Станіслав Комарек здобув докторську ступінь з біології у Карловому університеті Праги ще 1982-го.
Тоді емігрував із застійно-соціалістичної Чехословаччини до Австрії, де так само зійшов на статусні висоти — тепер уже в царині філософії, психології та психоаналізу.
Потому, як упала «залізна завіса», повернувся до альма матер, де заснував кафедру філософії природничих наук. Щойно перекладена українською його остання книжка «Чоловік як еволюційна інновація?» (Л.: Апріорі, 2019) — філософування з проблеми реалізації чоловічої біології в соціумі.
Коли С. Комарек пише: «Спільна для всіх приматів тенденція все порозкидати, понадкушувати, а потім втекти», — це не вправи зі стилю, а спільний знаменник із польових спостережень у диких кутках усіх континентів. Тобто його науковій компетенції можна довіряти.
А стиль — так: феєрверковий, парадоксально-провокативний. Якось, порівнюючи міжвидову статеву відмінність, він написав: «Якщо застосувати цю пропорцію до світу людей, то чоловіки були б не більше 15 сантиметрів заввишки і надавалися б до носіння у дамських сумочках». Здавалося б, просто вдалий жарт, ораторський бантик. Аж ні. Як пригледітися, в цьому вся суть «Чоловіка...» із проблемою: він, вона і соціум. І сучасний соціум підозріло точно нагадує дамську сумочку.
Авжеж, та «дамська сумочка» — про зачовгане до втрати будь-якого сенсу протиставлення «патріархат–матріархат». Комарек намагається модернізувати поняття: «Мутерлянд, не здатний в чомусь відмовити своїм дітям, а в результаті заледве здатний захистити себе... Якщо Фатерлянд був небезпечним для інших, Мутерлянд небезпечний для самого себе... Як далі розвиватиметься євроамериканська цивілізація у затінку тем, про які «не можна говорити»?»
Вище наведено останню фразу книжки. А перед тим — шокуючі аналогії, які й наштовхнули його на такий драстичний термінологічний апґрейд: «Сьогодні соціологія через ґендеризм, свою радикальну гілку, робить те, що намагалися зробити біологія через євгеніку у нацистській Німеччині... Фемінізм виростає з того самого ідеологічного кореня... Боротьба проти «патріархату» дуже сильно нагадує боротьбу з «капіталізмом»... Якщо так піде й далі, легко можна собі уявити, як у недалекому майбутньому наявність пеніса стане чимось на кшталт жовтої зірки на одязі в Німеччині тридцятих років».
Звісно, науковець рівня Комарека не здатен опуститися до кухонно-порівняльного розгляду антитези «пеніс–вагіна». Він повсякчас покликається на древню космологічну, сказати б, концепцію «інь/янь», знаходячи їй щораз нові потвердження у нинішній науці. І не бачить жодних науково-історичних обґрунтувань для маніпуляцій, коли перверсійна «андрогінність просувається на роль суспільного ідеалу».
Комарекові філіппіки супроти фемінізму вражають не лише відвертою конфронтаційністю, а й блискучою аргументацією: «Спортивні досягнення чоловіків і жінок оцінюються окремо — до речі, чомусь ніхто з бійців за «рівність» не виступає проти цієї «сегрегації»... Також цікаво, що чемпіонати світу з шахів проводяться окремо для чоловіків та жінок, хоча, на відміну від інших спортивних дисциплін, тут не має значення фізична сила і розміри тіла... Не платити за однакову працю однакові гроші — це ганьба, але як щодо поширення військової служби на всіх громадян? Чи не мала би стать, яка живе довше і є здоровішою, виходити на пенсію пізніше, а не раніше?»
Хоч як емоційні є його висловлювання, вони завжди базуються на статистиці, котра свідчить: «Із зникненням поділу праці нерозривно пов’язана і криза традиційного шлюбу, над якою заведено побиватися... Репродукція перетворилася на забаганку, що перешкоджає самореалізації та споживанню... Цю тенденцію могло би змінити, мабуть, лише зниження розміру пенсії до абсолютного мінімуму, до якого б доплачувалися відсотки від зарплатні дітей». Зрештою, те саме соціологічне сканування свідчить: «Хоч як дивно, більшість жінок при теперішньому суспільному устрої почуваються переобтяженими, а не звільненими, й нарікають на занепад маскулінності більше, ніж самі чоловіки».
Що заважає це бачити пересічному громадянинові? На думку Комарека, до цього призвела ідеологічна концепція, що породила «всезагальне кріпацтво: фатальну залежність від інших» — так звана політкоректність, яка «з часом витворила щось на кшталт «генеральної партійної лінії... Євроамериканські кпини про недолуге ісламське суспільство, яке втрачає гроші через те, що половина населення не працює, а сидить з дітьми, незабаром застрягнуть у горлі — поки всі трудоголіки працюють, населення помалу вимирає... Влада мулл і влада ґендерних експертів була би схожою за формою, але протилежною за наслідками: перша забезпечує подальше існування суспільства, а друга рубає його під корінь».
