Донедавна й начитаний читач мало що знав про Джозефа Конрада.
Навіть радянські філологи, котрі у 1960–1970-ті вже мали змогу познайомитися з перекладами Кафки, Пруста і Джойса, — не відали, що четвертим атлантом модернізму літературний Захід вважає саме Конрада.
Тож, коли 1979-го спалахнула кінозірка «Апокаліпсису сьогодні» Френсіса Форда Копполи, вітчизняний читач-глядач назагал «не помітив», що то була пряма алюзія на Конрадове «Серце пітьми»; блискуча інтерпретація чи не найглибшого у світовому письменстві роману-дослідження самої імперської суті.
Українською «Серце пітьми» з’явилося лишень під кінець 2015-го у філософськи орієнтованій львівській «Астролябії». Фішка Конрада на світовій літературній мапі — такий собі аранжувальник популярних жанрів, перетворювач масового читва на інтелектуальну прозу.
Починаєш читати, і пам’ять послужливо видає класичну базу порівняння: Роберт Льюїс Стівенсон, Генрі Райдер Гаґґард, Луї Буссенар. Та коли там пригода є чистим покликом адреналіну, то у Конрада вона перетворюється з мети на інструмент. На скребачку археолога, мисливця за смислами.
І хоч як дивно — екшн не зникає. В цьому й чар Конрада, котрий вважав, що автор пише тільки половину твору, інша половина — завдання читача. Тож на поверхні завжди магнетична пригода, як-от у «Серці пітьми», де невідривно стежиш за небезпечною мандрівкою.
Отже, читачеві задля розваги можна й не замислюватися над причинно-наслідковим механізмом багаторівневого квесту. Але завжди замислюється головний Конрадів персонаж — і вже ваша воля, чи дослухатися його позірно-хаотичного внутрішнього монологу, а чи просто захоплено плисти поруч нього, як це чинить решта персонажів (і читачів), гарантовано отримуючи свою адреналінову частку.
Зрештою, Конрадовому тексту байдуже, якою екзотикою плисти — африканською, азійською чи південноамериканською. Декорації «Серця пітьми» географічні хіба з фасаду; за лаштунками вони всуціль ментальні.
Так, це та сама Кіплінгова теза про неможливість зійтися цивілізаціям. Та коли Кіплінг наголошує расову несумісність, Конрад тестує онкологічний процес усередині однієї раси-цивілізації. Руйнування людської оболонки імперським канцерогеном.
Так, ми бачимо руйнування первісного баунті колоніальним втручанням — але то на периферії, фіксація бічних ефектів. Конрада цікавить анамнез самої імперської хвороби.
Зверніть увагу: попри буйні екваторіальні декорації «Серця пітьми», дієвцями історії є білі імперці — спецназівця відряджають знешкодити польового командира, що вийшов з-під контролю. Того, що збагнув і скористався з відкриття: «Там, з місцевими, виникає спокуса стати богом».
Але то не кінцевий, а лише проміжний екзистенційний висновок Конрадового персонажа — Курца. Спочатку він усвідомлює, що колоніальною інтервенцією керують «обличчя, сповнені глупства і пихи». І тоді приходить «огидне задоволення» від виконання безґлуздих наказів.
А що це накази воєнного стану, окупаційні — життя «мирного населення» знецінюються до нуля. На адміністративну поверхню спливають збоченці. Всілякі муравйови-гіві-мотороли, для котрих рабське прагнення тубільців «миру за будь-яку ціну» — живильний розчин для садистської реалізації.
Коли на екрани вийшов фільм Копполи, його попервах зарахували до «антивоєнних». Направду він глибший, як і його Конрадова основа, — просто війна є невід’ємним і головним складником імперської ідеології. Причому обидвох авторів цікавили не так геополітичні наслідки самої агресії, як незворотні психічні зміни у свідомості вояків-нападників, а надто — їхніх ватажків-надихачів.
Власне, уперше опубліковане 1899 року «Серце пітьми» — похмуре прозріння, передбачення появи лєніних-сталіних-гітлерів, «найстрашніша метафора Джозефа Конрада» (Гаролд Блум. Західний канон: книги на тлі епох. — К.: Факт, 2007).
Та наступний реал перевершив апокаліптичні картини цієї, вважай, антиутопії — Конрад іще припускав, що необмежена диктатура здатна до самогубства. Його Куртц таки спромігся «зазирнути за грань» і побачити там «незбагненний образ правди» — «хитросплетіння безжалісної волі задля безсенсової мети».
