошти у будівництво так само першого робітничого селища для працівників машинобудівного заводу Гретера і Криванека, більш відомого нам як завод «Більшовик».
«Утім, – пише Т.Водотика, – важливіша тут була не доброчинність, а ідея допомогти найманим робітникам у вирішенні житлових проблем як інвестиція у якість їхнього життя і праці».
Почесним киянином став інший російський емігрант Міхаіл Дєгтєрьов. Мав розгалужену мережу крамниць, частина яких пропонувала «усе й для усіх киян» – то були такі собі попередники універмагів та супермаркетів.
Мав славу не надто щедрого спонсора-мецената – та, схоже, ці чутки поширювали підрядники, котрих жорстко контролював, не дозволяючи «пиляти» виділені бюджети і змушуючи робити все заплановане якісно та вчасно.
Приміром, будинок Купецького зібрання (нинішня Філармонія) вийшов таким красенем за порівняно невеликі гроші саме завдяки контролю-пресингу Дєгтєрьова.
У нашій книжці зафіксовано багато його добрих слідів, що проглядають у нинішній топографії Києва. Але головна меценатська несподіванка містилася у заповіті: відписав місту три будинки на Хрещатику, а всієї нерухомості загалом – на фантастичну суму в 4,5 мільйона рублів.
У книжці пані Водотики згадано чимало якірців, які утримують нинішню пам’ять про колишніх благодійників. Підприємець Давид Марголін – київський трамвай, другий в Європі. Професор Київської духовної академії Степан Сольський – з’ява київських каштанів.
Ніколай Бунге, що устиг побути ректором Університету, керуючим Держбанку, міністром фінансів і навіть вихователем нащадків імператора – «перший запровадив практичні заняття зі студентами, коли про них ще й мова не йшла».
Хірург-офтальмолог Владімір Караваєв «фактично став засновником сучасної пластичної хірургії». Ще за життя вулицю, де мешкав, навали Караваєвською – чомусь вона і досі носить ім’я недотичного до Києва Льва Толстого.
Звісно, у сузір’ї почесних громадян Києва чи не найяскравіше виблискують імена Терещенків, Федора та Ніколи Артемійовичів. Про цю родину написано уже чимало, та й основний корпус тогочасних мемуарів опубліковано.
Тож, авторці годилося б поводитися обережніше і не припускатися, м’яко кажучи, необґрунтованих суджень на кшталт «один не надто успішний міністр закордонних справ Тимчасового уряду».
Спогади і дослідження свідчать протилежне: Михайло Іванович Терещенко був, якраз, одним із найефективніших урядовців тимчасового кабінету (якщо взагалі можна говорити про «успішність» упродовж тримісячної каденції).
Є у книжці розділ «Достойники без звання» – про тих, кого міська дума висувала на звання почесного громадянина, але імператор так і не підписав схвального указу. Наприклад, про Ізраїля Бродського та його сина Лазаря –згадаймо Хоральну синагогу, Політехніку, Бессарабку, обласну лікарню. Або про книговидавця Стефана Кульженка, котрий на початку ХХ століття входив до переліку 300 найуспішніших підприємців імперії.
Кульженко видавав книжки як мистецькі твори: залучав кращих ілюстраторів, друкував на модерному обладнанні – чимось він нагадує нинішнього Івана Малковича. Пригадую, як 1989 року Товариство книголюбів України випустило репринт «Ілюстрованої історії України-Руси» Михайла Грушевського з Кульженкової друкарні. Попри поважний вік, видання мало не просто сучасний, а форвертсний, сказати б, вигляд – наклад розлетівся миттєво.
Попри вабливу для читача біографічну насиченість, у «Почесних громадянах» можна побачити також і не дуже приховану презент-пропозицію для сучасних бізнесменів. Чому б ні, коли ті не завжди розуміють?
Як пише у вітальному слові продюсер видання Сергій Костянчук, президент Київської фундації культури: «Віримо, що традиції меценатства в нашому місті будуть гідно продовжені сучасними почесними громадянами».
Вельми помічним посібником для глибшого занурення до «Почесних громадян» є книжка Аркадія Третьякова «Купці міста Києва» (К.: Сучасний письменник), яка завершила минулорічний рейтинг у Короткому списку довідкової підномінації.
Три роки архівних розшуків – родовідні скрипти про 3745 купців, котрих науковий консультант і редактор Ігор Гирич, доктор історичних наук з Інституту джерелознавства НАНУ, назвав «креативною силою суспільства».
Саме тут знаходимо економічну деталізацію поняття «гільдія»: підприємці добровільно-примусово оголошували розмір свого капіталу і залежно від його рівня записувалися до першої чи другої гільдії, набуваючи різних преференцій (наприклад, право участі у виборах). Щороку підтверджували свій статус, сплачуючи податок-відсоток.
Тут же – промовиста статистика. 1907 року до 1-ї гільдії записалося 345 купців (із них 329 – євреї); до 2-ї гільдії – 582 (росіян 259, євреїв 294). А «тютюнове виробництво перебувало в руках караїмських купців майже на всі 100%». Саме тодішній «тютюновий король» Соломон Коган родом з Євпаторії власним коштом збудував чарівну Кенасу, спроєктовану архітектором Городецьким.
Цікавинок у книжці задосить. Ось про Бернарда Каульфуса, що тримав магазин і прокат велосипедів. Про нотаріуса Василя Барщевського, який поруч книжкової торгівлі відкрив ще й бібліотеку. А «Іздиковські мали найбільший у Києві склад книжкової продукції Росії і Європи – близько 200 тисяч примірників книжок різними мовами». Автор формулює мету свого дослідження: «Може, хтось із киян знайде тут своїх предків».
Та читачеві нетерпеливиться вже: чи не стикаємося ми сьогодні з нащадками згаданих Бородянських, Гордонів, Зелінських, Мітницьких, Фальковичів, Фінкельштейнів і тощо-тощо? Але то, звісно, завдання іншої розвідки.
