«Я ще не пробував плавати, може, і вмію», — каже хлоп’я-лицар Горчик у відповідь на панічні застереження друзів: як нам дістатися он того острова?! Можливо, ця фраза є осердям усього, що пише Галина Малик: довіряй собі, пробуй, не бійся. Власне, це непомильна ознака будь-якої справжньої літератури. Котра почалася, либонь, з «батька» модерної філософії Рене Декарта – «камінь декартівський – «я мислю, я існую, я можу» – справді упав у воду, і від нього пішли кола, що досі нас гойдають. — Це пише сучасний філософ, інтерпретатор Декарта Мераб Мамардашвілі і додає: він каже, не треба бігти від предметів страху, тому що, біжучи, ви все одно страх з собою заберете! А якщо підете на них з оголеною шпагою, то переконаєтесь у тому, що це лише повітря й тіні» (Картезіанські роздуми. – К.: Стилос, 2000).
Таким робом Декарт навчав свою ученицю, шведську королеву. Тому самому вчить своїх принцес і лицарів Галина Малик. Різниця в тому, що «учні» Малик ще не мають життєвого досвіду, а отже, й страху. Тобто, її «неймовірні історії» – такі собі імунопротектори, запобіжники супроти вічної екзистенційної загрози. Зрештою, на літературній топ-полиці — куди не кинеш оком — саме такі сенсеї: від геть усього Пауло Коельйо до майже усього Василя Шкляра з його крайнім романом «Характерник» (Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2019): «У страху очі великі, і цими настраханими очима чоловік бачить світ не таким, як він є». Що вже казати про класику з величною постаттю Сервантеса.
Так, «Мандри та подвиги лицаря Горчика» Галини Малик — алюзія на «Дон Кіхота». Точніше – щось на кшталт пріквелу: як би повівся ідальго, коли би пустився у мандри дитиною. Ну і, звісно, усе відбувається не в іспанських декораціях, а в «реаліях», скажімо, Василя Короліва-Старого, письменника початку минулого століття, котрий чи не першим засіяв літературний город диким фольклорним насінням (тепер таку практику називають «фентезі»). За бажання, можна упізнати навіть «садок вишневий коло хати» Тараса Григоровича: «Навкруги – жар-птиці цвірінькають, ліс під вітром шумить, сонечко ясне світить – краса невимовна, а жити ніяк!».
Оте «жити ніяк» — відомий детонатор. Фактично, перша частина «Горчика» — казка про Помаранчеву контрреволюцію: «Тю, так це ми у Блакитно-Помаранчевому королівстві опинилися!». Вічна тема про злоякісне переродження переможця Дракона. Друга частина — рефлексія на 2014-й, коли Змій набуває рис «Беркута»: «Голів — не полічити і за тиждень, хвіст наче змія, десь удалині губиться, а сам Змій – як гора». Казкову тональність рятує невід’ємний авторський гумор («Куди це ти зібрався, славний лицарю? Чи знову до князя на турнір, чи за новими подвигами? Чи просто так прогулятися вийшов?»; «Дивиться — а на квітці Бузинова Царівна Буся сидить. Ногу за ногу закинула і на нього примружилась»).
Утім, упізнавані політреалії адресовані не головному читачеві — молодшому школяреві, а дорослим, інфікованим страхом. «Ой, Господи, ну що ж мені робити, як у мене такі дурні радники!», – зітхає Горчик. А тим часом Малик йому навіює оте Декартівське: «Суть його філософії можна висловити однією складнопідрядною фразою: світ, по-перше, завжди новий (в ньому ніби нічого ще не сталося, а тільки станеться разом з тобою), і, по-друге, в ньому завжди є для тебе місце, і воно тебе очікує» (М.Мамардашвілі).
Отже, пригода, як життя – і навпаки. Коли не боятимешся – слава попереду бігтиме. Та водночас диктуватиме тобі кодекс шляхетності – мусиш відповідати. Шлях котигорошків та гераклів.
Галина Малик живе в літературі так, як пише: «Я ще не пробував плавати, може, і вмію». Пробує повсякчас. Є у неї фентезі у стилі Барбі «Принцеса Мішель і король Грифаїни» (К.: Книжковий хмарочос, 2008). Є повість для підлітків «Злочинці з паралельного світу», що витримала декілька перевидань у різних видавництвах («Світ», «Теза», «Знання») і здобулася на Премію імені Лесі Українки. У передмові до Маликової збірки вибраного Сергій Федака, письменник та професор історії, пише про «Злочинців…»: «Породження етики і естетики, котра формується сучасними спальними районами… Найголовніший вектор – незнищенний оптимізм, прагнення переграти все на краще тут і негайно – у своїх текстах. Бажання заразити поцейбічну реальність позитивом створеного авторкою паралельного світу» (Неймовірні історії. Вибране. – Ужгород: Карпати, 2011).
А почалася письменниця Малик із «Незвичайних пригод Алі» – ще тоді, коли книжки друкували билинними шестизначними накладами. Дебют у «Веселці» 1989 року – 200 000 примірників. За рік усе спродано і надруковано іще 65 000. 1997-го цю книжку випускає ужгородське «Закарпаття» 10-тисячним накладом, 2005-го – вінницька «Теза». Востаннє «Аля» вийшла в «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ЗІ» 2015-го.
«Аля» – це і реінкарнована Керролова «Аліса», й водночас парафраз «Роззяви» Малковича-Маршака. Пригоди в країні Недоладії, некомфортне, м’яко кажучи, життя в якій є вислідом поспіху, недбальства-нехлюйства, тимчасовості. Це ще одна наскрізна тема Галини Малик, що чатує чи не в кожній її книжці (як-от, насмішка у «Горчику»: «Узяв він скотча золотого кольору, що йому з тридесятого царства контрабандою привезли»). Та коли вже копати глибше, аж до дорослого читача, то триб життя у Недоладії – це прокляття чернеток (мрій, бажань, слів, текстів): «Як дивно! – думала вона. – Той чоловічок, якому я колись не домалювала голову, тепер наказав відрубати голову мені!».
Зрештою, що б не писала Галина Малик, вона, либонь, повсякчас тримає у голові власну пересторогу: «Лишині жодного разу не вдавалося розповісти про свої пригоди. Мабуть, він неправильно починав свої розповіді» (Вуйко Йой і Лишиня. – К.: Каламар, 2017). А їй вдається. Що у «Злочинцях з паралельного світу», котрі вже у каноні української літератури для підлітків, – що у новинці, «Піратському маршруті» для дошкільнят. Власне, ця книжечка і не література навіть – бо малеча такого поняття ще не має. Це чиста дидактика. Але для того, щоби у віршованій дещиці вигострити одну-єдину думку – аби сягнути мрії, «треба маршрут прокладати» – необхідно бути Літератором.