Отака-от напруга. І якби-то лише у політикумі. Руйнуються, гадає Комарек, самі наукові засади: немов степова пожежа поширюється «науковий вимисел», заснований на «мета-онанізмі духу», здатний хіба «удавати «точний розрахунок» при презентації думок радше інтуїтивних... До арсеналу методів такої непрямої парасвященницької влади часто належить і кучерява обрядова мова з різноманітними неологізмами й зміщенням значень слів... коли хитромудрими словами переказуються банальні істини... Прикрашання реальності у стилі pseudologia phantastika».
У вступі до книжки автор тверезо значить: «Можливо, ідея написати книжку про маскулінність та її зміни в часі — це приблизно такий самий політичний опортунізм, як видати в Німеччині 1930-х років альманах про давні єврейські звичаї... Я чудово розумію, що в контексті нашого часу в мене не та стать, вік і колір шкіри, проте залишаюся оптимістом — наші чорні брати в Алабамі теж колись так просто не здалися».
Станіслав Комарек — геть не женоненависник. Здає собі справу, що «мало в яких суспільствах жіночий компонент зазнав такого гноблення, як у Європі другої половини ХІХ ст. — хіба що в античній Греції». Але то проблеми конкретної історичної ситуації. Помста-ресентимент аж ніяк тут не помічні. Нинішнє суспільство «дамської сумочки» існувало, зрештою, завжди: «Незважаючи на те, що у традиційних суспільствах жінки рідко брали безпосередню участь у політиці, їхній влив на неї як дружин, коханок і матерів завжди був надпотужним».
За всієї легкої яскравості книжка Комарека у своєму осерді похмура, — як, наприклад, фільми Тарантіно. Це інтелектуальна проза a la Лютий, Кебуладзе, Єрмоленко; Забужко зрештою — хоч як парадоксально це виглядає. «Чоловік...» — це посібник з медіаграмотності для усіх, хто малює завіконня на чорно-біле. Для тих, кому чоловіки «кращі» за жінок (чи навпаки).
Як і кожний серйозний науковець-людинознавець, Комарек добре знається на історії письменства й залюбки залучає літературні приклади-ілюстрації, бо «література є чутливішою до віянь епохи, ніж будь-що інше». Чимало тут про Фройда, котрий починав саме з інтерпретації літературної класики: «Фройд, безперечно, був великим реформатором європейських душ і одним з найуспішніших інтелектуальних пророків взагалі (саме пророків, а не вчених, як вважав він сам)». А науково-професійний висновок з «персональної міфології Фройда» такий: «Геніально-пубертатний вереск, що лунає з його книжок». І «починати свій шлях до святості з наслідування другорядної ознаки — так само безґлуздо, як починати штудіювання творів Фройда з купівлі ящика сигар».
Цей матеріал щедро інкрустований цитатами, й не лише тому, що вони афористичні. Станіслав Комарек мислить, на відміну від багатьох академічних дослідників, глобально. Віднаходить суголосні своїм думкам прояви часом у геть віддалених від «теми» царинах. Наприклад, про занепад університетського панування: «Університети утримували свою монополію аж до зламу тисячоліть, поки не припустилися фатальної помилки, допустивши, щоб неймовірно впливові інтернет-енциклопедії на зразок Вікіпедії виникали без їхньої участі, зусиллями анонімних аматорів». Або про нинішню метаморфозу футболу як видовища — «легалізована ненависть». Чи про «політкоректно неприйнятне» порно: «Після повсюдного поширення порнографії кількість злочинів, пов’язаних із сексуальним насильством, виразно зменшилася».
Про гомосексуалізм як про «інтенсивнішу форму дружби». Про колишній осуд і заборону мастурбації, що за антинауковим безґлуздям нагадує «ситуацію з наркоманією у наш час — це проблема приблизно того ж ґатунку». Тобто тепер, у часі вільного доступу «до посібника для підлітків із детальним описом технік мастурбації та рекомендацією досягати щонайменше одного оргазму на день, що його видало британське міністерство охорони здоров’я 2009 року».
А ще є про булінг: «Цькування, основна проблема навчальних закладів, або дідівщина в армії первісно є вродженим явищем», чимало про саму армію, а надто — про «нерегулярні армії... Лише від симпатії чи антипатії залежить те, як ми їх називаємо — патріотами, повстанцями, бунтівниками, партизанами, розбійниками, опришками чи терористами». Є навіть про целібат: «Поза сумнівом, однією з головних причин було прагнення запобігти спокусі «розбазарювання» церковного майна на користь власних нащадків». Не кажучи вже про «пиятики або інші психотропні посиденьки... і притаманну чоловікам любов до «ігор» і загалом непрактичних занять».
Та висновок сумний: «Хтозна, що нас чекає попереду... Чи людських самців колись замінить медсестра з пипеткою у поєднанні з вібратором?». А головне — «чи знайдеться хтось, хто їх зупинить?».
Констянтин РОДИК