Він «пережив свій кошмар до кінця»; пізнав самого себе майже як в античній трагедії і збагнув, що розуміння «приходить занадто пізно і несе вічну скорботу». Тож його хвороба, котрій не опирається, — чистий суїцид (у Копполи полковник Курц вважай добровільно стає під ніж посланця).
Не випадково повище згаданий Г.Блум згадує пізніших авторів, що також «вивчали» самовбивчу тему «що більше знання — то більше скорботи»: «Трьох найбільших американських романістів Хаотичної епохи — Гемінґвея, Фіцджеральда й Фолкнера — мало не на інтимному рівні об’єднує залежність їхнього письма від манери Джозефа Конрада».
Так, «Серце пітьми» — архетипний текст. Тому він так «легко» ліг на партитуру В’єтнамської війни у Копполи. І неважко уявити щось подібне, зафільмоване у декораціях радянського вторгнення до Афганістану.
Чимало серйозних політологів твердять, що та есесесерівська агресія зрушила процес глобалізації тероризму, породила всілякі талібани-алькаїди. Певне, вони читали Конрада, для котрого проблема тероризму була важливіша, аніж набагато ширше розтиражована видавцями тема його морських пригод. Можна сказати, що ідеологія державного тероризму, що зародилася в Росії, була фамільним фатумом Коженьовських — справжнє прізвище Джозефа Конрада.
Народився майбутній класик у Бердичеві. Батько — польський драматург, перекладач, політичний активіст. 1861 року сім’я переїздить до Варшави, де батька заарештовують за антиросійську змову. Сім місяців у КПЗ, а тоді усю родину засилають у Вологду.
Першого ж року помирають Конрадів дід і старший дядько, а молодшого запроторюють ще далі, до Сибіру. 1863-го решті сім’ї дозволяють перебратися до Чернігова. Невдові помирає мати. 1868-го Конрад із батьком перебираються до Львова, а ще за рік опиняються у Кракові, де відходить батько. На його надгробку напис — «Жертва московитської тиранії».
Далі дванадцятирічним хлопцем опікувався дядько по материній лінії. Коли виповнилося сімнадцять, влаштовується юнгою на корабель, що прямує на Мартініку. Десять років мандрів усіма океанами — і складає іспит на капітана та отримує британське підданство. 1895-го, у тридцятисемирічному віці, публікує перший роман і відтоді осідає в Англії. «Серце пітьми» — п’ята книжка Конрада.
Торік сталася неабияка подія — київське видавництво «Темпора» розпочало видрук повного зібрання творів Джозефа Конрада. Первісток — книжка «Очима Заходу. Самодержавство і війна». У «Серці пітьми» знаходимо чимало ілюстрацій терористичної технології «оволодіння масами»; пропаганди, що базується на беззастережній вірі.
Авжеж, аби наелектризувати юрбу, треба самому вірити. Не те, щоб Конрад схилявся перед фанатиками, — намагався їх зрозуміти. Роман «Очима Заходу» (1911) — сюжетно-захоплива реконструкція початків російського державного тероризму; дискусія з Достоєвскім, котрого Конрад вважав відповідальним за поширення небезпечних ідей.
І то була не так політична, як естетична дискусія: на Конрадове переконання, реалізмові у мистецтві ніколи не осягнути справжньої реальності — на те здатен лише модернізм, «примноження правди аби наблизитися, якщо це взагалі можливо, до неї через поліфонію голосів та перспектив» (Англомовні письменники. — Тернопіль: Богдан, 2009). Але про все те — наступного разу.
Тим часом львівська «Астролябія» далі здійснює власний ренесанс Конрада: напередодні Нового року вийшов роман «Ностромо», котрий професор Лондонського університету Роберт Гемпсон позначає, як «можливо, найвеличніший твір Конрада» (з передмови до «темпорівського» видання).
І далі сучасний англійський літературознавець пише: «Сто років самотності» (1967) й «Осінь патріарха» (1975) Ґабріеля Ґарсії Маркеса мають явну спорідненість із «Ностромо». Приклади можна множити по різних країнах і мовах».
Зрештою, архетипність Конрадового письма уможливлює чимало подібних порівнянь. Скажімо, «сяйливий пекельний потік пітьми» («Серце пітьми») — це пріоритет «нового» Стівена Кінга, яким знаємо його від середини 2000-х. Одна з безперечних подій минулого літературного сезону — переклад роману Жана-Крістофа Ґранже «Конго. Реквієм» (К.: BookChef) — це також парафраз «Серця пітьми». Навіть фінал чи не найкращого українського роману-2019 — «Ноги» Владислава Івченка (К.: Темпора) — алюзія на Конрадового Курца. І про все це — також далі.
