Минає 115 років від дня народження одного з найвизначніших українських письменників XX століття Уласа Самчука. Його називали «українським Гомером», адже він відкрив світові досі невідому Україну. З-під його пера вийшли геніальні твори: «Волинь», «Гори говорять», «Марія», збірки оповідань «Месники», «Віднайдений рай». У них письменник акцентував увагу на таких знакових темах, як загарбання більшовиками України, колективізація, Голодомор.
Творчість Уласа Самчука сьогодні як ніколи актуальна, адже письменник підносить на щабель важливі речі для українців — поняття людської гідності та національної свідомості.
Понівечена хліборобська душа
Народився Улас Самчук 20 лютого 1905 року в с. Дермань (нинішня Рівненська область) у хліборобській родині, яка шанувала та берегла традиції українського народу. Зрештою, світогляд майбутнього видатного письменника формувала як батьківщина, так і довкілля.
Із теплотою писав він про свою малу батьківщину: «Дермань для мене центр з центрів на планеті. І не тільки тому, що десь там і колись там я народився. Але також тому, що це справжнє село, неначе писанка, з його стародавнім Троїцьким монастирем, Свято-Феодорівською учительською семінарією, садами, парками, яругами».
У 1921-25 роках навчався у Кременецькій українській приватній гімназії імені Івана Стешенка. 23 серпня 1927 року дезертирував з польського війська, після чого потрапив до Німеччини, де працював як наймит в одного міщанина. Починаючи з 1927 року, навчався у Бреславському університеті. «Німецький» період життя Уласа Самчука позначений тим, що завдяки Герману Блюме він як вільний слухач відвідував лекції у Бреславському університеті. Допомогла бідному студентові й мати Германа Блюме, надавши притулок у власній оселі. Вдруге німець Блюме прийшов на допомогу українцеві через 15 років. Завдяки його клопотанню 20 квітня 1042 року німці випустили письменника з Рівненської в’язниці (Герман Блюме в Рівному був начальником цивільної поліції райхскомісаріату «Україна». — Авт.).
У 1929 році Самчук переїжджає до Чехословаччини, де навчається в Українському вільному університеті у Празі. У цій країні письменник проживав з 1929 до 1941 роки.
Перші літературні спроби Уласа Самчука припадають на гімназійні часи. Невдовзі у варшавському часописі «Наша бесіда» опубліковано оповідання «На старих стежках» (1926); у 1936 році виходить книжка «Віднайдений рай». Проте славу Уласу Самчуку принесла художньо-психологічна повість «Марія» (1933), головна героїня якої асоціюється із землею-годувальницею. Письменник говорить про страшні метаморфози людського буття в умовах більшовицького геноциду, який спричинився до найбільшого злочину — Голодомору. В образі згорьованої жінки Марії уособлено розтерзану Україну, і це розуміння роз’ятрює наші душі й серця.
Пізніше Улас Самчук так охарактеризує своє кредо: «Я ставив і досі ставлю собі, як на письменника, виразне завдання: хочу бути літописцем українського простору в добі, яку сам бачу, чую, переживаю. Для цього маю свою вироблену концепцію, свою ідеологічну підмурівку і виконую це завдання з послідовною черговістю...» Чи не найповніше письменник втілив це завдання у розлогому епічному полотні «Волинь». В образі сільського хлопця Володьки Довбенка уособлено характерні риси та чесноти українського народу на зламі епох. Письменник майстерно зобразив трагедію української душі — нищення хліборобського роду, без якого неможливе майбутнє. Трагедія в тому, що хліборобська душа не одержує умов для розвитку.
У 1936 році Самчук завершує роман «Гори говорять», присвячений боротьбі закарпатських українців за незалежність, а в 1941 році він у складі Похідних груп ОУН — прихильників Андрія Мельника — вирушає зі Львова на схід, аби розпочати роботу з розбудови української автономії. Разом із ним на схід вирушають такі відомі культурники, як Олена Теліга, Олег Ольжич, Іван Рогач, Олег Штуль.
Олена Теліга: символ духу й честі
Читати спогади Уласа Самчука надзвичайно цікаво, адже в них постають відомі особистості свого часу. У спогадах «На білому коні. На коні вороному» йдеться про події Другої світової війни. На тлі доби розгортаються справжні людські драми. Справжні метаморфози відбулися з дівчиною, вихованою в родині, де панувала російська культура. Про те, як відбувалося її становлення як українки сама Олена Теліга писала так: «Я не була киянка, я була петербуржанка. Я там виросла, вчилася, там насичувалася Петром Першим та Катериною Великою».
Олена Теліга доволі емоційно розповідає, завдяки чому вона перетворилася на віддану національній ідеї особистість. Це сталося на великому балу, в товаристві блискучих кавалерів, які насміхалися з української мови. І тоді, зізнавалася Теліга, «враз почула в собі гострий протест». Саме тоді поетеса вигукнула: «Ви хами! Це мова мого батька і моєї матері! І я вас більше не хочу знати!»
Самчук детально описує свою першу зустріч з Оленою Телігою, яку назвав «фатальною». Під час тієї першої зустрічі Олена «уважно дивилася просто у вічі, нібито хотіла щось розгадати». Була у захваті від прочитаного твору «Волинь».
«Я почав бувати у Теліг удома, — писав у спогадах Улас Самчук. — Любила дружбу, ніжність, щирість, приязнь і тепло, як контраст до її бравурної, майже гусарської постави героїзму...Ми майже з першого слова стали і лишилися до кінця друзями».
На початку німецько-радянської війни влітку 1941 року Улас Самчук та Олена Теліга разом перейшли річку Сян, бажаючи приєднатися до похідних груп мельниківської ОУН. Про те, як готувалися письменники до переходу через кордон, читаємо у спогадах письменника «Зустрінемось в Києві». Улас Самчук майстерно змальовує психологічний стан — хвилювання, тривогу перед невідомістю. Час прощавання на вокзалі, коли Олена Теліга прощається з чоловіком Михайлом, по-справжньому зворушує: «Оленочко! Будьмо! — каже Михайло. — Побачимось у Києві! — його уста помітно затремтіли. З Михайлом за козацьким звичаєм поцілувались тричі і потиснули міцно руки. — Побачимось у Києві!»
Перехід через кордон у спогадах Уласа Самчука — це справжня авантюрна пригода, коли ніхто не знав, яким буде фінал. «Перехід через річку триває кілька хвилин. Схвильовані, виходимо на другий берег і швидко біжимо далі травою до якогось поламаного плоту і ховаємося в кущах. Кидаємо речі на землю і вітаємось, як є; мов на Великдень. Потім цілуємо рідну землю, робимо це без сорому, без остраху, що побачать небажані очі. Ми вже говоримо вголос, хоча притишено. — Вітаю тебе, рідна! — виривається в мене в напрямку сходу, і я потрясаю в небо рукою. Олена в екстазі. Вона зовсім тратиться і говорить в захопленні патетичні слова. Під нашими ногами Україна. За нами довге скитання. Перед нами... невідоме».
Тієї миті ще ніхто не здогадувався, що чекає на похідні оунівські групи на окупованій українській території. У мемуарах Улас Самчук з теплотою пише про поетесу: «Мила, чудова Олена! Коли говорить — затинається. Їй бракує дихання. Слухаю мову моєї Кассандри. Я знаю, що я її не переконав, але разом з цим у чомусь переконав. Вона більше любила деяких своїх друзів, ніж мене, але разом з тим більше любила бути зі мною, ніж іншими. Крім доктринерства, у неї сильно був розвинутий інстинкт порядності і чистоти». Письменник зізнавався, що надзвичайно турбувався, як складеться її життя на окупованій території — «з її прямолінійною вдачею вона абсолютно туди не підходила». Улас Самчук наче у воду дивився — життя безкомпромісної Олени Теліги у Києві трагічно обірвалося.
«Нарід чи чернь?»
Уже в наші дні широкий резонанс викликала стаття письменника «Нарід чи чернь?», у якій Улас Самчук порушує актуальні питання — про людську гідність та національну свідомість. І ставить питання: «Хто ми? Нарід чи чернь? Нація чи маса? Організована, свідома одиниця чи юрба без’язиких чи безликих постатей?».
Стаття «Нарід чи чернь?», що побачила світ у листопаді 1941 року в київській газеті «Українське слово», стала взірцем пристрасної публіцистики. Письменник висловив свою позицію палкого патріота, який щиро вболіває за долю свого народу. Стаття була написана під час німецької окупації, а отже, була актуальна з точки зору сучасних авторові подій. Та зміст статті набагато ширший, бо автор ставить принципове питання: хто ми — нарід чи чернь?
Для того щоб жити гідно, слід «почувати себе людиною, почувати себе тим, як ще колись казали, першим творінням найбільшого Творця, почувати себе свідомим у всіх своїх вчинках та поступуваннях — ось основна заповідь людини — європейця».
Письменник наголошує, що найпершою передумовою творчого чинника є національна свідомість. І зазначає: «Найбільшим нещастям українського народу було те, що ціла його історія — перманентне намагання зробити з нас не те, чим призначила нас природа. Всяка влада, яка тільки не була на нашій землі — російська чи польська, нічим іншим не займалася, а лише доводила нам, що ми — не ми, а щось інше. Це було постійне ламання нас, нищення нас... Це не є нарід. Це — чернь, це — безлика, без’язика юрба. Це боляче ранить наше людське самолюбство. Це принижує нас в очах свідомих чужинців. Тому — не все одно, хто як говорить, яким богам молиться, які книжки читає. Не все одно, якими імена названі вулиці наших міст, не все одно, чи домінуючим для нас є Шевченко, чи Пушкін. Не все одно, яке наше відношення до російської літератури. Ні! Це не все одно! А коли — все одно, то це значить, що ми не нарід, не якась спільна історична збірна сила, а невиразна юрба, сіра маса, вічно принижена без всяких ідеалів чернь».
Здавалося б, твори письменника мають стати обов’язковими для вивчення у загальноосвітній школі. Адже саме тут формується національна свідомість майбутнього громадянина. Проте навіть після Революції гідності твори письменника не вивчаються у шкільній програмі. Національна спілка письменників України звернулася до керівництва Міністерства освіти і науки з проханням повернути до шкільної програми роман «Марія», а також низку творів українських класиків, які були вилучені зі шкільної програми з літератури у 2012 році (зокрема «Великий льох» Тараса Шевченка, «Бояриня» Лесі Українки, «Жовтий князь» Василя Барки).
Вилучення цих творів мотивували тим, що вони начебто травмують дитячу психіку. У секретаріаті НСПУ переконані, що не можна робити ці твори непомітними для цілого покоління молодих українців. Тож невже слова письменника «Не все одно, хто як говорить, яким богам молиться?» й досі не стали пророчими?
Улас Самчук не дожив усього чотири роки до відновлення Незалежності України. Але до останнього подиху вірив: «Ми вернемося в свою велику, вимучену, вистраждану землю предків. Не сьогодні, так завтра, не в цьому, так в іншому поколінні вернемось не тільки як жива матерія, а як живий дух, і то передовсім в продовженні, як творчість».
Наталія ОСИПЧУК
